Глава 25 Франція - § 7. Французький цивільний кодекс 1804 року PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 7. Французький цивільний кодекс 1804 року

Кодекс був би неможливий без тієї очищувальної роботи, яку здій­снила революція. Знищення феодального ладу, залишків кріпаччини, наділення селян землею, звільнення власності, скасування цехового ладу і монополій, встановлення правової рівності і знищення станових привілеїв - усю цю роботу було здійснено в роки революції з такою енергійною глибиною, що про повернення до минулого не могло йти­ся (навіть Олександр І натякав про це Людовику XVIII, який прибув в обозі союзників до Парижу у 1814 році). У роки революції неодно­разово чинилися спроби створити цивільний кодекс, але вони не могли завершитися через часту зміну влади і режимів.

Наполеон Бонапарт надавав особливого значення цивільно-правовій кодифікації. У серпні 1800 року було створено комісію для складання кодифікації. її підхід відзначався консерватизмом, викликаним праг­ненням зберегти дух національно-правових звичаїв. Після тривалих дебатів з приводу змісту поданого на розгляд проекту 21 березня 1804 року 36 окремих частин законопроекту, присвячених галузям права, було зібрано воєдино й оприлюднено під загальною назвою Французь­кого Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона). Всі кутюми, ордонанси та закони, що діяли до цього, оголошувалися такими, що втатили юри­дичну силу.

Головною особливістю цього Кодексу стало переплетення кутюм- ного й римського права. Джерельну базу документа склали праці відо­мих правників Ф. Буржона, Ж. Потьє, К. Олів’є, частково революційне законодавство й революційна догматика, а також королівські ордонан- си XVIII століття.

В основу Кодексу було покладено інституційну систему, яка бере початок від Інституцій Юстиніана. Він складався з трьох книг. Перша включала статті про громадянство, акти цивільного стану, сімейне право та опікунство, друга регулювала відносини власності, а третя описувала різноманітні способи, якими набувається власність. Вона фіксувала різноманітні види зобов’язань, а також містила норми спад­кового права. Кодекс складався з 2281 статті і замінив собою близько 12  тис. актів, ухвалених у роки революції.

Автори Кодексу орієнтувалися на традицію французької цивіліс- тики, що зумовило абсолютизацію приватного права. Закон не міг втручатися у сферу права Нового часу, який передбачав можливість обмеження державою приватновласницьких прав.

Ключовими положеннями першої книги Кодексу були статті 7 та 8: «Всі французи володіють цивільними правами. Користування цивіль­ними правами не залежить від якостей громадянина». Доктриною другої книги були положення статті 544: «Власність є право користу- ватится і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином». Для третьої книги (зобов’язання) доктриальною була стаття 1780: «Можна приймати зобов’ язання лише на строк або для виконання певної робо­ти». Таке формулювання виключало можливіть перетворювати зобов’язальні стосунки на кабальні.

Антифеодальний характер статей про громадянство полягав у про­голошенні єдиного громадянства на основі цілковитої рівності. Але рівна правоздатність не була абсолютною. Правоздатність жінок обме­жувалася нормами родинного права і перевагами чоловіків як учасників товарообігу. Закон розрізняв політичну і приватноправову правоздат­ність. І ту й іншу можна було набути і втратити. Громадянська дієздат- нісь наставала з 21 року, по досягненні якого її обмеження було мож­ливим лише в межах родинного права чи внаслідок опікунства. Перед­бачалося й повне позбавленя громадянської дієздатності - інтердикт. Закон вводив інститут громадянської смерті як міри карного покаран­ня. Вона передбачала позбавлення обвинуваченого власності, а також громадянських прав.

Поняття юридичної особи було відсутнє, оскільки в той час воно асоціювалося з феодальними й цеховими корпораціями, забороненими революційним законодавством. Громадяни виступали, як правило, в майновому обороті самостійно як фізичні особи.

