Глава 25 Франція - § 6. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 6. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта

Ліквідація феодального режиму у Франції була вигідна буржуазії та селянству. Збереження нової буржуазної власності в умовах зовніш­ньої і внутрішньої монархічної реакції потребувало консолідації кра­їни під егідою твердої влади. Франція вимагала свого Олівера Кром- веля. Ним став Наполеон Бонапарт.

Наполеон Бонапарт (15.08.1769 - 05.05.1821), виходець з небагатої і багатодітної дворянської родини на Корсиці, який закінчив офіцерську артилерійську школу у Франції, завдяки феноменальній і різноманітній обдарованості зробив блискучу військову кар’єру в роки революції. Взяття бунтівничого Тулона, розгромлення роялістського заколоту в Парижі, блискуча італійська кампанія, яка призвела до розгрому Австрії та підписання нею вигідного для Франції миру, виявлені На­полеоном особисті якості створили йому незвичайно високий авто­ритет у Франції, особливо в армійському середовищі.

Підтриманий представниками великої буржуазії, Наполеон 9-10 листопада (18-19 брюмера) 1799 року здійснив державний переворот і встановив режим Консульства. Консульство було оформлене Консти­туцією VIII Республіки, підготовленої абатом Сійєсом. 13 грудня 1799 року Наполеон сміливо «кинув» Конституцію на всезагальне голосу­вання («За» було 3 011 007 голосів, «проти» - всього 1562).

Диктатуру Наполеона було прийнято Францією. Конституція скла­далася з 95 статей. Встановлювалися республіканський лад з сильною виконавчою владою в особі трьох консулів, усезагальне чоловіче ви­борче право з 21 року. Виборці комуни обирали зі свого середовища 1/10 частину до комунального списку. Обрані особи, зібравшись до департаменту, у свою чергу обирали зі свого середовища 1/10 частину. Останні зі свого середовища обирали 1/10 частину, яка становила на­ціональний список. З кожного списку формувався відповідний рівень адміністрації. З національного списку формувалися члени Законодав­чого корпусу та інших центральних установ.

Парламент складався з чотирьох установ: Державної ради (30­40 членів, призначених Першим консулом), Трибунату (100 чоловік, обраних з національного списку на п’ять років, зі щорічним оновленням на 1/5 частини), Законодавчого корпусу (300 чоловік старше 30 ро­ків, 1/5 частина щорічно оновлюється), Сенату (24 чоловіки старше 40 років, що призначаються довічно, і потім нові члени коопту­ються).

Виконавча влада вручалася трьом консулам, призначеним Сенатом. Імена трьох консулів персонально зазначалися в Конституції: Напо­леон Бонапарт, абат Сійєс, Роже Дюко. Реальна влада належала Першо­му консулу - Наполеону Бонапарту. Він призначав членів Державної ради, міністрів, володів виключною законодавчою ініціативою.

Державна рада редагувала закони, Трибунат їх обговорював, За­конодавчий корпус затверджував, Сенат затверджував остаточно, а Пер­ший консул обнародував. Тверда влада консульства дозволила розв’язати багато проблем. Було припинено громадянську війна (у Вандеї), ам­ністовано емігрантів, ліквідовано осередки якобінської опозиції. Від­новлювалося економічне життя, селяни одержали впевненість у своїх земельних придбаннях. Все це дало змогу в подальшому зміцнити режим особистої влади Наполеона Бонапарта.

2-4 серпня 1802 року було ухвалено новий сенатус-консульт (86 статей). На плебісциті він одержав 3 600 000 голосів «за» і 8300 «про­ти». Наполеон ставав довічним Першим консулом. Він обирав собі спадкоємця, рекомендував кандидатури Другого та Третього консулів Сенату, скликав Сенат, розпускав Законодавчий корпус, укладав між­народні договори, міг скасовувати смертні вироки, особисто призначати до 120 нових сенаторів. Реформа увінчувалася запровадженням орде­на Почесного легіону, члени якого становили свого роду нову аристо­кратію.

18  травня 1804 року сенатус-консульт ухвалив нову Конституцію Франції, яку було виставлено на референдум, підсумки котрого - («за» - 3 500 000 голосів, «проти» - 2500), чим підтверджено курс на подальше зміцнення особистої влади Бонапарта. Франція проголошу­валася своєрідною імперією: «Управління республікою довіряється імператорові» (ст. 1), Наполеону Бонапарту (ст. 2), з правом насліду­вання за чоловічою лінією». Система органів державної влади збері­галася, але контроль імператора посилювався. Створюється імператор­ський двір. Шість вищих довічних сановників імперії, Верховний виборець, Великий канцлер, Державний канцлер, Верховний казначей, Констебль, Генерал-адмірал складали Верховну раду імператора й од­ночасно Верховну раду ордена Почесного легіону. До складу двору входили 16 маршалів Франції, вісім генерал-інспекторів і генерал-пол­ковників за родами військ, а також вищі цивільні посадові особи. Створюється Таємна рада у складі всіх консулів, міністрів, сенаторів, членів ордена Почесного легіону та інших осіб на розсуд імператора. Рада обговорює проекти законів, міжнародних угод, питання помилу­вання тощо. Було розподілено на функціональні секції Державну раду і Трибунат (у 1807 році Трибунат було скасовано).

Основою управління Франції стає система міністерств, серед яких найважливіше місце належить міністерству поліції (беззмінний керів­ник - Жозеф Фуше). На місцях реальна влада передається до рук пре­фектів і субпрефектів, які призначалися міністром внутрішніх справ.

Створена Бонапартом система управління: імператор (у майбутньо­му - президент) - міністр внутрішніх справ - префект (у департаменті) - субпрефект (в окрузі) надовго пережила свого засновника і діяла у Фран­ції до середини ХХ століття. Диктатура Наполеона Бонапарта, назважа- ючи на його імперські посягання останніх років, синтезувала й заверши­ла справу революції: буржуазний порядок було зміцнено, селяни одер­жали землю, середньовічний правовий лад було зруйновано. Останнім діянням імператора (про яке він сам говорив як про найбільшу свою перемогу) був Французький цивільний кодекс 1804 року.