Головною особливістю становища громадян як суб'єктів адміністра­тивного права є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалі­зують свої особисті, загальногромадянські права та обов'язки у сфері дер­жавного управління, а не права та обов'язки виконавчо-розпорядчих ор­ганів, громадських організацій чи посадових осіб.

Розглядати їх адміністративно-правовий статус найдоцільніше за до­помогою аналізу: а) адміністративної правоздатності; б) адміністративної Дієздатності; в) прав, які зумовлені адміністративним законодавством; г) адміністративно-правових обов'язків.

Адміністративна правоздатність — це здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, передбачені нормами адміністративного права. Вона виникає з народженням громадянина і припиняється з його смертю.

Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою.

Обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адмі­ністративно-правових норм відбувається: 1) звуження кола прав. У дано­му випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляєть­ся деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті вчинення правопору­шення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засоба­ми в стані сп'яніння); 2) покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до кон­кретної особи, обов'язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов'язок додержуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епі-зоотій, екологічних катастроф; обов'язок додержуватися режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо.

У будь-якому разі обмеження правоздатності має винятково тимча­совий характер і може бути зумовлено лише однією з двох обставин.

По-перше, виникнення особливих умов здійснення державного уп­равління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), ко­ли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються до­даткові обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, пе­редбачені нормами адміністративного права.

Так, на підставі Закону України «Про правовий режим надзвичайно­го стану» відіб березня 2000 р. можуть встановлюватися тимчасові обме­ження прав і свобод громадян (комендантська година, під час якої забо­роняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень; встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вво­диться надзвичайний стан; обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; заборона вжиття масових заходів; запровадження особливого по­рядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності; перевірка документів у громадян, а в деяких випадках проведення осо­бистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян; тимчасове вилучення у грома­дян зареєстрованої вогнепальної та холодної зброї та боєприпасів тощо).

По-друге, вчинення конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим на нього або покладаються додаткові обов'язки або він по­збавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного держав­ного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Стосовно певної категорії громадян (звільнених з місць позбав­лення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбування строку покарання з обов'язковим залученням до праці тощо) встанов­люється адміністративний нагляд, що становить систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які грунтуються на адміністративне-пра­вових нормах.

Громадянин, який вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до право­порушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил до­рожнього руху, перевезення людей (ст. 122 КУпАП), проїзду залізнич­них переїздів (ст. 123 КУпАП) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбав­лений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративно­му арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в дер­жавному управлінні.

Адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздат­ності.

Адміністративна дієздатність — це здатність громадянина реалізо­вувати надані права і виконувати покладені на нього обов'язки.

Здійснюючи свої права та обов'язки, громадяни вступають в адмі­ністративно-правові відносини з виконавчо-розпорядчими органами. Ад­міністративно-правові відносини цього типу (громадянин — державний орган) виникають у зв'язку з:

—реалізацією громадянином належних йому прав (призначення пен­
сії, вступ на навчання, на роботу, надання відпустки, збереження чи зміна
прізвища у зв'язку з одруженням);

—виконанням покладених на громадянина обов'язків (військового
обов'язку; обов'язку, що виникає у зв'язку з отриманням паспорта: реєст­
рація постійного місця проживання, сплата мита за видачу паспорта; по­
дання документів на обмін паспорта, зобов'язання зберігати паспорт і
сповіщати паспортну службу у разі його втрати; обов'язки, що виникають
у зв'язку з отриманням права керувати автотранспортним засобом; при­
дбанням зброї тощо);

—порушенням органами управління або їх посадовими особами прав
та інтересів громадян (відмова у прийомі на роботу у зв'язку з наявністю
малолітніх дітей; відмова прийняти скаргу; незаконний арешт; притяг­
нення до відповідальності; відмова у приватизації житла, гаража, дачі;
відмова видати довідку, диплом, оформити документи; відмова приймати
купюри дрібної вартості; відмова у збереженні місця роботи, житлової
площі за громадянами, що проходять альтернативну (невійськову) служ­
бу тощо);

—порушенням громадянином його правових обов'язків (порушення
громадського порядку, правил користування міським транспортом, пас­
портних правил тощо);

—поданням громадянином скарги, заяви з приводу недоліків у роботі державних закладів, підприємств, організацій (несвоєчасне проведення інвентаризацій; погане забезпечення працівників матеріалами, обладнан­ням; недодержання техніки безпеки; невжиття необхідних заходів щодо порушників дисципліни тощо).

