§ 3. Православне християнство в історії України

Християнство почало поширюватися на території Київської Русі задовго до офіційної дати водохрещення киян. Русів хрестили ще просвітителі Кирило і Мефодій під час своєї подорожі до Хазарського каганату у 858 р. Сприяла християнізації Русі і княгиня Ольга, що прийня­ла хрещення в 955 р. під час своєї подорожі до Констан­тинополя. Місію перетворення християнства на держав­ну релігію взяв на себе її онук — князь Володимир.

Релігійні реформи Володимир починав з упорядку­вання язичницького пантеону і обрядів, пов’язаних з їхнім шануванням. У 980 р. бог Перун визначається Во­лодимиром як перший бог у системі державної релігії Київської Русі. Однак ця реформа не виправдала велико­князівських сподівань, тому після зваженого вибору (із православ’я, католицтва, ісламу й іудаїзму) Володимир вирішив прийняти як державну релігію Київської Русі християнство в його візантійському варіанті. Наприкінці літа 988 р. візантійські священики у водах Дніпра при­мусово хрестили киян. Ця дата і вважається початком нової християнської історії Київської Русі.

Головними причинами прийняття християнства були:

—  необхідність зміцнення і централізації велико­князівської влади, оскільки саме християнство на той час мало великий історичний досвід створення і зміц­нення владних ієрархій;

—  об’єднання розрізнених племен на території Русі під егідою великого Київського князя на основі єдиної християнської віри;

—  необхідність участі у вирішенні політичних про­блем того часу на міждержавному рівні, бажання зміц­нити дипломатичні позиції Русі у стосунках з Візантією та іншими європейськими державами, оскільки їхні глави відмовлялися від спілкування з язичницькими державами;

—  прагнення більш повно використовувати переваги географічного положення для розвитку торгівлі, реме­сел, транзиту товарів, що мало сприяти економічному розвиткові й усередині країни (територією Русі проходив стратегічний шлях «з варяг у греки»);

—  можливість прилучення до соціально-культурних цінностей і цивілізації вже християнізованих держав.

Християнська церква на Русі споконвічно організову­валася в такий спосіб: на її чолі стояв Київський митро­полит, а у великих містах були єпископи, що відали цер­ковними справами єпархії. Єпископам належала вся повнота церковної влади, а також право суду не тільки над духівництвом, але й з багатьох цивільних справ.

Остаточне оформлення церковної організації відбу­лося під час княжіння Ярослава Мудрого. При ньому була створена київська митрополія і побудована собор­на церква святої Софії, скликаний перший церковний собор у Києві, зроблені спроби встановити церковну ав­токефалію й обирати митрополита з числа київського духівництва. У правління Ярослава канонізовані й перші святі Київської Русі — брати князі Борис і Гліб.

З 988 по 1447 р. Руська Православна Церква перебува­ла під юрисдикцією Константинопольського патріарха, який призначав Київського митрополита. Після навали монголо-татар Київський митрополит Кирило був змуше­ний переїхати у Владимир-на-Клязьмі. У 1299 р. його спадкоємці переносять митрополичу кафедру до Влади­мира, а в 1325 р. — до Москви. Але на українських землях була створена Галицька митрополія, а в XIV ст. Литовсь­ко-Руська з кафедрою в Києві. Тому в 1448 р. Москва прого­лосила свою митрополію незалежною і від Києва і від Кон­стантинопольської патріархії, тобто Московська (Руська) Православна Церква оголосила себе автокефальною. Проте автокефалія Московської митрополії була визнана Константинопольським патріархом лише в 1598 р., а тіль­ки після цього в Москві було створено патріархію.

Вже після підписання Переяславської угоди, у 1685 р., Київський митрополит порушив принцип автокефалії помісних церков, присягнувши на вірність Московському патріархові. Без згоди Константинопольського патріарха Руська Православна Церква приєднала до себе Київську митрополію. Таким чином самобутня Церква українсько­го народу, що мала свою багату церковну культуру, звичаї і традиції, формально втратила самостійність.

Відродження української автокефальної церкви ста­ло можливим тільки наприкінці XX ст. Цей процес за­вершився створенням у 1989 р. Української Автокефаль­ної Православної Церкви (УАПЦ) і проголошенням у Києві Українського Православного Патріархату. У свою чергу, з огляду на прагнення православних українців до само­стійності в церковному житті, Архієрейський собор Русь­кої Православної Церкви в жовтні 1990 р. надав статус ав­тономії Українській Православній Церкві: українські єпископи отримали права самоврядування, але залиша­лися під «священноначалієм» Московського Патріархату (УПЦ-МП).

В 1992 р. частина християн УАПЦ, а також представ­ники Української Православної Церкви Московського Патріархату прийняли рішення про об’єднання в єдину Українську Православну Церкву — Київський Патріархат (УПЦ-КП). У 1993 р. УПЦ-КП обирає патріарха Київсь­кого і всієї України — Русі.

Зараз, відповідно до даних Державного комітету Ук­раїни у справах релігій УАПЦ нараховує понад 1 тис. гро­мад, близько 11 тис. громад підтримує діяльність УПЦ — КП, і Українська Православна Церква, що перебуває під патронатом Москви, об’єднує більше 7,5 тис. громад і близько 30 млн. віруючих.

Вище політичне керівництво нашої держави, зокре­ма Президент України, неодноразово висловлювалися за подолання всіх канонічних, організаційних і майнових розбіжностей між церквами, що представляють православне християнство в Україні, заради вирішення загаль­них завдань: відродження духовності українського наро­ду, подолання релігійно-конфесійного відчуження, по­шуку позитивного морально-етичного потенціалу хрис­тиянства в сучасному світі.

На жаль, у сьогоднішній Україні деякі розбіжності між представниками УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ-МП, УГКЦ зберігають свою актуальність.