Глава VII ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Posted in Гражданское процессуальное право - Курс цивільного процесу (В.В. Комаров)

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Страница 1 из 9

 

Глава VII ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА


§ 1. Принцип законності

§ 2. Принцип диспозитивності

§ 3. Принцип змагальності

§ 4. Принцип публічності та судового керівництва

§ 5. Принцип процесуальної рівноправності сторін

§ 6. Принцип трьохінстанційності та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень

§ 7. Принципи усності та писемності

§ 8. Принцип безпосередності судового розгляду

§ 9. Принцип обов’язковості рішень суду

 

§ 1. Принцип законності


Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України основною за­садою судочинства є законність. Законність прийнято відносити до загальноправових принципів. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по­садові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Разом з тим законність судочинства має специфічний вираз та зміст. По- перше, суд при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, що є предметом судової діяльності. По-друге, обов’язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процеду­ри, що гарантують реалізацію права на судовий захист та забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності. Тому логічно, що ЦПК у системі вимог, що ставляться до судового рішення, називає його законність (ст. 213 ЦПК).

Вимоги принципу законності в цивільному судочинстві звернені до суду й учасників цивільного процесу. Вимоги принципу законності до суду зводяться до правильного застосування судом норм матеріаль­ного і процесуального права. Вимоги принципу законності до інших учасників цивільного процесу зводяться до здійснення ними своїх процесуальних прав відповідно до цивільної процесуальної форми і належного виконання ними процесуальних обов’язків.

Згідно зі ст. 8 ЦПК: Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’ язковість яких надана Верховною Радою України. Він застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі виникнення у суду сумніву під час роз­гляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд зверта­ється до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конститу- ційності закону чи іншого правового акта. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разі невідповід­ності закону України міжнародному договору, згода на обов’ язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір. Суд також застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності тако­го — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Згідно з цією статтею забороняється відмова у розгляді справи з моти­вів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Як видно, важливим аспектом законності судочинства є верховен­ство Конституції України та конституційних норм. Оскільки Консти­туція України має найвищу силу, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України), суди при розгляді конкретних справ повинні давати оцінку закону чи іншому нормативно-правовому акту з точки зору його відповідності Конституції. Судові рішення повинні ґрунту­ватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке їй не суперечить.

У випадках невизначеності в питаннях відповідності Конституції України закону, який підлягає застосуванню у конкретній справі, суд за клопотанням учасників судочинства або за своєю ініціативою при­зупиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду Укра­їни, який відповідно до ст. 150 Конституції України може ставити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конститу­ції України законів та інших нормативних актів Верховної Ради Укра­їни, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 150 Конституції України). Частина 4 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також передбачає, що Верхов­ний Суд України звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіцій­ного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення про звернення до Верховного Суду України стосовно по­становки питання перед Верховним Судом може приймати суд першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Законність судочинства забезпечується також тим, що суд при роз­гляді справ може безпосередньо застосовувати Конституцію. Таке можливе у випадках:

  1. якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність до­даткової регламентації її положення законом;
  2. якщо закон, який діяв до введення в дію Конституції або при­йнятий після цього, їй суперечить;
  3. якщо правовідносини, які є предметом судового розгляду, за­коном не врегульовані, нормативно-правовий акт, прийнятий Верхов­ною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, супе­речить Конституції України;
  4. якщо укази Президента України нормативно-правового харак­теру, які мають застосовуватися суддями при розгляді конкретних су­дових справ, протирічать Конституції України.

Суди, застосовуючи Конституцію як акт прямої дії, не можуть ви­знати неконституційними закони та інші правові акти, передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 158 Конституції, оскільки це є виключною компетенцією Конституційного Суду України. Разом з тим на підставі ст. 144 Кон­ституції України суд може визнати у межах своєї юрисдикції невідпо­відність Конституції України чи законам України рішень органів місцевого самоврядування, а на підставі ч. 2 ст. 124 Конституції Украї­ни — акти органів державної виконавчої влади — міністерств, ві­домств, місцевих державних адміністрацій тощо. Так, в одній із справ Верховний Суд України відзначив, що при вирішенні цивільної справи суд безпосередньо керується відповідним положенням Конституції України як нормою прямої дії в тому разі, коли воно стосується даних правовідносин, які не врегульовані законодавством (чи не потребують додаткового регулювання) або врегульовані нормативно-правовими актами, що суперечать Конституції[1].

В аспекті принципу законності нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міні­стрів України, нормативно-правові акти Верховної ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази й інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ і орга­нізацій) підлягають оцінці на відповідність їх як Конституції України, так і закону.

Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно- правовий акт, що підлягав застосуванню, або не відповідає, або супе­речить закону, суд зобов’язаний застосувати закон, що регулює ці правовідносини.

Крім національного законодавства, суди при розгляді цивільних справ можуть застосовувати міжнародні нормативно-правові акти. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни», міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься до­говір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і неза­лежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакет, протокол тощо).