Важливо зазначити, що адміністративна дієздатність не однакова для окремих груп і категорій громадян, її зміст та обсяг залежать від низки факторів, до яких насамперед належать: вік, стан здоров'я, належність до певних соціальних груп. Так, досягши 7 років, громадянин має право вступити до загальноосвітньої школи. Ставши школярем, має додержува­тися правил для учнів, має право користуватися шкільною бібліотекою тощо. Після досягнення 15-річного віку громадянин може бути засновни­ком молодіжних і дитячих організацій (ст. 11 Закону України «Про об'єд­нання громадян»). При досягненні 16 років громадянин може притягати­ся до адміністративної відповідальності (ст. 16 КУпАП), зобов'язаний мати паспорт тощо.

Стан здоров'я є фактором, що виключає покладення на конкретних громадян деяких обов'язків. Так, на дійсну військову службу призива­ються громадяни, стан здоров'я яких відповідає поставленим вимогам.

Належність до певних соціальних груп забезпечує громадянам додат­кові права, характерні тільки для конкретної соціальної групи. Неодмін­ною умовою існування таких груп є їх адміністративно-правова детермі­нованість.

Так, ветерани війни, мають право на зниження оплати за житлову площу, безкоштовне зубопротезування, безкоштовний проїзд у міському транспорті, використання чергової відпустки у зручний для них час тощо.

Учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, мають право: безкоштовно отри­мувати ліки за рецептами лікарів; на оплату лікарняного у розмірі 100 відсотків незалежно від стажу роботи; на 50-відсоткову квартирну плату і плату за комунальні послуги тощо.

Військовослужбовці та члени їх сімей користуються правом безкош­товного проїзду під час відпустки; перевезення багажу при переїзді на нове місце служби тощо.

Працівникам міліції та членам їх сімей надається 50-відсоткове зни­ження щодо оплати за житлову площу та комунальні послуги, паливо; тим, хто використовує особистий транспорт у службових цілях, виплачу­ється грошова компенсація; за дітьми загиблого працівника міліції, а та­кож за непрацездатними членами сім'ї зберігається право на пільги щодо оплати за житло та комунальні послуги, паливо тощо.

Право громадянина, обумовлене адміністративним законодавством, — це визнана державою і закріплена адміністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах.

В адміністративпо-правовій науці прийнято виділяти три групи прав громадян: а) соціально-економічні; б) політичні права і свободи; в) осо­бисті права і свободи.

Соціальне-економічні права становлять основу правового становища громадян та стосуються основи їхньої життєдіяльності — право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я.

Політичні права і свободи — це права на свободу думки, совісті, релі­гії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскар­жувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також належать: право обиратися і бути обраним у ради будь-якого рівня; право на користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.

Особисті права і свободи — це права, які пов'язані з виконанням гро­мадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб.

Адміпістративпо-правові обов'язки громадян — це встановлені держа­вою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Во­ни витлумачені в адміністративно-правових нормах, які регламентують численні правила поведінки.

В обов'язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до: а) держави та її апарату; б) суспільства та його членів; в) власних інтересів.

Кожному обов'язку громадянина відповідає право державного органу вимагати від нього виконання чи додержання своїх адміністративно-пра­вових обов'язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов'язки поділяються на два види: а) обов'язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, спла­чувати штраф тощо); б) обов'язок утримуватися від певних дій, які роз­цінюються як правопорушення (не порушувати громадський порядок).

