§ 3. Принцип змагальності

Відповідно до ч. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як основопо­ложний принцип судочинства, притаманний судочинству у сферах окремих судових юрисдикцій. Зміст цього принципу закріплюється у процесуальному законодавстві, але суттєвим для забезпечення змагальності є визначення змагального типу судочинства, який харак­теризується, перш за все, змагальністю сторін. Тому за своїм змістом конституційне положення, яке сформульоване загальним чином, по суті, фіксує змагальний тип судочинства як базову засаду, яка має бути конкретизована у галузевому процесуальному законодавстві.

Для змагального типу процесу характерною є така побудова судо­чинства, при якій, як мінімум, по-перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по-друге, на­явними є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функ­ціонування незалежного від сторін суду, який здійснює функцію право­суддя та розгляду справи.

Характер розмежування процесуальних функцій та процедури реалізації змагальності у судочинстві визначається процесуальним законодавством. Так, у кримінальному судочинстві виокремлюються функції обвинувачення, захисту і вирішення справ. Змагальність сторін відображається у статтях КПК, які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, їх представників певними правами щодо надання доказів, а також участі в їх дослідженні (статті 16¹, 45, 262, 264, 288, 289, 290 та ін.). У цивільному судочинстві ви­окремлюються функції позивача, відповідача, третіх осіб та інших осіб, що беруть участь у справі і вирішенні цивільних справ.

Відповідно до ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебіч­ному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, попереджує про на­слідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійснен­ню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.

Органічною частиною змагальності судочинства є участь сторін у дослідженні доказів. Тому в змагальному процесі встановлення об­ставин справи стає результатом як діяльності сторін (осіб, які беруть участь у справі) з надання доказів, так і дослідження цих доказів судом із наданням сторонам права брати участь у процедурах їх дослідження, а також оцінки судом лише доказів, наданих йому сторонами (само­стійно чи за їх клопотанням за допомогою суду). При цьому невико­ристання стороною права брати участь у процедурах дослідження доказів вважається допустимою формою його реалізації.

Розгляд судових справ у змагальному процесі не може виключати активності суду у формі реалізації тих повноважень, які адекватні його процесуальній функції і не можуть підміняти ту чи іншу сторону. Так, у цивільному судочинстві за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, суд сприяє здійсненню їхніх прав; вказує сторонам на обста­вини, котрі за законом вони мають доказати, тощо. Виходячи з визна­ченої у цивільному процесуальному законодавстві моделі змагальнос­ті, суд розглядає справу за участю сторін, але має право розглянути справу за наявності в ній достатніх матеріалів про права та взаємовід­носини сторін, якщо обидві сторони або відповідач не з’явилися в су­дове засідання; залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з’явився позивач. Відповідно до ст. 169 ЦПК суд відкладає розгляд справи в межах строків, встановлених ст. 157 цього Кодексу, у разі: неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь- кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановле­ному порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідо­мили про причини неявки, які судом визнано поважними; першої не­явки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли у справі беруть участь їх представники. При цьому неявка представника в су­дове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її роз­гляд. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідом­леного належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). У разі повторної не­явки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсут­ності відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Класична форма змагальності процесу в історичному аспекті є ан­типодом слідчого процесу. Процес може бути побудований або за слідчим принципом, або за принципом змагальності. У процесі, по­будованому за слідчим принципом, збір і підготовку всього фактич­ного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення спорів між сторонами, закон покладає на суд. Суд зобов’язаний за своєю ініціати­вою виявляти всі факти, що як підтверджують позовні вимоги позива­ча, так і підтверджують заперечення відповідача; суд зобов’ язаний також збирати всі необхідні докази підтвердження вірогідності цих фактів. При цьому сторони не є суб’єктами процесу, вони не користу­ються процесуальними правами, не беруть участі в дослідженні об­ставин справи. У такому процесі сторони розцінюються лише як дже­рела доказів.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і під­готовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторо­нами покладається законом на сторони. Суд зобов’ язаний при цьому вирішити спір на підставі та у відповідності з тим фактичним матері­алом, що підготували і надали сторони; суд тільки оцінює надані сто­ронам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Сторони у процесі змагальності є суб’єктами доказової діяль­ності і користуються комплексом процесуальних прав.

У національних законодавствах закріплюються різні моделі зма­гальності залежно від ролі сторін і суду у формуванні доказового ма­теріалу. Ще на етапі становлення науки цивільного процесуального права К. Малишев розглядав змагальність як принцип, згідно з яким різні дії суду в процесі залежать від вимог сторін, від їх ініціативи, і спірні відносини обговорюються лише на фактах, які повідомлені суду^[7]. Є. В. Васьковський вважав, що змагальний процес є самодіяль­ністю сторін при пасивному становищі суду, до функцій якого входить лише оцінка наданого сторонами матеріалу, а відповідальність за пов­ноту та достовірність доказів несуть сторони^[8].