Незважаючи на деякі суперечності й недосконалості, що містилися в Цивільному кодексі 1804 року, він мав виключне значення. Дослід­ники вважають його другою цивільною конституцією нового право­порядку, яка відстоює приватну й економічну свообду. Основна час­тина Кодексу й досі залишається чинною. Французький цивільний кодекс було реципійовано у прирейнських землях Німеччини, Латин­ській Америці і навіть у Японії.

Право власності та інші речові права. Французький цивільний кодекс 1804 року підтвердив проголошені у п. 17 Декларації прав лю­дини і громадянина недоторканність і священність приватної власнос­ті. Відповідно до доктрини Кодексу власність мала абсолютний харак­тер, права власності практично нічим і ніким не обмежувалися. Стат­тя 544 Кодексу містила класичне визначення права власності і під­креслювала, що власник може користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином. Відповідно до статті 545 Кодексу ніко­го не можна спонукати до поступлення своєю власністю. Це могло мати місце лише у винятковому випадку «з причини суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування». Отже, право власності по­сідало ключове місце серед інших інститутів речового права.

Кодекс Наполеона також виходив з широкого тлумачення право- чинності земельного власника. У стаття 552 визначалося, що власність на землю включає також власність «на те, що знаходиться зверху, і на те, що знаходиться знизу». Тим самим власник ставав повноправним господарем надр своєї ділянки. У такому підході укладачів Кодексу відбилося прагнення законодавця максимально закріпити право влас­ності приватних осіб на землю. Але такий крайній лібералізм, викли­каний інерцією революції, незабаром був пом’якшений спеціальними законом від 1810 року, який передбачав, що розроблення надр можли­ве тільки на правах концесії з державою.

Цивільний кодекс ліквідовував феодальний поділ майна на родове і благопридбане, а також архаїчне уявлення про умовності та розщеп­лення речових прав. Він передбачав новий поділ речей на рухомі й нерухомі, які у свою чергу поділялися на чотири групи. До першої групи належала нерухомість (земельна ділянка, домоволодіння тощо). Друга група включала речі, нерозривно пов’язані з нерухомістю (уро­жай на полі, плоди дерев, робоча худоба та ін.). Третю групу станови­ли рухомі речі, а до четвертої входили особливо цінні рухомі речі (гроші, цінні папери, ювелірні прикраси, предмети мистецтва й розкоші тощо). Нерухомість знаходилася під підвищеним захистом закону при проведенні операцій.

Власність на рухому і нерухому річ відповідно до ст. 546 Кодексу на­давала право «на все, що ця річ виробляє, і на те, що природно чи штучно поєднується з цією річчю як належністю». Така новела нази­валася правом приєднання, що регламентувалося главою І титулу VII другої книги Кодексу.

Крім власності, до розряду майнових прав належав узуфрукт. Його було сприйнято укладачами Кодексу від римського права і він відпо­відно до ст. 578 Кодексу був «правом користування речами, власність на які належить іншій особі, так само, як ними користується сам влас­ник, але із зобов’язанням зберігати сутність речі». За своїм змістом узуфрукт наближається до спадкової оренди дореволюційного періоду. Узуфруктарій не був абсолютним власником, але міг здати свій узуф- рукт у наймання іншій особі, продати його чи навіть поступитися ним безоплатно, а також передати його у спадок. При цьому власник від­повідно до статті 599 Кодексу не міг завдавати шкоди правам узуфрук- тарія, що гарантувало охорону його прав від посягань власника речі. Узуфруктарій володів своїми правами довічно «.. у чистому вигляді, чи на строк, чи під умовою» (стаття 580 Кодексу). Ууфрукт міг бути погашеним на випадок природної чи громадянської смерті узуфрукта- рія, із завершенням строку, на який було встановлено узуфрукт, у разі об’єднання (з’єднання) узуфруктарія і власника в одній особі, внаслі­док некористування цим правом протягом 30 років або повної загибелі речі, на яку було встановлено узуфрукт (стаття 617). Якщо узуфрук- тарій свідомо допускав істотне погіршення (чи пошкодження) речі, він також міг бути позбавлений свого права (стаття 618).