Адміністративно-правові обов'язки громадян виникають у зв'язку з юридичними фактами, закріпленими в нормах права. Найхарактерніші з них такі:

—досягнення громадянином певного віку (з 16 років виникає обов'я­
зок отримати паспорт);

—перебування в певному місці (перебування у громадських місцях
зобов'язує не порушувати громадський порядок);

—заняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем,
мають додержуватися правил дорожнього руху);

—наявність у громадян деяких об'єктів особистої власності (наяв­
ність автомобіля, вогнепальної, газової зброї спричиняє обов'язок щодо
їх реєстрації чи нереєстрації);

—укладання і наступне виконання громадянином громадянсько-пра­
вових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди
про перевезення спричиняє виникнення у останнього обов'язків щодо до­
держання протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на
транспорті);

—  користування   об'єктами  державної,   кооперативної,   суспільної власності (користування лісами, водними ресурсами тощо породжує ад­міністративно-правовий обов'язок дотдержуватися встановленого режи­му користування ними).

На території України, поряд з її громадянами, проживають іноземці. До іноземців законодавство України відносить осіб, які належать до ка­тегорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без громадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої держави.

Стаття 26 Конституції України закріплює за іноземцями ті самі пра­ва і свободи, що й за громадянами України, крім винятків, установлених самою Конституцією, законами і міжнародними угодами.

Особливості їх адміністративно-правового статусу визначаються низ­кою спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: закони України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.; «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р.; «Про біженців» від 21 червня 2001 р.; Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р.; Порядок оформлення іноземцями та особами без гро­мадянства дозволу на працевлаштування в Україні, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. та ін.

Аналіз нормативних документів свідчить, що права і свободи, вста­новлені для громадян України, рівнозначно стосуються й іноземних гро­мадян. Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конститу­цією, законами, а також міжнародними договорами України.

Іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соці­ального й майнового стану, расової та національної належності, статі, мо­ви, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Чинне законодавство спеціально регламентує право іноземців на ін­вестиційну та підприємницьку діяльність; на трудову діяльність; на від­починок; на охорону здоров'я, на соціальний захист; на житло; на освіту; на користування досягненнями культури; на участь в об'єднаннях грома­дян; на свободу совісті; на шлюбні і сімейні відносини; майнові та осо­бисті немайнові права.

Так, іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право пра­цювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися ін­шою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлашту­вання на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю від­повідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаш­тування. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з на­лежністю до громадянства України.

Вони мають право на соціальний захист, водночас на одержання пен­сії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства Ук­раїни та міжнародних договорів України. Необхідно зазначити, що у разі коли для призначення пенсії потрібен певний стаж роботи, іноземцю на підставах і в порядку, встановлених законодавством України і міжнарод­ними договорами України, може зараховуватися стаж роботи за кордо­ном.

Іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у влас­ності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати осо­бисті немайнові права. На підставах і в порядку, встановлених законо­давством України, вони мають право одержати жиле приміщення і набу­ти право власності на нього.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці оплачують своє на­вчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнарод­ними договорами України. Іноземці, прийняті до навчально-виховних за­кладів України, відповідно до законодавства України користуються тими самими правами і мають ті самі обов'язки, що й учні та студенти.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єд­нань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань. Але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Іноземці можуть укладати (розривати) шлюби відповідно до законо­давства України та мають рівні з громадянами України права та обов'яз­ки у шлюбних і сімейних відносинах.

Слід зазначити, що адміністративна правоздатність іноземців вужча за правоздатність громадян України. Так, для них встановлені обмежен­ня щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до держав­них органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов'язок несення військової служби.

Обмеження адміністративної правоздатності іноземців може бути зумовлене введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Мі­ністрів України може прийняти рішення щодо встановлення відповідно­го порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прий­нято.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну.

Імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встанов­леному законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Іммігрантом є іноземець (чи особа без громадянства), який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживан­ня, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію — рішення спеціально уповноваженого цен­трального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкова­них йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти, тобто граничної кіль­кості іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у ви­значеному ним порядку за категоріями іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококвалі­фіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в еконо­міку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану відповідно до чинного законо­давства; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території Украї­ни протягом трьох років від дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та не­повнолітні діти, які проживають разом з ними.