Основним елементом змагальності є право та обов’язок сторін вказувати на факти, що обґрунтовують їх вимоги та заперечення, на­давати докази з метою підтвердження цих фактів, брати участь у до­слідженні доказів. Враховуючи наведене, необхідно виокремлювати такі елементи принципу змагальності:

1. Участь у процесі.
2. Обґрунтування вимог і заперечень.
3. Надання доказів суб’єктами, на яких розподілений тягар дове­дення.
4. Заява клопотань.
5. Надання нових і додаткових матеріалів у суді апеляційної, каса­ційної інстанції тощо.

Наприклад, право сторін на участь у провадженні у справі має багатоаспектний характер і містить такі основні складові:

1) право сторони бути повідомленою про вимоги і заперечення протилежної сторони;

2) право сторони брати участь у провадженні у справі осо­бисто або через представника;

3) право сторони знайомитися з мате­ріалами справи;

4) право сторони бути повідомленою про час і місце судового засідання і повідомленою про акти суду, ухвалені в судовому засіданні;

5) право сторони брати участь у судових дебатах;

6) право сторони на оскарження дій суду, спрямованих на розвиток і закінчення процесу.

Принцип змагальності за предметом регулювання відбиває не лише статусні аспекти правового становища сторін цивільного судочинства, але і, так би мовити, форму судочинства як змагальну в розумінні та­кого порядку організації судового процесу, порядку проведення судових засідань, в якому здійснюється обмін аргументами, відстоювання своєї позиції кожною стороною тощо. Стосовно цього можна говорити про змагальну форму судочинства як певну складову принципу змагаль­ності, як механізм дослідження матеріалів справи та тактику поведін­ки сторін у судочинстві.

За своєю природою змагальність судочинства, у тому числі цивіль­ного, засновується, як зазначалось, на диференціації процесуальних функцій і відповідно — правомочностей головних суб’єктів процесу­альної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому ро­зумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що слід особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він зніве- льовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом та стає перешкодою для можливої суддів­ської упередженості. Тобто щодо цього сторони є «господарями» про­цесу, сторони у цивільному судочинстві відповідно до принципу зма­гальності стають «сильнішими» за суд і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав завдяки реалізації ними права на судовий за­хист.

Як видно, суть змагальності як принципу судочинства опосеред­ковано також свідчить про приватноправову природу цивільного судо­чинства та його ліберальну модель, що є логічним для сучасного сус­пільства з його соціально-політичними інститутами, ринковою еконо­мікою та приватною власністю.

Іноді така змістовна характеристика принципу змагальності необ- ґрунтовано зазнає критики з тих підстав, що знівелювання активної ролі суду у збиранні доказів піддає сумніву принцип об’ єктивної іс­тини як мети процесу, як істини, що ґрунтується на з’ясуванні всіх дійсних обставин справи та доведеності їх належними доказами. Ви­знання можливості ухвалення судового рішення лише на підставі зі­браних доказів сторонами вважається посяганням на ідеали право­суддя.

У зв’язку з прийняттям чинного цивільного процесуального зако­нодавства, дійсно, постало питання щодо наявності у цивільному про­цесі принципу об’єктивної істини. Деякі вчені виходять із того, що у зв’язку з посиленням змагальних засад судочинства принципу об’ єктивної істини не існує. Інші, навпаки, стверджують, що встанов­лення об’єктивної істини як мети процесу залишається, але змінилися лише методи її досягнення^[9].

Відповідно до ст. 2 ЦПК 1963 р. завдання цивільного судочинства формулювались як охорона прав та законних інтересів фізичних, юри­дичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення ци­вільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. Кодекс певним чином регламентував принцип змагальності, але він кінець- кінцем виходив із монополії та домінування суду у встановленні об’єктивної істини та фактично тягар доказування перекладав зі сторін на суд. Відповідно до ст. 30 ЦПК 1963 р. кожна сторона повинна до­вести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Також у цій статті містилася норма про обов’язок суду збирати докази за своєю ініціативою, якщо поданих сторонами доказів недостатньо. Крім того, на суд покладався обов’язок не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних об­ставин справи, прав і обов’язків сторін (ч. 1 ст. 15 ЦПК). Згідно з цими правилами суд здійснював оцінку доказів на основі всебічного, повно­го й об’єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи (ч. 1 ст. 62 ЦПК), що означало — і тих, які зібрані самим судом.

«Відступ» від принципу об’єктивної істини визначився у 1996 р. Відповідно до ст. 15 ЦПК 1963 р. у редакції Закону № 27/96-ВР від 02.02.96 розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводиться на засадах змагальності. Суд зобов’язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’ єктивного з’ ясування обставин справи, роз’ясняти особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки та сприяти у здійсненні їхніх прав. Ця стаття закріпила за­сади змагальності цивільного судочинства. Попередня назва статті та її зміст виходили з того, що в основі цивільного судочинства лежить не змагальність, а принцип об’єктивної істини. Стаття 15 ЦПК мала назву «З’ясування судом дійсних обставин справ, прав та обов’язків сторін», а суд був зобов’язаний, не обмежуючись поданими матеріала­ми та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин спра­ви, прав і обов’ язків сторін. Редакційні й сутнісні зміни статті свідчи­ли про намагання законодавця поглибити змагальність судочинства і «пом’якшити» офіційну діяльність суду у формуванні доказового матеріалу.

