§ 7. Подальші ідейні розгалуження в ісламі

Суфізм. Містичне вчення суфізм (ат-тасаввут) ви­никло в ісламі в VIII ст. Поняття суфізму походить від слова суф («вовна») — в одяг з вовни вбиралися мусуль­манські пустельники. Перші вожді суфіїв —Аль-Басрі, Аль-Халлай, Аль-Мухазбі вчили шукати Бога в собі. В основі процесу зближення з Аллахом лежить інтуїтивне пізнання божественної істини. Теоретичними переду­мовами суфізму є неоплатонізм Плотіна, з його тезою про божественну еманацію, про земний світ як дзеркало, в якому відбиваєтья божественне, ідеї буддизму з те­зою про примат Абсолютної Реальності перед світом відчуттів і ідеї східно-християнського ісихазму. Суфії бага­то уваги приділяли розмірковуванням над таємним зміс­том коранічних текстів, молитвам, постам, практичним вправам входження в транс з метою отримання екста­тичного досвіду тощо. Зокрема, вони випробували себе довгим мовчанням, постами і самітництвом, практикува­ли медитацію, об’єктом якої був пророк Мухаммад. У своїх медитаціях використовували чітки з 99 бусинами, прославляючи 99 імен Аллаха. У пошуках пізнання істин­ного Бога вони також використовували музику й танці, вважаючи, що вони служать духовному просвітлінню.

Суфії засуджували багатство і розкіш, жорстокість правителів. У середині XI—XII ст. у містах Аравії почали складатися суфійські братства, в яких наставник навчав релігійно-містичній практиці своїх прихильників. Братст­ва зазвичай мають свої релігійно-філософські доктрини.

Ваххабізм. Як фундаменталістська течія ґрунтується на богословсько-правовій доктрині Ахмада ібн Ханбала, багдадського богослова IX ст. Ханбал вимагав чистоти мусульманської релігії, виступаючи проти розкоші і роз­бещеності халіфського двору. Ханбалітство виникло як релігійно-політичний рух соціальних низів. З одного боку, Ханбал визнавав право на халіфат за будь-яким представником роду курайшитів, а з іншого — вважав за можливе усунення негідного правителя від влади. Хан- балітські богослови розробили струнку систему визна­чення гріха багатобожжя, яка пізніше стала ідейною ос­новою ваххабізму. Попередником ваххабізму визнаний суфійський богослов Ібн Таймійя, що виступав за зміну форми ісламу, що тоді існувала, і засуджував палом­ництво до мавзолею пророка в Медині. Ібн Таймійя на­магався сформувати свої погляди за принципом «золотої середини» — сполучення опори на розум і на віру. В дог­матиці Ібн Таймійя був монотеїстом, доводив неправомірність ототожнення Аллаха з його творіннями. В сфері політики виступав за єдність держави й ісламу.

Але власне ваххабізм як релігійно-політичне вчення сформувався в Аравії лише в середині XVIII ст. на основі відродження Мухаммадом ібн Абд аль-Ваххабом доктри­ни ібн Таймійя. Суть вчення аль-Ваххаба полягала в за­судженні культу святих і твердженні єдинобожжя. Аллах вважався єдиним джерелом творіння і тому тільки він гідний поклоніння. Джерелом ісламу ваххабіти вважали Коран і Сунну, а всі інші джерела вважаються оманою. Мусульманин повинен пізнавати іслам через Коран, Сунну і мати власне тлумачення і розуміння першодже­рел. Ваххабіти заперечують посередництво між мусуль­манами й Аллахом, відкидають поклоніння людям, що мають духовну владу, поклоніння мавзолеям, надгроб­ним каменям.

На ранніх етапах формування ваххабізму як релігій­но-політичної течії йому був притаманний крайній фа­натизм у питаннях догматики й екстремізм у практиці боротьби зі своїми супротивниками. В соціальній сфері ваххабіти проповідували гармонію, братерство і єдність між усіма мусульманами, засуджували розкіш і корис­ливість. Особливе місце в ідеології і практиці ваххабізму приділялося джихаду — боротьбі за віру на шляху Алла­ха. Припускався «джихад меча» — священна збройна бо­ротьба з невірними. Загиблих під час цієї війни мусуль­ман чекало вічне блаженство в раю. Ідеї аль-Ваххаба було покладено в основу об’єднання аравійських пле­мен, що очолили Саудіди, зараз ваххабізм є офіційною ідеологією Саудівської Аравії.

Через Афганістан і Середню Азію в 70-і роки ХХ ст. ваххабізм проникає на територію колишнього Радянсь­кого Союзу як релігійна опозиція традиційному духів­ництву. На Північному Кавказі ваххабізм поширився в період першої Чеченської війни 1993—1995 рр. Слід підкреслити, що догматика і політика тісно перепліта­ються в практиці й ідеології ваххабізму, однією зі своїх політичних цілей ваххабіти вважають створення на Пів­нічному Кавказі ісламської держави. Фахівці вважають, що вплив ваххабізму (на території Росії) є необоротним процесом, тому необхідно створювати умови для діало­гу з лідерами руху.