Глава 25 Франція

 

§ 1. Велика французька революція 1789-1794 років

Тема Великої французької революції посідає в навчальній програ­мі і, що головне, в інтелектуальній біографії будь-якої освіченої люди­ни таке місце, що стосовно неї необхідно надати декілька історико- філософських зауважень (у самій Франції, Паризькому та інших уні­верситетах існують спеціальні кафедри і читаються курси з історії Великої французької революції).

Велика французька революція - найбільша подія світової історії, яка поклала кінець феодальній епосі не тільки у Франції, а й у всій Європі. Цю революцію зазвичай називають буржуазною. Дійсно, в ній було багато буржуазного: знищення феодального політико-правового устрою, який не допускав буржуазію до влади, звільнення власності, промисловості, торгівлі від надмірного опікування феодальної держа­ви. Але її значення для всього людства є ширшим і глибшим.

Вожді революції Робесп’єр, Марат, Дантон, Сен-Жюст та ін., на­слідуючи вчення пророків Просвітництва - Вольтера, Руссо, Монтеск’є, Дідро та ін., ставили перед собою загальнолюдські завдання: довести революцію до її кінцевої мети - Всезагального Блага, Свободи, Рівно­сті і Братерства. До них справедливо можна зарахувати висловлені, щоправда, з приводу дещо більш ранніх подій, слова Ф. Енгельса: «Це був найграндіозніший переворот, пережитий до того людством, епоха, яка мала потребу в титанах і яка породила титанів за силою думки, пристрасті й характеру, за багатогранністю і вченістю. Люди, які за­снували сучасну державу буржуазії, були чим завгодно, але не тільки буржуазнообмеженими». Панування буржуазії і «болота», які зі стра­хом спостерігали за грізними подіями революції, прийде пізніше, коли гіганти - непримиренні вожді революції - переб’ють один одного, звільнивши місце для дій практичним і діловим персонажам, яких прийнято називати буржуа.

І хоча революція не досягла цих вершин, вони розчистила до них шлях для майбутніх поколінь, залишивши їм у спадок Декларацію прав людини і громадянина та її кредо: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах». Вивчення історії революцій, особ­ливо таких, як Велика французька революція 1789-1794 років (до речі, як і російська - не менш велика і ще більш трагічна), не може бути прирівняне за своїм значенням до простого засвоєння однієї з тем навчальної програми. Революції подібні геологічним катастрофам. Як виверження вулканів, підриваючи холодну оболонку Землі, являють нам її бурхливі надра, так і революція збурює повсякденне життя. Вона відкриває прикриті до часу, доведені до крайнощів суперечності сус­пільства, відкриває саму людину з її фундаментальною підсвідомістю, дуже тонкою, нестійкою - людською. Революції засвідчують, наскіль­ки небезпечний соціальний, класовий егоїзм, наскільки небезпечна історична сліпота верхів, які правлять суспільством і повелівають людьми. Народ, який піднявся в революції проти своїх гнобителів, небезпечний не тільки для них, - він небезпечний і сам для себе, і для своїх вождів. Жорж Дантон, один із вождів революції, попереджав: «Великий народ у революції подібний металу, який кипить у горнилі. Остерігайтеся: якщо ви не вмієте поводитися з плавильною піччю, ви загинете в полум’ї!» Слова видатного революціонера, на жаль, вияви­лися пророчими і відносно нього самого.

Людей, які вийшли з-під влади держави, намагаються затиснути з різних сторін: стара аристократія - підкорити старій владі, нова аристократія - новій владі (аристократії революції). Революція «пере­грівається», народ - «метал, що кипить», - виплескуються з форм, що його стримують, спалюючи все навколо. Революції закінчуються, як правило, не тому, що вони досягли поставленої мети, а тому, що ви­черпується їхня внутрішня енергія. Вожді знищують один одного, народ втомлюється, і вдбувається те, про що Сен-Жюст говорив: «Ре­волюція заклякла, всі принципи послабли, залишилися тільки червоні ковпаки, які прикривають інтригу».

