Глава 25 Франція - § 8. Карний кодекс Франції 1810 року PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 8. Карний кодекс Франції 1810 року

Карне право і судова система дореволюційної Франції викликали найбільше обурення всіх прошарків суспільства. Основним норматив­ним актом був «Великий карний ордонанс» 1670 року Людовика XIV, який передбачав тортури і жорстокі покарання. У Франції діяла систе­ма letters de cachet («лист за печаткою»). Це були накази про арешт і позасудове та безстрокове ув’язнення. Зовні вони оформлювалися як бланки-накази з печаткою короля і тисячами роздавалися чиновни­кам, придворним і навіть дамам. Досить було вписати у бланк прізви­ще небажаної людини, і вона могла назважди зникнути в казематах тюрми.

Нове карне законодавство мало привести карне право у відповід­ність до ідей Просвітництва та очистити його від феодальних елементів тому вже на першому етапі Великої Французької революції у 1791 році було ухвалено перший буржуазний Карний кодекс Франції. Але ухвалений в умовах революційної атмосфери, він мав певні недоліки і виявився недовготривалим.

Підготовчі роботи зі створення нового Карного кодексу розпоча­лися одночасно з розробленням Цивільного кодексу в період Першої імперії у Франції. Проект Карного кодексу розроблявся комісією на чолі з Тарже і був поданий у 1804 році на розгляд Державній раді. Через суттєві суперечності обговорення було припинене і відновилося тільки у 1806 році. Тоді ж було ухвалено рішення про створення двох кодексів - карного та карно-процесуального. Останній було затверджено вже в 1803 році, але впровадженню його до юридичної практики пере­шкоджала відсутність Кодексу щодо злочинів і покарань. Такий Кодекс був схвалений у лютому 1810 року і набрав чинності з 1 січня 1811 року одночасно з Процесуальним кодексом. Найбільш суперечливими при обговоренні документа стали питання про існування суду присяжних і збереження смертної кари. Незважаючи на жорсткий опір частини французьких правознавців і політиків, які посилалися на текст «Де­кларації прав людини і громадянина» 1789 року, Тарже вдалося від­стояти смертну кару як один із засобів покарання. Кодекс мав світський характер, до нього не увійшли релігійні злочини та провини.

Карний кодекс 1810 року закріпив основоположні ідеї Великої Французької революції і передбачав суворе додержання принципу за­конності, спрямованого на максимальне обмеження суддівського сва­вілля. Цей принцип було зафіксовано у ст. 4 Кодексу, який проголошував: «Жодне порушення, жоден проступок, жоден злочин не може каратися покараннями, які не були встановлені законом до їхнього вчинення». Ця формула означала, що громадянин може бути притягнений до кар­ної відповідальності тільки на підставі чинного закону, заборонялося надавати карному закону зворотної сили. Будучи класичним кодексом буржуазного права, Кримінальний кодекс Франції 1810 року виходив з принципу рівності всіх громадян перед законом.

Кодекс складався з попередніх постанов чотирьох книг. Перші дві книги в нашому сучасному розумінні становили Загальну частину, а третя і четверта - Особливу частину. Злочинні діяння поділялися на порушення, проступки та злочини. Їхнє розмежування залежало від виду передбачуваного покарання. Під злочином розумілося злочинне діяння, за яке відповідно до Кодексу передбачалися мученицькі або ганебні покарання чи тільки ганебні. Проступки каралися виправними покаранняи, а порушення - поліційними (стаття 1).

Покараннями мученицькими і ганебними вівдповідно до статті 7 Карного кодексу були: 1) смерть; 2) довічні каторжні роботи; 3) депортація; 4) строкові каторжні роботи; 5) направлення до гамівного будинку. Одночасно з цими покараннями могли застосовуватися таврування і конфіскація майна. Ганебними покараннями за статтею 8 Кодексу були: 1) виставляння біля ганебного стовпа; 2) вигнання; 3) громадянська деградація (позбавлення виборчих прав і заборона обіймати певні посади). До переліку виправних покарань стаття 9 Кодексу включала: 1) тюремне ув’язнення на певний строк до виправ­ної установи; 2) тимчасове позбавлення політичних, громадянських чи родинних прав; 3) штраф. Під поліційними покараннями у статті 464 Кодексу малися на увазі тюремне ув’язнення, грошовий штраф та конфіскація певних предметів, на які було накладено арешт.

Суб’єктом злочину визнавалася будь-яка осудна повнолітня особа. Для злочинців молодше за 16 років передбачалися пом’якшені засоби покарання, якщо було доведено, що в них було відсутнє чітке уявлення стосовно наслідків скоєного. У цьому разі їх віддавали батькам для виправлення чи відправляли до виправного будинку до досягнення 20 років. Пом’якшення покарання передбачалося законом і для осіб стар­ших 70 років. У разі доведеної в процесі судового розгляду необхідної оборони Кодекс передбачав повне звільнення від відповідальності. Вводилося положення про неосудність як обставину, що виключала злочинне діяння. Воно могло бути застосоване і в разі неосудності об­винуваченого в момент учинення злочину. В цьому положенні відби­лися гуманістичні погляди правників і психіатрів XVIII століття, які поклали край переслідуванню психічнохворих осіб. Більш чітко Кар­ний кодекс Франції 1810 року розмежовував замах і завершений злочин. Якщо раніше відповідно до феодального карного права людина могла бути притягнена до відповідальності навіть за «злочинні умонастрої», то тепер замах мусив виявлятися в конкретних зовнішніх діях і супро­воджуватися початком виконання злочинного діяння.

При вирішенні питання щодо карної відповідальності укладачі Кодексу виходили з теорії утилітаризму. Вони не вірили у виправлен­ня злочинця і стверджували, що буржуазія, яка прийшла до влади й одержала власність, повинна бути захищена. Цей захист будувався на страху перед суворим покаранням, зафіксованим у Кодексі. Страх перед покаранням мав бути сильнішим за передбачувані блага, які зло­чинець міг одержати в результаті вчинення злочину.

Така позиція законодавця призвела до посилення карної відпові­дальності. Порівняно з Карним кодексом 1791 року кількість діянь, що кваліфікувалися як злочини, зросла в півтора рази. У 30 випадках пе­редбачалася смертна кара. Смертній карі за замах на життя та особу імператора, а також за батьковбивство передував середньовічний ри­туал відсікання руки. Довічна каторга застосовувалася в 15 випадках. Тавруванню піддавалися засуджені до каторги волоцюги, жебраки, рецидивісти та фальшивомонетники.

Карний кодекс було створено з великим запасом міцності, і він проіснував до 1992 року. Безумовно, за цей час він зазнав істотних змін у частині покарань. Реформою 1832 року виключалися середньовічні види покарання: виставляння біля ганебного стовпа, відсікання руки та таврування. На хвилі буржуазної революції 1848 року було скасо­вано смертну кару за політичні злочини, відновлену в 1960 році. Як вид покарання смертну кару у Франції було скасовано в 1981 році. З 1854 року каторжні роботи стали відбуватися в колоніях, а в 1946 році - зовсім скасовані.

Карний кодекс Франції 1810 року справив значний вплив на роз­виток карного права країн континентальної правової ситеми. У пере­бігу наполеонівських воєн він застосовувався у країнах, завойованих Францією, а також був введений в її колоніях в Азії, Африці та Латин­ській Америці.