Стаття 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про між­народні договори України» передбачають, що міжнародні договори є чинними за умов, що згода на їх обов’язковість надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то засто­совуються правила міжнародного договору. Міжнародні договори за­стосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України. У рішен­ні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20   листопада 2003 р. вказується, що, розглядаючи трудовий спір про визнання кваліфікаційної категорії за працівником, якому її присвоїли за рішенням атестаційної комісії в Російській Федерації, суд, застосо­вуючи до спірних правовідносин міжнародну угоду, не врахував, що чинним законодавством України не передбачено взаємного визнання документів про атестацію, виданих у Російській Федерації[2].

При розгляді цивільних справ суд може застосовувати норми права інших держав. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про міжнародне приватне право» застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правовідносини. Застосування норми права іноземної держави не може бути обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

Стаття 8 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріп­лює такі правила відносно застосування іноземного права:

  1. При застосуванні права інших держав суд встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.
  2. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів або залучити експертів.
  3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати доку­менти, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду у встановленні змісту цих норм.
  4. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті заходи, застосовується право України.

У контексті принципу законності принципове положення має також положення ЦПК про заборону відмовляти в розгляді справи за моти­вами відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини. У разі відсутності законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд повинен вирішити спір на підставі аналогії права або закону.

Цивільне процесуальне законодавство забороняє також відмову у розгляді справи з мотивів не лише відсутності, а й неповноти, нечіт­кості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Вимоги принципу законності, як зазначалося, також спрямовані на правильне застосування судом норм процесуального права і здій­снення учасниками цивільного процесу своїх процесуальних прав відповідно до процесуальної форми і належне виконання ними про­цесуальних обов’язків. При цьому провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який уста­новлює нові обов’ язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ст. 2 ЦПК). Тобто принцип законності щодо цього означає дотримання цивільної процесуальної форми в цілому. Так, рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 8 травня 2001 р. у за­доволенні позову відмовлено. Судова колегія в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим 22 серпня 2001 р. зазначене рішення скасувала і постановила нове — про задоволення позовних вимог С.

У касаційній скарзі представник Б. просив скасувати рішення судо­вої колегії в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим і направити справу на новий апеляційний розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм процесуального права.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України визна­ла, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

21  червня 2001 р. Верховна Рада України прийняла Закон № 2540- ІІІ «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу Украї­ни», який набрав чинності 29 червня 2001 р., але не був узятий судом до уваги.

Відповідно до змін, одночасно внесених до Закону від 5 червня 1981 р. № 2022-ХІ «Про судоустрій України», Верховний суд Авто­номної Республіки Крим набув статусу апеляційного суду і за новою процедурою з 10 липня 2001 р. повинен був переглядати судові рішен­ня згідно з гл. 40 ЦПК 1963 р., якою передбачено порядок розгляду справ судом апеляційної інстанції. Проте Верховний суд Автономної Республіки Крим, розглядаючи 22 серпня 2001 р. скаргу С. на рішення Київського районного суду м. Сімферополя, змін до ЦПК не врахував і нового процесуального закону не застосував. Зокрема, відповідно до вимог ст. 302 ЦПК справи в суді апеляційної інстанції мають бути при­значені до розгляду за правилами, встановленими для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, передбаченими в гл. 40 ЦПК.

Згідно зі ст. 15 ЦПК 1963 р. судочинство здійснюється на засадах змагальності та рівності учасників процесу.

Сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, повідомляють про час та місце судового засідання з додержанням процедури, вста­новленої гл. 8 ЦПК. У разі неявки в судове засідання кого-небудь із осіб, які беруть участь у справі і щодо яких немає відомостей про вручення їм повісток, суд відкладає розгляд справи.

Під час розгляду скарги апеляційним судом ведеться протокол су­дового засідання.

Як вбачається з матеріалів справи, апеляційний суд скасував рішен­ня першої інстанції і постановив нове, розглянувши справу без дотри­мання процедури, передбаченої гл. 8 ЦПК і ст. 15 ЦПК, і таким чином грубо порушив процесуальні права сторін.

За таких обставин, керуючись ст. 334 ЦПК, судова палата з цивіль­них справ Верховного Суду України рішення судової колегії в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим від 22 серпня 2001 р. скасувала і направила справу на новий апеляційний розгляд[3].

Що стосується осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, то вимога принципу законності означає належне здійснення ними своїх процесуальних прав (для осіб, що беруть участь у справі) та виконання процесуальних обов’язків (для осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу).

Відповідно до ч. 3 ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і ви­конувати процесуальні обов’язки. Добросовісне здійснення прав озна­чає заборону зловживання процесуальними правами, тобто неможли­вість задовольняти свої інтереси «за будь-яку ціну». Тому процесу­альні права повинні реалізовуватися відповідно до їхнього законного призначення, а не всупереч йому. Зловживання правом може виявля­тися у пред’явленні безпідставного позову, систематичній протидії правильному і швидкому роз’ясненню справи тощо. Що стосується виконання процесуальних обов’язків, покладених на учасників цивіль­ного процесу, то за їх невиконання закон передбачає можливість за­стосування заходів процесуального примусу (ст. 91 ЦПК).