При вивченні революції необхідно звернути увагу на її антрополо­гію. Зазвичай, досліджуючи різного роду соціальні явища, звертають увагу на класи, класові інтереси, політичні партії та «рухомі сили». Це, безумовно, необхідно. Але при цьому важливо не пропустити й те, що люди - це не просто «атоми» класів і соціальних груп. Перш ніж по­ділитися на фельянів, жирондистів та якобінців (більшовиків, меншо­виків), люди поділяються незалежно від класової належності на ро­зумних і дурнів, на порядних і непорядних, на толерантних, помірко­ваних і на скажених екстремістів; на совісливих і безчесних, на благо­родних і підлоту. Належність до тієї чи іншої партії не робить людину ні кращою, ні гіршою. У партії фельянів ми бачимо чесного і послі­довного демократа маркіза Лафайєта і «найвидатнішого оратора» ре­волюції графа Мірабо, який потайки брав хабарі в короля. В якобінців ми бачимо «непідкупного» Робесп’єра і мерзотників, які збагачували­ся на жертвах терору, - Шнайдера і Барраса. Колишній священик абат Сійєс, педантичний творець Конституції Франції 1791 р., сусідить з також колишнім священиком кровопивцею Жозефом Фуше і з колиш­нім прелатом церкви, геніально прозорливим дипломатом, цинічним і непорядним зрадником, шахраєм Талейраном. Ці люди беруть участь в одній революції, по один бік (у крайному разі на початку) барикад, але з різною метою: одні - з готовністю померти за Рівність, Братер­ство, Свободу, а інші - з готовністю грабувати майно жертв революції і пирувати ночами за зачиненими дверима, як це робили Шнайдер і Баррас. Революція поділяє не тільки суспільство - вона досить часто поділяє на ворогуючі частини і саму людину. «Непідкупний» Робесп’єр, республіканець і демократ, шанувальних Руссо перетворюється на жорстокого тирана - «сентиментального тигра», як говорив про нього Наполеон Бонапарт. Сам Великий Народ перетворюється на озвірілий натовп, який прагне крові. Це засвідчили печально знамениті «вересне­ві вбивства» 1792 року в Парижі, коли розлючені юрби народу витяга­ли на вулиці родини аристократів і забивали їх насмерть залізними прутами. Тоді жертвами «народного терору» стали більше тисячі, як правило, ні в чому не повинних людей. Жертвою міг стати кожен, до­сить було мати «інтелігентний» вигляд і «немозолясті» руки. Револю­ційні дії досить часто переходять у масовий психоз, примушуючи вождів революції ухвалювати рішення, які вони не ухвалили б за спо­кійних обставин. Про це писав Сен-Жюст: «Сила речей веде нас, очевидно, до результатів, яких ми не передбачали».

Три французьких Бурбони - Людовик XIV, Людовик XV та Людо- вик XVI безтурботно правили Францією загалом 159 років. Станов­лення абсолютизму у Франції розпочалося ще при Людовикові ХІ (1423-1483 роки). З цього часу і до правління Людовика XVI (1754­1793 роки) у Франції сталися значні зміни. Збільшилися міста, активі­зувалася торгівля, розвивалася промисловість. Чисельність населення сягла 28 млн чоловік. Самі королі мало турбувалися державними справа­ми. При Людовикові ХІІІ (1601-1643 роки) країною правив енергійний кардинал Ришельє, який сприяв зміцненню абсолютизму. Політику Рише­льє при Людовику XIV продовжив кардинал Мазаріні. При правлінні Людовика XV і Людовика XVI абсолютизм у Франції зазнає кризи.

При Людовикові XV країна фактично управлялася фаворитками короля - маркізою Помпадур і графінею Дюбаррі, а при Людовикові XVI - його дружиною Марією Антуанеттою (дочкою австрійського імпера­тора). Розкішне марнотратне життя двору розорювало країну. В Семилітній війні (1756-1763 роки) Франція зазнала поразки, втра­тивши Канаду. У 1786 році уряд Людовика XVI уклав в інтересах аристократів торговельну угоду з Англією, поставивши під удар фран­цузьку промисловість. Напередодні революції Франція переживає тяжку продовольчу кризу, декілька років поспіль країну охоплювали неврожаї, від голоду («народної хвороби») помирали тисячі людей. За цих умов дворяни Франції розпочанають кампанію «тріажу», відбира­ючи в селян через суди третину громадських земель. Міністри фінан­сів (інтенданти), видатні економісти Тюрго і Неккер пропонували ко­ролю полегшити становище «третього стану», поширивши податок на духівництво і дворян. Але ця пропозиція зустріла жорстоку протидію двору. Для виходу з кризи було вирішено створити Генеральні штати. Ця станово-представницька установа, яка раніше відігравала помітну роль в управлінні країною, не скликалася з 1614 року протягом 175 років. На скликання Генеральних штатів, як на панацею, покладали надію всі класи, стани та королівський двір.