Дозвіл на імміграцію може бути наданий поза квотою. Такий дозвіл надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальника­ми громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням грома­дян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства Украї­ни за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких стано­вить державний інтерес для України.

Чинне законодавство встановлює певні обмеження щодо надання дозволу на імміграцію. Він не надається: 1) особам, засудженим до по­збавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що від­повідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не по­гашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчи­нили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнаєть­ся тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо досудове слідство не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алко­голізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охоро­ни здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5)   особам, яким на основі закону заборонено в'їзд на територію України;

6)   в інших випадках, передбачених законами України.

Виданий на імміграцію дозвіл може бути скасований. Підставами для його скасування є: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо не­правдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втра­тили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії імміг­ранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодав­ство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Іноземці, які іммігрували в Україну, отримують посвідки на прожи­вання. Посвідка — це документ, що стверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній основі, зо­бов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, заре­єструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопору­шення, несуть відповідальність на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Ук­раїні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недодержання встановлено­го порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, пра­цевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебуван­ня, вживаються заходи відповідно до законодавства України. Перш за все, це скорочення терміну перебування в Україні і видворення за межі України.

Скорочення терміну перебування в Україні застосовується за вчи­нення порушень, що не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності. Його також може бути скорочено, якщо в іноземця від­пала потреба для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця в Україні прий­мається органами внутрішніх справ.

Видворення за межі України застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України, якщо: а) дії іноземця су­перечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громад­ського порядку; б) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; в) він грубо порушив законодав­ство щодо правового статусу іноземців.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазна­чений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, за санкцією прокурора мають бути затримані та видворені у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для вид­ворення. Рішення про видворення іноземців з України може бути оскар­жено до суду. Оскарження не зупиняє виконання рішення про видворен­ня. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ. Іно­земці, які підлягають видворенню, або фізичні чи юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють в ухиленні від виїзду після закінчення тер­міну перебування, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особливим адміністративно-правовим статусом наділяються інозем­ці, визнані біженцями. Біженець — це особа, яка не є громадянином Ук­раїни і внаслідок цілком обрунтованих побоювань стати жертвою пере­слідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадян­ства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користува­тися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадян­ства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслі­док зазначених побоювань. Статус біженця в Україні надається на період дії зазначених обставин.

Законодавством встановлено обмеження щодо надання статусу бі­женця. Відповідно до нього статус біженця не надається особі: а) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; б) яка вчинила тяж­кий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; в) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; г) стосовно якої встановлено, що умови, які визнаються законо­давством України підставами набуття статусу біженця відсутні; д) яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в ін­шій країні; е) яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біжен­ця перебувала в третій безпечній країні.

Вирішення питань стосовно осіб, які претендують на статус біженця в Україні, є компетенцією низки органів виконавчої влади. Такими орга­нами є:

1)       Кабінет Міністрів України;

2)   спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції і органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

3)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у
справах охорони державного кордону;

4)  Служба безпеки України;

5)  Міністерство внутрішніх справ України

6)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

7)      спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань праці та соціальної політики;

8)  Міністерство закордонних справ України;

9)  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у
сфері охорони здоров'я;

10)     спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади
у галузі освіти;

11)     Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації;

12)     органи опіки та піклування.

Кожен з них має чітко визначені і нормативне зафіксовані повнова­ження щодо надання, втрати і позбавлення особи статусу біженця.

Так, Кабінет Міністрів України визначає у проекті Державного бюд­жету України обсяги фінансування заходів, які здійснюються на вико­нання законодавства про біженців; затверджує положення про посвідчен­ня біженця, про проїзний документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні документи; затверджує порядок працевлаштування, навчання, подання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця, порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення; встановлює по­рядок видачі в'їзних віз членам сім'ї осіб, яким надано в Україні статус біженців.