Титул IV другої книги Кодексу присвячувався сервітутам. Під ними укладачі Кодексу розуміли накладання обтяженості на земельну ділянку власника з метою більш ефективного використання іншим власником його ділянки, розташованої поряд (стаття 637). Отже, сер­вітути виникають через природне розташування ділянок, а також із законів чи домовленостей між власниками (стаття 639), тому вони встановлювалися як для загального використання чи стосувалися кон­кретних приватних осіб. Сервітути визначали право проходження, регулювали використання спільних стін і ровів, розташування вікон сусідніх будівель і забороняли спрямовувати стікання води з даху на ділянку сусіда. Через свою правову природу сервітут на відміну від узуфрукту не обмежувався тривалістю життя власника ділянки, обтя- женої сервітутом.

Цивільний кодекс також як речові права закріплював право корис­туватися плодами ділянки і право проживати в чужому помешканні. Їхній правовий режим відрізнявся від узуфрукту неможливістю по­ступлення, віддання в найм (статті 631, 634). Плодами ділянки можна було користуватися тільки з метою особистого вживання і для потреб родини (стаття 630), право проживання обмежувалося тим, «що необ­хідно для проживання тієї особи, якій це право надано, та її родини» (стаття 633). Володіння як самостійне речове право в Кодексі не виді­лялося, але в окремих випадках ставилися під охорону закону права добросовісного володаря. Так, якщо рухому річ не було викрадено, то володіння нею прирівнювалося до права власності на неї.

Кодекс визначав статус общинно-комунальної і державої власнос­ті. Наприклад, фортифікаційні споруди, порти і фортеці могли пере­бувати тільки в державній власності. Але при регулюванні речово- правових відносин увага в основному приділялася регулюванню при­ватної власності, що відповідало духу буржуазно-ліберальних завою­вань революції.

Зобов’язальне право. Норми Цивільного кодексу, які регулювали зобов’язальні відносини, відзначалися індивідуалістичним характером і надавали широкі права приватним особам, обмежити які практично ніхто не міг. Зобов’язання за Кодексом могли випливати із правочинів чи заподіяння шкоди. Основна увага приділялася зобов’язанням, що випливали з правочинів. Під правочином у Кодексі і розумілася «домовленість, на підставі якої одна чи декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами надати що- небудь, зробити щось або не робити чогось» (стаття 1101).

У Кодексі чітко сформульовано чотири умови, за яких договір вважався дійсним (стаття 1108). Перш за все необхідною була «згода сторони, яка зобов’язується». Це відповідало принципу свободи до­говору, який став основопожним у системі приватного права Франції. Згода, одержана через помилку (стаття 1110), застосування насильства (статті 1111-1115) або досягнута обманом (стаття 1116), вважалася недійсною. Не був насильством «поштивий страх» перед батьком і матір’ю. Другою умовою дійсності договору вважалася «здатність укласти договір».

Нездатними до укладання договорів відповідно до статті 1124 Ко­дексу визнавалися неповнолітні (стаття 388 зараховувала до них осіб, які не досягли 21 року), особи, позбавлені дієздатності, заміжні жінки (крім випадків, коли вони займалися комерцією) і всі ті, кому закон забороняв учинення деяких видів правочинів. Треьою умовю дійснос­ті договору вважалася наявність «певного предмета, який становить зміст зобов’язання». Під предметом договору розумілося те, що одна сторона зобов’язується надати, зробити чи не зробити. Предметом до­говору могли бути речі, одержані в майбутньому (статті 1126-1130). Четвертою умовою була «дозволена підстава зобов’ язання», а зобов’ язання, яке не мало підстави, чи таке, що мало хибну (або не- дозволену) підставу, не мало юридичної сили (стаття 1131). Якщо до­говори було укладено з додержанням перелічених умов, вони «посіда­ли місце закону для тих, хто їх укладав». Законно укладені домовле­ності не могли бути розірвані однобічними діями (стаття 134).