На відміну від попередніх років Генеральним штатам належало зібратися в зовсім іншій Франції. Феодальний режим себе вижив, зміцнів «третій стан». У країні були популярні ідеї розуму, рівності, природних прав, народного суверенітету, які виникли в епоху Про­світництва. За традицією Генеральні штати складалися з трьох курій: духівництва, дворянства та «третього стану». Кожна курія включала 30 депутатів і мала один голос. Виходило, що курії духівництва і дво­рянства мали два голоси і завжди могли залишити в меншості курію «третього стану». Генеральні штати мали зібратися 5 травня 1789 року. Напередодні їхнього скликання, за пропозицією Неккера, кількість депутатів «третього стану» було збільшено вдвічі (до 600 чоловік). Крім цього, було вирішено, що курії засідатимуть разом (а не окремо, як це було раніше), а депутати голосуватимуть персонально. Під час виборчої кампанії складалися накази депутатам, які в Парижі були зведено в загальний «Наказ депутатам третього стану»: «Ми вимагає­мо, аби основним і конституційним законом було встановлено: рівне право на безпеку для їхньої особистості і на власність на їхнє майно; що внаслідок цього жоден гомадянин не може бути позбавлений своїх природних прав, що ніхто не може бути позбавленим свободи інакше, як за наказом судді». Наказ вимагав заборонити приказ «Lettre de cachet», за яким будь-яка особа могла бути відправлена до в’язниці безстроково без суду.

5 травня 1789 року за обставин революційного підйому відкрилося засідання Генеральних штатів. У тронній промові Людовик XVI дав зрозуміти, що не поступиться вимогам «третього стану». Не дослухав­ши промови короля, депутати «третього стану» залишили залу і зі­бралися в іншому приміщенні (у залі для гри в м’яч). Король послав до них депутатів від перших станів передати, аби ті повернулися. У від­повідь на вимоги короля «смутьян» Мірабо громогласно заявив: «Підіть і скажіть вашому панові, що ми зібралися тут за волею народу і може­мо розійтися лише поступаючися силі багнетів». До «третього стану» стали приєднуватися найдальновидніші представники двох перших станів. Генеральні штати вийши з-під покори королю. 17 червня 1789 р. вони оголосили себе Національними зборами, а 9 липня - Установ­чими зборами (вищим законодавчим органом влади в революційній Франції). Спроба короля застосувати війська призвела до штурму і взяття Бастилії 14 липня 1789 р. Цей день вважається початком Ве­ликої французької революції.

Говорячи про рушійні сили цієї революції, слід ураховувати від­мінну особливість французького суспільства, яке було поділеним за класовими та соціальними ознаками. На відміну від Англії, де клас селян було вимито «огороджуванням», у Франції він становив переважну більшість населення. В Англії дворянство значною мірою або обуржуазилося, беручи участь у торговельних операціях, або було рекрутоване з середовища буржуазії (нове дворянство - джентрі) і, отже, мало до певної міри спільну з буржуазією соціальну базу. У Фран­ції дворянство було станом переважно служивим, який жив виключно за рахунок експлуатації селянства. Французьке дворянство не брало участі у промисловому вирбництві й торгівлі. Раніше воно було опорою держави, але в умовах технічного прогроесу у військовій справі дво­рянство історично пережило себе, перетворюючись на паразитуючий клас. Це виключало будь-який компроміс між дворянством та іншою частиною суспільства, зумовивши гострий і радикальний характер Французької революції. Політика двору не залишала можливості со­юзу між дворянством і буржуазією.

До наведеного слід також додати наявність у Франції потужного пошарку інтелігенції з дворян і буржуазії, який пройшов «руйнівну» школу Просвітництва. Це зумовило антиклерикальний, суто світський характер французької революції. Оскільки Просвітництво торкнулося і частини освіченого духівництва, не дивно, що до лав революції прим­кнуло багато священиків - Ру, Фуше, Сійєс, Талейран та ін.

Таким чином, Французька революція мала значну ідеологічну скла­дову, основою якої були ідеї Просвітництва: природні права, рівність, суверенітет народу, поділ влади. При оцінюванні революції треба враховувати те, що на її перебіг значний вплив справили різного роду супутні історичні обставини, які досить часто виступали детонаторами революції. Для Франції це були голодні роки, що передували револю­ції, і продовольча криза, яка все посилювалася.

У перебігу революції традиційо виділяють три основні етапи: встановлення конституційної монархії, жирондистська респубілка та якобінська диктатура. Деякі з істориків подовжують революцію до 1804 року, коли у Франції було встановлено Першу імперію.