§ 6. Православ’я, держава і право

Основний принцип соціальної діяльності православ’я передбачає гармонію Царства і Священства — союз світ­ської і духовної влади. Держава і церква вступають у відносини співробітництва на тих умовах, що держава не втручається у внутрішнє життя церкви (насамперед у питання віровчення), а церква не претендує на контроль світського життя суспільства. На цих підставах держава і церква визначають цілі своєї діяльності в і разі необхі­дності допомагають одна одній в їхньому досягненні.

Ідея гармонії була висунута ще імператором Юс- тиніаном I (527—565), але остаточно оформилася в за­конодавчому зводі імператора Василія I Македонянина (867—886). Глава Візантійської церкви одержував висо­ке місце в державній ієрархії, формально рівне положен­ню магнатів. Відповідно до зводу, патріарх повинен тур­буватися про порятунок довірених йому душ і вирішува­ти питання, пов’язані з віровченням. У цю сферу не повинен втручатися імператор, що піклується про світ­ське «добре керування» і «підкріплює» своєю діяльністю вчення Церкви.

У православному християнстві ще Київської Русі були використані норми саме візантійського церковного пра­ва. Протягом ХІІІ—XIV ст. церква користувалася широ­кою юрисдикцією у сфері державного, адміністративно­го і цивільного права. Певні соціальні групи — «бо- годільні люди» (духівництво, церковні люди, удови, жебраки тощо) перебували в управлінні церкви, тобто в сфері церковно-правових відносин. Церква мала юрис­дикцію над усіма християнами в справах сімейних, справах про порушення святості і недоторканності християнських храмів і символів, мала право судити за віровідступництво, за «образу морального почуття». Під юрисдикцією церкви перебували також монастирі, богодільні, лікарні. Даний порядок був зафіксований у Церковних Статутах російських князів Володимира і Ярослава. У спеціальному указі князя Ярослава чітко визначені підсудні церкві справи й описаний порядок судочинства зі складною системою покарань. За основу бралося розрізнення понять гріха і злочину, ключове в розумінні всіх церковно-судових норм. Гріх визначався як моральний злочин, порушення божественного зако­ну (включаючи саму думку про діяння, яким грішник може заподіяти шкоду іншій людині або суспільству). Злочин же — це діяння, яким одна особа завдає мате­ріальної шкоди або моральної образи іншій особі.

Справи духовні (не пов’язані з порушенням мирсь­ких законів) розбиралися в єпископському суді без кня­зівського судді — чаклунство, порушення церковних за­повідей тощо. Справи «гріховно-злочинні», в яких пору­шення християнської заповіді сполучалося з заподіянням моральної або матеріальної шкоди іншій особі або з по­рушенням громадського порядку, перебували в компе­тенції князівського суду за участю церковного представни­ка. Це справи про образу словом або дією, про порушення подружньої вірності і т. ін.). Звичайні протизаконні дії над людьми церковного відомства розглядалися церковним судом, але за князівськими законами і з правом участі його представників у суді.

Традиції церковного права мали і надалі істотний вплив на розвиток законодавства в Русі, Україні, Мос­ковському царстві та в Російській імперії, що відбито в Судебниках 1497 і 1550 рр., Соборному уложенні 1649 р. На Помісному соборі РПЦ 1589 р. було прийняте Со­борне уложення, відповідно до якого після обрання патріарха його кандидатура затверджувалася царем. Со­борне уложення 1649 р. містило закони, що істотно роз­ширювали права держави відносно церкви й обмежува­ли її земельні володіння. З іншого боку, держава брала на себе зобов’язання відстоювати і захищати інтереси пра­вославного християнства. У нормах особливої частини кримінального законодавства на перше місце ставилися релігійні злочини, вміщені вже в главі 1 («богохульство», «церковна татьба», «спокушання до переходу в бусур- манство»). Зокрема, склад злочину «богохульства» міс­тив в собі невіру, заперечення православної віри, гань­блення, образу святинь. Пізніше, у 1733 р. за богохульст­во була встановлена смертна кара.

Остаточне підпорядкування церкви державі відбуло­ся під час правління Петра I. У 1721 р. в результаті про­веденої реформи організації церковного життя в історії православного християнства настав так званий Синодаль­ний період, що продовжувався до 1917 р. Патріаршество як інститут було ліквідовано, главою церкви проголошу­вався цар, а рішенням поточних справ повинен був зай­матися Святійший Синод — колективний орган на чолі з обер-прокурором (усі його члени призначалися особи­сто царем). Синод підкорявся Міністерству духовних справ. У компетенцію Синоду входили справи суто цер­ковного характеру, церковно-адміністративне і госпо­дарське управління, справи церковно-поліцейські, а та­кож судові справи духовних осіб.

Церква повинна була виконувати ряд державно-влад­них функцій: керівництво початковою освітою, запис актів громадянського стану, спостереження за політич­ною благонадійністю громадян. Синод був вищим орга­ном з деяких питань сімейного права (шлюби з родича­ми, шлюборозлучні справи).

Церква брала участь і в покараннях правопорушників. Наприклад, в російському праві 1726—1766 рр. існував вид ганебного покарання для дворян, засуджених на страту або вічне посилання, — шельмування (уведене військовим артикулом Петра I). Під час процедури шель­мування після оголошення звинуваченого злочинцем (шельмою) він піддавався церковній анафемі і проголо­шувався поза законом, відлучався від церкви і її обрядів, від таїнств шлюбу і можливості прийняття присяги.

Особливий зв’язок із православним християнством підкреслює й Уложення про покарання карані і виправні 1845 р. (введене в дію з 1 травня 1846 р.), де вказувало­ся, що його дія не поширюється на «інородців», до яких належали іудеї, мусульмани, горці Кавказу, сибірські кочівники тощо з їхніми власними звичаями та закона­ми. І в первісному варіанті Уложення, і в редакції 1885 р. священнослужителі поряд із дворянами належали до ка­тегорії осіб, які звільнялися від тілесного покарання.

Патріаршество в РПЦ було відновлено тільки після Лютневої революції 1917 р., коли на Помісному соборі Патріархом Московським і всея Русі був обраний Тихон. Характер відносин між державою і церквою кардинально змінився після Жовтневої революції. 20 січня 1918 р. ра­дянською владою був прийнятий декрет Ради Народних комісарів «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», що затверджував світський характер нової вла­ди і встановлював принципово нові взаємини церкви і дер­жави. Релігія ставала особистою справою, представники усіх віросповідань і невіруючі зрівнювалися в правах, цер­ква позбавлялася державних джерел фінансування і т. д.

Як відомо, багато прав, законодавчо закріплених в СРСР, мали декларативний характер і їх не дотримували­ся на практиці. В історії православ’я на території СРСР почався досить складний етап з періодами репресій сто­совно духівництва, руйнуванням релігійних святинь і атеїстичною пропагандою на державному рівні. Стано­вище християнства, у тому числі й українського, прин­ципово змінилося тільки після розпаду СРСР.

Водночас процес звільнення від диктату держави су­проводжувався поділом примусово-єдиного православ’я на різні деномінації. Зараз відповідно до Конституції Ук­раїни (ст. 35) церква і релігійні організації в Україні відо­кремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна ре­лігія і відповідно церква не може бути визнана державою як обов’язкова.