До компетенції спеціально уповноваженого центрального органу вико­навчої влади у справах міграції належить: прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; координація взаємодії інших орга­нів виконавчої влади з питань, що стосуються біженців; розроблення і за­твердження зразків довідок про подання особою заяви щодо надання ста­тусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлен­ня документів для вирішення питання про надання їй статусу біженця, про прийняття скарги до розгляду; про звернення до суду та переліку до­кументів та їх зразків, необхідних для вирішення питання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців; видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про звернення до суду; ведення центра­лізованого обліку та створення централізованої інформаційної системи про осіб, які подали заяви про надання статусу біженців; створення та ут­римання пунктів тимчасового розміщення біженців; підготовка до роз­гляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про визначення обсягів фінансування заходів, які здійснюються на виконання законодавства про біженців.

До компетенції органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (вони підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах міграції) належать прийняття заяв від іноземців та осіб без гро­мадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому за­конодавством про біженців; сприяння у влаштуванні до відповідних ди­тячих закладів чи у сім'ї дітей, розлучених з сім'єю; сприяння дітям, роз­лученим з сім'єю, у розшуку батьків або інших законних представників неповнолітньої особи; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання про надання, втрату або позбавлення статусу біжен­ця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця; видача довідок про подання особою заяви щодо надання їй статусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їй статусу біженця; про звернення до су­ду; видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кордон осо­бам, яким надано статус біженця; перереєстрація осіб, яким надано ста­тус біженця; визначення місць для тимчасового проживання осіб, які по­дали заяви про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця, та направлення їх у пункти тимчасового розміщення бі­женців; прийняття рішення про надання грошової допомоги особам, яким надано статус біженця; сприяння у працевлаштуванні особам, сто­совно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішен­ня питання про надання статусу біженця та яким надано такий статус; сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця та яким надано статус біженця, соціально-побутових і медичних послуг; ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із заявами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця та яким надано статус біженця; вирішення інших питань, віднесе­них законодавством до їхньої компетенції.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону організовує прийняття заяв щодо надання статусу біженця від осіб, затриманих за незаконне перетинання державного кордону або спробу такого перетинання з наміром набути статус біженця, та передає такі заяви до органів міграційної служби, а у разі звернення до нього осіб, які на законних підставах прибули в Украї­ну з наміром набути статусу біженця, роз'яснює їм порядок подання зая­ви щодо надання статусу біженців та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Служба безпеки України і Міністерство внутрішніх справ України та їх органи на місцях при зверненні органів міграційної служби у межах своєї компетенції вживають заходів до виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до законо­давства про біженців.

Крім того, Міністерство внутрішніх справ України та його органи на місцях вживають заходів до ідентифікації осіб, які порушили клопотання про надання їм статусу біженця. У разі звернення до органу внутрішніх справ осіб, які з наміром набути статус біженця незаконно перетнули державний кордон і перебувають на території України, цей орган прий­має заяви про надання статусу біженця і передає їх до органу міграційної служби, а у разі звернення до нього осіб, які перебувають в Україні на законних підставах і мають намір набути статусу біженця, роз'яснює їм порядок подання заяви про надання статусу біженця та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з пи­тань громадянства та реєстрації фізичних осіб та його органи в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі реєстру­ють осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання їм статусу біженця, яким надано такий статус та які оскар­жили рішення щодо статусу біженця.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з пи­тань праці та соціальної політики, його органи на місцях по можливості надають особам, стосовно яких прийнято рішення про оформлення доку­ментів для вирішення питання про надання їм статусу біженця та яким надано такий статус, допомогу у працевлаштуванні, забезпечують при­значення особам, яким надано статусу біженця, грошової допомоги, пен­сії, інших видів соціального забезпечення.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представ­ництва і консульські установи України за кордоном беруть участь у підго­товці документів та вносять у встановленому порядку пропозиції Кабіне­ту Міністрів України щодо укладення міжнародних договорів з питань, пов'язаних із захистом соціальних, економічних та інших прав і інтересів біженців, у тому числі з компенсацією збитків, завданих біженцям, витратами на їх приймання та облаштування; надають спеціально уповно­важеному центральному органу виконавчої влади у справах міграції ін­формацію про становище в країнах походження біженців; у разі потреби вживають заходів до возз'єднання на території України або поза її межа­ми сімей осіб, яким надано статус біженця, видають в'їзні візи членам сім'ї осіб, яким надано статусу біженця в Україні; сприяють добровільно­му поверненню біженців у країну їх походження чи переселенню у дер­жави, які погоджуються надати їм притулок. Міністерство закордонних справ України здійснює загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, у сфері захисту біженців.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфе­рі охорони здоров'я забезпечує обов'язкове медичне обстеження, у разі не­обхідності — лікування осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу бі­женця та яким надано такого статусу.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти сприяє задоволенню освітніх потреб осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця та яким надано такого статусу.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Се­вастопольська міські державні адміністрації у межах своєї компетенції забезпечують задоволення потреб осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця та яким надано такого статусу.

