§ 4. Якобінська диктатура

Якобінцям дісталася складна спадщина: посилювалася продоволь­ча криза, інтервенти знову вступили на територію Франції. Їхні війська рухалися з півночі, сходу і південо-східного напрямку. Армію Франції було дезорганізовано зрадою Демур’є, солдати голодували. В обкла­деному пруссаками Майнці було з’їдено все живе, включно до пацюків. Жирондистські депутати, що втекли з Парижа, використовуючи стан голоду, провокували заколоти, якими були охоплені 60 з 83 департа­ментів. Повстала селянська Вандея - відстала область Франції, де селяни перебували під сильним клерикальним впливом і вірили в «на­шого доброго короля». До того ж англійський флот блокував порти Франції, бунтівники оволоділи фортецею-портом Тулоном. Комітет суспільного порятунку, який очолював Дантон, став виявляти нерішу­чість і коливання. Це породило конфлікт у середовищі якобінців між прихильниками Дантона та Робесп’єра. 10 липня 1793 року Конвент переобрав Комітет суспільного порятунку, і Дантона було виведено з його складу. Кервництво перейшло до Робеп’єра та його прихильни­ків. Новий комітет за його рішучість щодо захисту революції стали називати «Великим комітетом суспільного порятунку».

У цей час вживаються рішучі дії щодо залучення народних мас, перш за все селян, на бік революції. Протягом двох тижнів розробля­ються і 24 липня 1793 р. ухвалюються нова, більш демократична Кон­ституція Франції і нова Декларація прав і свобод людини і громадяни­на, написана Робесп’єром. Всенародне голосування схвалило нову Конституцію, навіть у бунтівних районах (за - 1 801 918, проти - 11 610). Прийшовши до керівництва, Робесп’єр та його прихильники вжили заходів щодо максимальної концентрації революційної влади.

Ідеологічним центром революції, її політичним штабом стає Яко­бінський клуб. Його попередником був заснований у липні 1789 року групою депутатів від «третього стану» Бретонський клуб, перетворе­ний незабаром на «Товариство друзів Конституції», яке в Парижі розмістилося в бібліотеці монастирського ордену Святого Якова і одер­жало спочатку прізвисько, а потім й офіційну назву якобінців. Спо­чатку клуб мав загальнодемократичний характер, до його складу вхо­дили всі противники абсолютизму - від герцога Егійона і графа Міра- бо до Робесп’єра, але переважали прибічники конституційної монархії. Навесні 1790 року вожді поміркованих Сійєс, Мірабо, Лафайєт та інші засновують «Товариство 1789 року», а потім - клуб фельянів. Керівництво в клубі якобінців переходить до республіканців на чолі з жи­рондистом Бріссо (бріссотинці, вони ж майбутні жирондисти). По­встання 10 серпня 1792 року викликало новий розкол у клубі. Жирон­дистів, зважаючи на їхню прихильність до компромісу з фельянами, було виключено з клубу. Лідерство перейшло до буржуазних револю­ційних демокартів - Робесп’єра, Дантона, Сен-Жюста та ін., за якими і залишилася в історії назва «якобінці».

Не будучи партією в сучасному розумінні, Якобінський клуб все ж таки мав розгалужену організацію. Штабом якобінців був Паризький якобінський клуб, на місцях діяли секції клубу. «Народні товариства» було створено у всіх містах і департаментах. Рішення Паризького яко­бінського клубу бралися до керівництва місцевими відділеннями. Після вигнання жирондистів беззаперечним лідером клубу стає Максиміліан Робесп’єр, палкий прихильник Жан-Жака Руссо. Не будучи формально державною установою, Паризький якобінський клуб відіграв коло­сальну роль в управлінні революційною Францією. Засідання клубу відбувалися кожного вечора. Тут ухвалювалися рішення з усіх поточних питань, а наступногоо дня ці рішення проводилися через державні органи - Конвент, Комітет супільного порятунку та Комітет громадської безпеки. У Паризькому якобінському клубі суворо додержувався прин­цип рівності, тут не було «начальства», не було міністрів, генералів, комісарів - всі були рівними. Паризький клуб і місцеві клуби періо­дично самоперевірялися. Тут створювалися репутації, звідси набира­лися кадри для вищих і місцевих органів влади. Паризький клуб яко­бінців проіснував до падіння якобінської диктатури і був закритий постановою термідоріанського Конвенту 12 листопада 1794 року.

Створивши демократичну Конституцію, якобінці не наважилися ввести її в дію. 12 серпня 1793 року делегати первинних зборів з’явилися до Конвенту і запропонували відстрочити введення в дію Конституції, зважаючи на складну ситуацію в країні. 10 жовтня 1793 року Конвент ухвалив декрет «Про революційний порядок управління». Створювався Тимчасовий революційний уряд. Його діяльність конт­ролювалася Комітетом суспільного порятунку. Останній щотижнево звітував перед Конвентом, але практично доповіді і звіти Комітету приймалися Конвентом як директиви. На Комітет суспільної безпеки, який очолював Сен-Жюст, були покладені керівництво поліцією і бо­ротьба з контрреволюцією. 4 грудня 1793 року було ухвалено установ­чий закон «Про революційний порядок управління», який доповнював закон від 10 жовтня 1793 року. Він ще більше посилив повноваження Конвенту, зокрема Комітету суспільного порятунку, якому було підпо­рядковано всі цивільні і військові установи.

