2.3.    Право країни, що визначає права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного контракту



В епоху Середньовіччя як форма, так і зміст торговельної угоди, укладеної між купцями з різних країн, підкорялися закону місця її здій­снення (Іосиз ге§п асіит). У процесі еволюції колізійного права майже всіма державами був інституціоналізований принцип «автономії волі сторін», який відкрив сторонам свободу у виборі права, що буде засто­совуватися до їхніх прав і обов’язків (змісту угоди). У другій половині XX ст. відбулося посиленням впливу колізійного принципу «автономії волі сторін» не лише на європейському континенті, але й на західній півкулі, де у минулому відмічалося досить стійке його несприйняття. Цей принцип знайшов своє закріплення в більшості міжнародно- правових актів, серед яких Кодекс Бустаманте, Конвенція про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів, 1955 р., Конвенція про право, що застосовується до договірних зобов’язань, 1980 р., Міжамериканська конвенція про право, що засто­совується до міжнародних контрактів, 1994 р. та багато інших. Авто­номія сторін стала одним з фундаментальних принципів міжнародно­го приватного права.
Таким чином, у міжнародному комерційному обороті свобода до­говору є ширшою за свободу договору, укладеного в межах внутріш­ньогосподарського обороту, оскільки окрім традиційних виявів свобо­ди договору (свобода укладення договорів як передбачених, так і не передбачених чинним законодавством; свобода вибору партнера; сво­бода визначення договірних умов тощо) передбачає автономію волі сторін щодо вибору права, яке буде застосовуватися до змісту дого­вору (прав та обов язків сторін).
Відповідно до ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони договору зможуть за власним розсудом обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонений законами України.
У цілому принцип автономії волі підлягає обмеженню на трьох рівнях:
1.  За відсутності іноземного елемента. Сторони, які прив’язані лише до одного правопорядку, не можуть змінити імперативні норми такого правопорядку.
2. Коли сторона у договорі вимагає спеціального захисту (в даному випадку найбільш характерним випадком обмеження принципу авто­номії волі є споживчі договори).
3.  Коли мають місце «міжнародно-імперативні норми внутрішньо­го права». Обране сторонами іноземне право не може витіснити ті норми національного права, «що примусово регулюють дані обставини справи, незважаючи на право, що застосовується до договору» ’ (напри­клад, інвестиційна діяльність іноземних інвесторів).
За статтею 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має най­більш тісний зв язок із договором. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті договору або сукупності обставин справи, то до­говір більш тісно пов язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, має своє місце проживання або місцезнаходження.
При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є:
1) продавець — за договором купівлі-продажу;
2)  дарувальник — за договором дарування;
3)  одержувач ренти — за договором ренти;
4)   відчужувач — за договором довічного утримання (догляду);
5)  наймодавець — за договорами найму (оренди);
6)  позикодавець — за договором позички;
7)  підрядник — за договором підряду;
8)  виконавець — за договорами про надання послуг;
9)   перевізник — за договором перевезення;
10) експедитор — за договором транспортного експедитування;
11) зберігай — за договором зберігання;
12) страховик — за договором страхування;
13) повірений — за договором доручення;
14) комісіонер — за договором комісії;
15) управитель — за договором управління майном;
16) позикодавець — за договором позики;
17) кредитодавець — за кредитним договором;
18)  банк — за договором банківського вкладу (депозиту), за дого­ВОром банківського рахунка;
19) фактор — за договором факторингу;
20)  ліцензіар — за ліцензійним договором;
21)   правоволоділець — за договором комерційної концесії;
22)  заставодавець — за договором застави;
23)   поручитель — за договором поруки.
Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважа­ється:
1)  щодо договору про нерухоме майно — право держави, в якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, — право держави, де здійснена реєстрація;
2)  щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт — право держави, в якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати;
3)  щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на бір­жі, — право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знахо­диться біржа.
Відповідно до ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»1 від 24 лютого 1994 р. третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосову­ються по суті спору. В разі відсутності якої-небудь вказівки сторін третейський суд застосовує право, визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними. Вищезазначене свідчить про те, що міжнародний комерційний арбітраж: при вирішенні питання, пов язаного з обранням права, необхідного для вирішення спору між: сторонами зовнішньоекономічного договору, може використовувати не лише національні колізійні норми. Такі самі положення можна знайти в більшості іноземних законів про міжнародні комерційні арбітражі, що, як і відповідний український закон, були розроблені на зразок Ти­пового закону про міжнародний комерційний арбітраж:, розробленого ЮНСІТРАЛу 1985 р.
Правом, що застосовується до змісту правочину (у тому числі й договору), визначаються дійсність правочину та правові наслідки його недійсності. За чинним законодавством зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародним до­говорам України.
Слід окремо звернути увагу, що більшість міжнародно-правових актів використовують формулювання «право, що застосовується до договору», проте в них завжди чітко відокрлмлюється питання, яке регулює дане право, або навпаки, які питання ь,оно не визначає. Напри­клад, Конвенція про право, що застосовується до міжнародної купівлі- продажу товарів (рухомих матеріальних ренату 1955 р. не застосову­ється щодо правоздатності сторін, форми Договору та ін. Так само Міжамериканська Конвенція про право, що Застосовується до між­народних контрактів[9] 1994 г., не визначає праВ0) щ0 застосовується до правоздатності сторін або до наслідків нікчемності контракту, угоди сторін про арбітраж та ін. Конвенції про правь, що застосовується до переходу права власності при міжнародній Нупівлі-продажу товарів (рухомих матеріальних речейр 1958 р. встановлює тільки право, що визначає: момент, до якого продавець має право на плоди та інші при­рощення щодо проданого товару; момент, д0 якого продавець несе ризики щодо проданого товару; момент, до я«0го продавець має право на стягнення збитків щодо проданого товару; дійсність застережень відносно збереження за продавцем права власності.
Відповідно, договір не завжди має «єдиний договірний статут»,і  це означає, що різні питання, які виникають як під час укладення та виконання договору (пов’язані з формою зовнішньоекономічного до­говору; з визначенням змісту прав та обов’язків сторін; здатності сторін до укладення договору; умови дійсності договору та підстави визнання його недійсними, наслідки такого визнання топю) можуть регулюватись правом різних країн.
Згідно зі ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його Представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено Міжнародним договором України чи законом. Так само п. 4 Положення «Про форму зовнішньо­економічних договорів (контрактів)» вимагає укладення зовнішньоеко­номічного договору за участю українського суб’єкта господарювання у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.
Стаття 11 Віденської Конвенції 1980 р. нє потребує, щоб договір купівлі-продажу укладався у письмовій формі аб0 підкорявся іншій вимозі у відношенні форми. Однак, згідно з,; Ст. 96 вищезазначеної
Конвенції її держави-учасниці, законодавство яких потребує письмової форми договору купівлі-продажу, можуть у будь-який час зробити за­яву про незастосування статті 11, 29 або частини 2 щодо письмової форми договорів Конвенції1. При приєднанні СРСР у 1990 р. до Віден­ської Конвенції була зроблена така заява. Оскільки згідно зі ст. 7 За­кону України «Про правонаступництво України»1 від 12 вересня 1991 р. Україна є правонаступником СРСР щодо прав та обов’язків за міжна­родними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції Украї­ни та її інтересам, то стосовно форми зовнішньоекономічного договору купівлі-продажу для українських підприємців діє імператив — обов’язкова письмова форма.
За Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до цього та інших законів України та/або закону місця укладання договору (конт - ракту). Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право уклада­ти будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України. Для під­писання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкту зовніш­ньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу держав­ної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України. Повноваження представника на укла­дення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать чинному законодавству.