Таким чином, якщо раніше судочинство мало формально змагаль­ний характер та обов’ язок встановити всі обставини справи покладав­ся на суд, то зараз змагальність за своїм змістом не є процесуальним інструментом встановлення істини. Суд не зобов’ язаний здійснювати заходи щодо з’ясування всіх обставин цивільної справи, прав та обов’язків сторін.

Виходячи з того, що суд не зобов’язаний збирати докази та роз­глядає справу лише у межах заявлених вимог та заперечень сторін, ухвалює рішення на підставі лише доказів, які надані сторонами, оче­видно, що принцип об’ єктивної істини втрачає характер базовості, яку свого часу він мав, коли він дійсно відтворював мету цивільного судо­чинства.

Порушення принципу об’єктивної істини визначалося тим, що суд офіційно не забезпечив збір усіх доказів по справі, тим самим не з’ ясував усіх обставин справи та не надав їм належної правової оцінки. Як видно, визначальним у кваліфікації об’єктивної істини як принци­пу цивільного процесу був обов’язок суду збирати докази по справі за своєю ініціативою та здійснювати правозахисну діяльність. Правильна оцінка доказів по справі та застосування норм права для ухвалення рішення мало похідний характер.

Отже, у сучасному цивільному процесі суттєво змінено співвідно­шення повноти та всебічності розгляду справи та втрачається їх зв’язок і тлумачення у контексті принципу об’єктивної істини. І тому правиль­не застосування судом норм права при розгляді справи, оцінка наявних доказів по справі як висновок щодо підтвердження вимог та заперечень сторін охоплюється принципом законності.

Слід звернути увагу, що таке тлумачення принципу змагальності логічно підводить до питання, що впровадження у реальну практику судочинства такої ліберальної моделі змагальності може впливати на фундаментальний принцип цивільного судочинства — рівноправність сторін, оскільки у змагальному процесі результат розгляду справи за­лежить від обставин реальної можливості сторони здійснити судовий захист своїх прав (обізнаності у питаннях права, можливості мати судового представника для здійснення професійного судового пред­ставництва, матеріальний стан тощо). Логічно, що рівноправність сторін може бути забезпечена рівносильністю сторін у доказовій ді­яльності, але це можливо не завдяки підвищенню ролі суду у доказовій діяльності, а завдяки розвитку процесуальних гарантій прав сторін для урівноваження таких процесуальних цінностей, як рівноправність та суддівська незалежність. Шлях розвитку процесуальних гарантій зво­диться до створення високоякісної системи процесуальної правової допомоги.

Принагідно зазначимо, що «чистої» моделі змагальності не існує в національних законодавствах і змагальність сторін завжди пов’ язана також із межами активності суду у доказовій діяльності, тому пробле­ма змагальності — це проблема співвідношення приватноправового і публічно-правового. Оптимальна модель змагальності має унемож­ливити переваги однієї сторони над іншою у зв’язку з наявними мож­ливостями сторін вести змагальний процес. І тому в основі змагально­го судочинства має бути така модель, яка забезпечує «рівносильність» сторін, що неможливо без відповідного втручання суду, а точніше ка­жучи — судового керівництва. Судове керівництво в контексті прин­ципу змагальності випливає зі статусу суду як органу судової влади, що здійснює правосуддя і забезпечує право сторін на судовий захист у змагальному процесі. На підставі цього суд здійснює керівництво ходом цивільного процесу для забезпечення «рівносильності» сторін,що випливає з їх рівного становища перед судом. Однак вона в контек­сті змагальності може мати лише факультативний характер. Реалізація принципу змагальності цивільного судочинства здійснюється завдяки процесуальній активності самих сторін на підставі визначеного у за­коні тягаря по доказуванню.

Це означає, що метою цивільного судочинства не може бути вста­новлення об’ єктивної інстини, тобто дійсних обставин справи як єди­ної юридико-фактичної підстави для розгляду і вирішення цивільної справи. Цивільна справа розглядається судом на підставі лише тих доказів, які надаються сторонами в межах їх вимог та заперечень.

Очевидно, що в сучасних умовах функціонування судочинства принцип змагальності має інтерпретуватися лише з точки зору його функціональної характеристики як базової вимоги судочинства, як право сторін на змагальний процес з точки зору їх правомочностей щодо формування доказового матеріалу по цивільній справі та зма­гальну форму судочинства, що в цілому зводиться до двох комбінова­них за змістом фундаментальних прав, — права бути заслуханим у суді і права на участь при розгляді своєї справи. Власне кажучи, мова, по суті, йде про процесуальні гарантії забезпечення права на справедливий суд як атрибут сучасного судочинства в контексті ст. 6 ЄКПЛ.

Таким чином, принцип змагальності за своїм змістом визначається правовою позицією сторін судового процесу. Діяльність суду не вхо­дить до змісту принципу змагальності. Не випадково у п. 4 ст. 129 Конституції України як засада судочинства називається змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.