Розділ 9 Імовірнісні (недемонстративні) умовиводи - 9.2. Індуктивні умовиводи, їхня логічна природа і взаємозв’язок з дедуктивними висновками
9.2. Індуктивні умовиводи, їхня логічна природа і взаємозв’язок з дедуктивними висновками
Індуктивними називаються умовиводи від знання меншого ступеня спільності до знання більшого ступеня спільності, від суджень про одиничні факти до їхніх узагальнень.
В основі логічного переходу від засновків до висновку в індуктивному висновку лежить підтверджене тисячолітньою практикою положення про закономірний розвиток світу, загальний характер причинного зв’язку, прояв необхідних ознак явищ через їхню загальність і стійку повторюваність. Саме ці методологічні положення виправдовують логічну переконливість та ефективність індуктивних висновків. Так само, як логіка дедуктивних висновків заснована на тому, що ніщо окреме не існує поза загальним, логіка індуктивних умовиводів заснована на тому, що загальне не існує самостійно, будь-які закономірності виявляються, проявляючись у частковостях. Загальне, істотне, повторюване і закономірне в предметах пізнаються через вивчення окремого. Основна функція індуктивних висновків у процесі пізнання — генералізація, тобто одержання загальних суджень. За своїм змістом і пізнавальним значенням ці узагальнення можуть мати різний характер — від найпростіших узагальнень повсякденної практики до емпіричних узагальнень у науці або універсальних судженнях, що виражають загальні закони.
Термін «індукція» (від лат. inductio) означає «наведення», і якщо в електродинаміці він застосовується для характеристики процесу збудження струму, то в логіці мається на увазі процес наведення на думку, наближення до істини. Індукція істотно полегшує пошук істини, але не гарантує її досягнення. Індукція спрощує світ, полегшуючи його розуміння, не будь неї, людство у своїх пізнаннях не рушило б далі незліченного набору фактів, що не мають значення. Усі великі гіпотези й основні закони науки побудовані за методом узагальнення окремих випадків. Незначне, на перший погляд, узагальнення може привести до революційного прориву в якій-небудь сфері людської діяльності. Однак, оскільки індукція — це узагальнення, ніколи не можна знати напевно, що воно непоспішно, що при міркуванні не було підтасування фактів, що не припущена помилка «від сенсу роздільного до сенсу збірного».
Помилка поспішного узагальнення допускається тоді, коли ознака, притаманна лише частині предметів, переноситься на всі предмети розглядуваного класу. Узагальнення при свідомому ігноруванні фактів, що суперечать один одному, в просторіччі називається натяжкою.
Помилка, пов’язана з одностороннім урахуванням вихідних даних, відкиданням неввигідних, застосовується, як правило, свідомо і тому належить до розряду софізмів. Вона поширена в політичній пропаганді при підготовці суспільної думки, в рекламній справі тощо.
Правильний індуктивний висновок дає вивід, суб’єкт якого — незбірне поняття. В тому випадку, коли ознака, що переноситься, помилково приписується сукупності предметів, розглядуваних як єдине ціле, допускається помилка «від сенсу роздільного до сенсу збірного».
Індуктивні умовиводи будуються шляхом переходу від знань меншої спільності до знань більшої спільності (від суджень I до суджень A, а від суджень O до суджень E). Оскільки при цьому висновок повинен містити нову інформацію, яка за своім обсягом переважає інформацію засновків, він не може безпосередньо випливати з засновків і його істинність залишається під сумнівом, вимагаючи додаткових підтверджень. Правила переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального часто витлумачуються як правила узагальнення емпіричних вихідних даних, зафіксованих у засновках; результат такого узагальнення фіксується у висновку. Ці узагальнення мають синтетичний характер, а тому правила переходу від засновків до висновків є, точно говорячи, навіть не логічними, а евристичними. Однак внаслідок традиції їх відносять до логічних правил.
Основна проблема індуктивного умовиводу зводиться до того, наскільки достовірним є індуктивний висновок. Розглянемо приклад такого міркування:
«Люди протягом тисячоліть постійно спостерігали, як день змінює ніч, літо змінює весну. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що існує вічний, незникаючий рух».
У цьому прикладі висновок, одержаний емпіричним шляхом з першого спостереження, підтверджено при другому, третьому і всіх наступних спостереженнях величезної безлічі спостерігачів. Однак можна згадати про «білі» і «полярні» ночі. У першому випадку в місцях, розташованих на певних широтах, якийсь час цілодобово світло, тобто цілодобово день, а в інший час — цілодобово ніч. Інакше кажучи, висновок про постійну зміну дня і ночі має винятки, тобто його не можна поширити на зміну всіх можливих днів і ночей. Середньовічний вірменський логік Давід Анахт наводив такий приклад. У коня, мавпи, вовка й інших тварин при їжі рухається лише нижня щелепа. Якщо на основі цього зробити індуктивний умовивід, що у всіх тварин при їжі рухається нижня щелепа, то він виявиться недостовірним: у крокодила, наприклад, при їжі рухається верхня щелепа. Достовірним буде інший індуктивний умовивід — у деяких тварин при їжі рухається нижня щелепа, або таке: у тварин при їжі рухається хоча б одна щелепа.