Цивільний кодекс передбачав такі типи правочинів: продаж, об­мін, наймання речей і роботи, товариство, позика, зберігання, застава та очікуваний прибуток. Під продажем (стаття 1582) розумілася «до­мовленість, унаслідок якого один зобов’ язується надати річ, а інший - оплатити її». Обіцянка продати вважалася рівноцінною продажу. Про­давець зобов’ язувався попередити покупця про приховані недоліки речі, що продається, які роблять її непридатною для використання. Разом з тим продавець не відповідав за явні недоліки, в яких покупець міг переконатися сам. Продаж чужої речі вважався нікчемним. Обмін відповідно до статті 1702 Кодексу визначався як «договір, внаслідок якого сторони дають одна одній одну річ взамін іншої». Регулювання цього договору є подібним до договору продажу: «... правила, передбачені для договору продажу, застосовуються і до обміну» з урахуван­ням положень статей 1703-1706.

Існували два види договору наймання: наймання речей і наймання роботи. За договором наймання речей одна сторона зобов’ язувалася надати іншій стороні цю річ для використання протягом певного часу за певну плату, яку інша сторона зобов’ язувалася сплатити (стаття 1709). Наймати можна було будь-яке рухоме і нерухоме майно. Договір наймання речей міг бути укладений у письмовій чи усній формі. В останньому випадку строк дії договору визначався звичаями даної місцевості. Наймач був зобов’язаний зберігати річ у доброму стані і в разі необхідності ремонтувати її. Він відповідав за знищення чи по­гіршення якості речі. Наймання полягало в зобов’язанні однієї сторони щось зробити для іншої сторони за платню, яка зумовлювала домов­леність (стаття 1710). Визначення цих та інших договорів були досить лаконічними та прозорими. У дещо зміненому вигляді їх було сприй­нято цівільним законодавством країн континентальної правової систе­ми. Але на відміну від сучасних цивільних кодексів Французький цивільний кодекс ототожнює поняття «договір» і «зобов’язання».

Зобов’ язання могли виникати також із дій людини, вчинених через «власні наміри» (стаття 1371). Наприклад, якщо хтось добровільно взяв на себе зобов’ язання вести справи власника, то, незалежно від обізна­ності останнього, у цієї особи виникає «мовчазне зобов’язання» про­довжити ведення справ до того часу, доки власник не буде в змозі сам потурбуватися про свої справи. Такі зобов’ язання у Кодексі називають­ся «нібито договори», оскільки в розумінні Кодексу вони не можуть бути визнані договорами. Така особа продовжить ведення справ навіть після смерті власника до того моменту, доки спадкоємець не візьме на себе управління цією справою. При цьому від нього вимагається «вно­сити у ведення справи всю турботливіть дбайливого господаря». Ха­зяїн, справи якого велися добре, мав відповідати за зобов’язання, які виникли у процесі ведення справи, і сплатити діючій за нього особі витрати, що виникли (статті 1372-1376).

Як джерело виникнення зобов’язань Кодекс називав також заподі­яння ушкоджень. Винення делікту передбачало відповідальнісь на випадок як прямої умисної дії проти чужої власності, так і недбалості і непередбачливості (статті 1382, 1383).

Сімейне право. Сфері сімейно-шлюбних відносин присвячувалася значна частина статей Цивільного кодексу. Норми сімейного права зберігали суттєвий консерватизм порівняно з буржуазно-ліберальними новелами в галузі регулювання власності і зобов’язань. Ця частина Кодексу орієнтувалася на норми звичаєвого права, що містилися в кутюмах Північної Франції. Певну роль тут відіграли консервативні погляди Наполеона Бонапарта в питаннях родини та шлюбу.