Органи опіки та піклування є законними представниками дітей, роз­лучених з сім'ями. Вони вживають заходів для тимчасового влаштування у відповідні дитячі заклади або сім'ї дітей, розлучених з сім'ями; встанов­лення опіки чи піклування над такими дітьми; беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій з сім'єю, статусу біженця; сприяють дітям, розлученим з сім'ями, у реалізації їхніх прав.

Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до кра­їн: а) де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, ві­росповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), на­лежність до певної соціальної групи або політичні переконання; б) де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; в) з яких він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, гро­мадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або полі­тичні переконання.

Слід зазначити, що вказане не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання ста­тусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця або її за­конного представника, поданої до органу міграційної служби в Автоном­ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

При отриманні такої заяви орган міграційної служби: 1) реєструє заяву та подані документи; 2) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їхніми заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо на­дання статусу біженця; 3) проводить дактилоскопію особи, стосовно якої порушено клопотання про надання статусу біженця; 4) заповнює реєст­раційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання їй ста­тусу біженця, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену з батьками, щодо якої заяву про надання їй ста­тусу біженця подав її законний представник; 5) заповнює інші необхідні документи; 6) оформлює особову справу; 7) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеці­ально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця від дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівни­ком спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи осо­бами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими самими правами і свободами, а також не­суть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встанов­леними Конституцією та законами України, а також міжнародними дого­ворами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Зокрема, вони мають рівні з громадянами України права на: пересу­вання, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території Ук­раїни, за винятком обмежень, які встановлюються законом; працю; під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом; охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих орга­нів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рі­шень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу; рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах. Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забез­печення в порядку, встановленому законодавством України, та користу­вання житлом, наданим у місці проживання.

Крім загальних обов'язків, таких як додержання Конституції та зако­нів України, виконання розпоряджень органів виконавчої влади, місцево­го самоврядування і їх посадових осіб, біженці забов'язані: 1) повідомля­ти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця про­живання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі; 2) у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу мігра­ційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання; 3) проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за міс­цем проживання.

Особа, яка має статус біженця може: а) його втратити чи б) бути його позбавлена.

Статус біженця втрачається, якщо особа: 1) добровільно знову ско­ристалася захистом країни громадянської належності (підданства); 2) на­була громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її за­хистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обгрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства, може повернути­ся в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обста­вини, за яких було надано статус біженця, більше не існують; 5) отрима­ла притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадян­ської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяль­ністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському поряд­ку, здоров'ю населення України.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем про­живання біженця протягом місяця від дня отримання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Підставою для подання органу міграційної служби про втрату стату­су біженця може бути: а) особиста заява особи, якій надано статус біжен­ця в Україні, б) клопотання органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади. Підставою для подання про по­збавлення статусу біженця може бути лише клопотання органу внутріш­ніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції може вимагати додаткової інформації від органу мігра­ційної служби, який вніс подання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, викладе­ної у поданні, потреби у встановленні справжності та дійсності докумен­тів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції має право звертатися з відповідними запитами до МВС України, МЗС України, СБ України, інших органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, питання про втрату чи позбавлення статусу біженця якої вирішується.

Україна співпрацює з іншими державами, Управлінням Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, іншими між­народними організаціями з метою усунення причин виникнення пробле­ми біженців, поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх громадян­ської належності (підданства) або попереднього постійного проживання.