Рішення Конвенту і комітетів проводилися в життя через комісарів, призначуваних у всі департаменти, міста, військові частини і наділених майже необмеженими повноваженнями. Спираючись на революційні органи влади, якобінці вживали таких рішучих заходів щодо боротьби з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією.

1.  Декретом Конвенту від 5 вересня 1793 року створено внутрішню армію чисельністю в 6 тис. солдатів і 1200 артилеристів для прибор­кання контрреволюції у будь-яких її формах. Вона підпорядковувалася Комітетові суспільної безпеки.

2.  17 жовтня 1793 року ухвалено декрет «Про підозрілих». Усі соби, які викликали підозру і не мали письмових посвідчень про благона­дійність, арештовувалися «до завершення війни».

3.  Декретом Конвенту від 10 червня 1794 року реорганізовано ре- волюійний трибунал. Він складався з голови, трьох «товаришів голови» (тобто заступників), одного обвинувачувача, його чотирьох заступників, 12 суддів і 50 присяжних. Трибунал упроваджувався «для того, аби карати ворогів народу». У декреті наводився настільки широкий пере­лік ознак «ворогів народу», що без особливих зусиль за таких можна було визнати будь-яку людину. Всі справи щодо «ворогів народу» слу­халися без участі захисту. Трибунал міг винести виправдовувальний чи обвинувачувальний вирок, за яким як покарання передбачалася тільки смертна кара. Суду революційного трибуналу могли предавати справи Конвент, Комітет суспільного порятунку і Комітет громадської безпеки, комісари Конвенту та громадський обвинувачувач.

Режим революційної диктатури якобінців дав можливість ефектив­но вирішити воєнне і політичне завдання: інтервентів було вигнано за межі Франції, внутрішню контрреволюцію розгромлено. Залишалася ще одна проблема - продовольча. Франція (безумовно, народна Фран­ція) вже декілька років голодувала. Можна з упевненістю сказати, що якобінська диктатура, з успіхом знищивши внутрішніх і зовнішніх ворогів, розбилася через продовольчу проблему. Якобінці розв’язували її через заходи в аграрній сфері і регулювання торгівлі.

Декретом 10-11 червня 1793 року «Про громадські землі» перед­бачався розподіл громадських земель сільськогосподарського призна­чення, якщо за це проголосує хоча б одна третина жителів комуни. Це питання вирішувалося на загальних зборах, де брали участь чоловіки і жінки, які досягли 21 року. В разі ухвалення такого рішення розподіл проводився між жителями комуни «подушно, без розмежування статі і віку і незалежно від знаходження чи відсутності в даний момент у межах комуни». У розподілі землі могли брати участь також оренда­рі, іздольщики, наймити, слуги. Частка кожного визначалася шляхом жеребкування. Одержані частки не могли продаватися протягом 10 років. Колишні сеньйори не могли брати участь у розподілі, якщо вони одержали землю згідно з тиражом. Декретом від 13 вересня 1793 р. «Про громадські землі» голови родин, які проживали в комунах, де не було общинних земель, одержали право придбавати землі емігрантів на 500 ліврів кожен з відстроченням платежів на 20 років без нараху­вання процентів.

Декретом від 17 липня 1793 р. «Про остаточне усунення феодаль­них прав» скасовувалися без викупу всі повинності, крім тих, що не випливали з феодальних прав. Колишні сеньйори, комісари з укладан­ня земельних описів, нотаріуси та інші охоронці боргових документів зобов’язувалися здати їх до канцелярії певного муніципалітету. Потім ці документи спалювалися у присутності громадян комуни. Особи, яких викрили у приховуванні цих документів, підлягали тюремному ув’язненню на п’ять років. Законом про продовольство і декретом проти спекуляції від 26 липня 1793 р. визначалися продукти і пред­мети першої необхідності (наприклад, хліб, м’ясо, зерно, борошно, овочі, масло, вино, горілка, сидр, папір, вовна, шкіра, залізо та ін.). Особи, в яких були ці товари і продукти, зобов’язувалися повідомляти муніципалітет. Ті, хто приховав їхню наявність, не допускав їхній від­критий продаж або знищував, визнавалися гендлярами і спекулянтами та підлягали суду революційного трибуналу, а приховані товари і про­дукти конфісковувалися. Будь-який громадянин, який доносив про такі порушення, одержував одну третину конфіскованого майна, друга третина розподілялася серед незаможних громадян, які проживали на території цього муніципалітету, і, нарешті, третя частина йшла на ко­ристь Республіки.

Законом від 29 вересня 1793 року «Про максимум» встановлювали­ся максимальні ціни на продукти і товари першої необхідності, а також максимальна заробітна платня, а в декреті від 21-22 лютого 1794 року, який доповнював цей закон, зазначалося, що за основу беруться ціни 1789 року, збільшені на одну третину. Дозволялися 5 % надбавки при гуртовій торгівлі і 10 % надбавки при роздрібній торгівлі.

Незважаючи на вжиті заходи, якобінці не змогли «нагодувати» Францію. І це стало, врешті-решт, причиною завершення революції і падіння якобінської диктатури. У той же час «ударами свого страш­ного молота» (К. Маркс) якобінці розгромили контрреволюцію, вигна­ли за межі Франції інтервентів і остаточно знищили в ній феодальний лад, створивши правову базу буржуазного порядку. При цьому заходи якобінців виходили за межі буржуазної революції, мали розподільчо- зрівнювальний характер і багато в чому були вимушеними. Револю­ційний досвід якобінців було враховано більшовиками при організації радянської влади в Росії. В. Ленін порівнював більшовиків з якобінця­ми 1793 року.