Закон закріплював цивільний шлюб, який укладався державними органами за правилами реєстрації актів громадянського стану.

Релігійні обряди не заборонялися, але могли проводитися тільки після світської церемонії. Шлюбний вік установлювався з 18 років для чоловіків і з 15 років - для жінок (стаття 144). Без досягнення шлюб­ного віку необхідним був спеціальний дозвіл голови держави, аби шлюб вважався законним. До досягнення жінками 21 року, а чолові­ками - 25 років шлюби могли укладатися тільки за згодою батьків; на випадок їхніх розбіжностей досить було згоди батька (стаття 148). При цьому в будь-якому разі шлюб не міг бути укладений, якщо не було згоди самого майбутнього подружжя (стаття 146).

Шлюб і надалі залишався патріархальним, зберігалися традиції, які брали початок від інституту pater familias у римському праві. Голова родини повинен був надавати прихильнісь усім її членам в обмін на їхній послух. Після укладання шлюбу дружина була зобов’язана жити разом з чоловіком і всюди за ним слідувати. У той же час чоловік мусив надати дружині все, що було необхідно для «потреб життя», але, при­родно, відповідно до його можливостей і становища (ст. 214 Кодексу). Дружина не могла вчиняти правочини (дарувати, відчужувати, застав­ляти, набувати тощо) без участі чоловіка відповідно до чинного догово­ру або без його письмової згоди. Ця заборона поширювалася навіть на ті випадки, коли дружина не володіла спільною власністю з чоловіком і мала належне тільки їй майно (стаття 217). Без дозволу чоловіка дру­жина могла здійснити лише заповіт (стаття 226). Чоловік міг заборони­ти дружині виступати в суді, якщо на цьому не наполягає суддя (ст. 218). Певну самостійність мала дружина, яка «є купцем». На цей випадок вона могла вчинювати комерційні правочини, але чоловік відповідав за її зобов’язанняи, якщо у них була спільність майна (стаття 220).

Шлюб розривався у разі природної чи громадянської смерті одно­го з подружжя, а також через розлучення (стаття 227). Він допускався на випадок подружньої невірності (до того ж, на відміну від чоловіка, дружина могла вимагати розлучення тільки тоді, якщо чоловік тримав свою коханку в їхньому будинку, - стаття 230), брутального поводжен­ня чи взаємних образ подружжя, а також на випадок приговору одного з них до ганебного покарання. Підставою для розлучення слугувала взаємна згода подружжя, які проживали у шлюбі від двох до двадцяти років.

Влада батька могла набувати й адміністративного характеру. На випадок непослуху дітей, які не досягли 16 років, батько міг позбави­ти їх свободи, піддавши арешту на строк до шести місяців. Таке рішення за проханням батька виносив голова трибуналу округу. Дити­на віком від 16 до 21 року могла бути заарештована головою зазначе­ного трибуналу, який був зобов’язаний попередньо обговорити це питання з прокурором республіки.

Із звичаєвого права до Цивільного кодексу було перенесено інсти­тут родинної ради. На ній вирішувалися питання укладання шлюбу, виховання й покарання дітей та інші родинні проблеми, наприклад, погодження з дідом і бабою вимагалося в разі смерті чоловіка, який залишив вагітну дружину. Члени родинної ради призначали їй «по­печителя лона», який брав участь в управлінні майном з усіма наслід­ками, що звідси випливали.

Цивільний кодекс зафіксував зміни у спадковому праві. Й надалі зберігався визнаний до цього поділ на успадкування за законом і за заповітом. З метою захисту інтересів законної родини закон обмежував права заповідача при розпорядженні своїм майном. Кодекс не усунув майнову нерівність законних і позашлюбних дітей. Визнані за життя батька діти одержували лише незначну частку спадщини, а невизнані повністю усувалися від прав успадкування.