§ 8. Принцип безпосередності судового розгляду

В умовах змагального судочинства важливе значення має сприй­няття матеріалів справи судом, який має вирішити цивільну справу та ухвалити судове рішення. У цьому розумінні принцип безпосереднос­ті передбачає дві основні вимоги. По-перше, суд має обґрунтовувати своє рішення виключно на доказах та встановлених обставинах справи, що пройшли перевірку та досліджені в судовому засіданні, тобто при дотриманні процедури. По-друге, суд має приймати рішення, як пра­вило, на підставі тих доказів, що є першоджерелами.

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутріш­нім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Загальною процесуальною умовою забезпечення належної оцінки доказів та вине­сення законного та обґрунтованого рішення є, як видно, безпосередність судового розгляду. Тому ст. 159 ЦПК передбачає, що суд під час розгля­ду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі, тобто за­слухати пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, знайомитися з письмовими та речовими доказами тощо.

Умовою реалізації безпосередності судового розгляду є незмінність складу суду при розгляді цивільної справи. У зв’язку з цим ст. 159 ЦПК містить правило, що справа розглядається одними і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.

Відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК тривалість перерви у судовому за­сіданні визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. За логікою цього правила при перерві судового засідання дослідження доказів є неприпустимим.

Оскільки в наш час не виключається, а в майбутньому буде поши­рюватися використання електронних документів як доказів у цивіль­ному судочинстві, виникає запитання: чи відповідає це принципу безпосередності? Крім того, як відомо, у даному випадку виникає питання і про те, як кваліфікувати електронний документ з точки зору його дійсності, а також щодо можливості робити з нього копії для ви­користання сторонами у судочинстві.

Чинне цивільне процесуальне законодавство не називає електронні документи як різновид письмових доказів (ст. 64 ЦПК). Закон їх ви­значає як різновид речових доказів — магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ст. 65 ЦПК). Отже, наявна певна про­галина у процесуальному законодавстві, яке не повністю враховує реальні вимоги цивільного обігу та реального обігу електронних до­кументів.

При використанні електронних документів, дійсно, виникає питан­ня перевірки достовірності електронного документа в суді. При цьому, беручи до уваги техніко-технологічні аспекти створення, зберігання, обігу та використання електронного документа, у тому числі перевір­ки його достовірності, втрачається можливість говорити про оригінал чи копію такого документа. Файлова структура електронних докумен­тів, використання відповідних операційних систем візуалізації та ка­піталізації електронної інформації унеможливлює постановку питання при оцінці електронних документів як доказів про необхідність подання відповідно до принципу безпосередності оригінальних доказів або на­лежно засвідчених їх копій, оскільки файлова структура електронних документів дозволяє тиражувати (дублювати) ідентичні документи.