Печать
PDF

Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина - § 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

§ 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК)[32]. Від­повідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом.

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують рівноправність громадян та їх права.

Об’єктивна сторона злочину виражається в здійсненні будь-якої дії, спрямованої на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переко­наннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під розпалюванням національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті слід розуміти поширення різних відомостей, закликів, вигадок, що підривають довіру і повагу до певної національності та формують у людей почуття озлобленості, відчуження і викликають національну ворожнечу або розбрат. Форми розпалювання національ­ної, расової чи релігійної ворожнечі можуть бути різними і на кваліфі­кацію не впливають. Ворожнеча може розповсюджуватись будь-яким чином: усно, письмово, шляхом агітації, пропаганди або в наочно- демонстраційному вигляді. При цьому висловлювані ідеї та погляди мають суто загальний характер і не звернуті до конкретної особи. Для кваліфікації злочину не має значення, відповідають чи ні дійсності особливості, які приписуються тій чи іншій нації.

Приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян може виражатися в різних формах третирування людей: на­клепі, цькуванні, знущанні над культурою, звичаями тощо будь-якої нації, дискримінації осіб певної національності або раси. Такі дії мо­жуть мати окремий характер або виступати складовим елементом по­передніх дій щодо розпалювання ворожнечі.

Обмеження прав громадян виражається в прямому або непрямому ущемленні їх прав у будь-якій галузі діяльності залежно від національ­ної, расової приналежності, статі, мови, релігійних переконань або, навпаки, у встановленні прямих чи непрямих привілеїв (тобто неза­конних пільг будь-якого характеру) на цих самих підставах. Так, об­меження конституційних прав громадянина, наприклад, може виража­тися у відданні переваги перед ним іншим громадянам (іншої націо­нальності, статі) при прийомі на роботу чи навчання, поданні до заохо­чень, нагород, при висуванні на конкурс чи присудженні конкурсної премії тощо.

Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконання­ми виражається у зневазі до цих релігійних вірувань.

Даний злочин має формальний склад і вважається закінченим з мо­менту вчинення будь-якої дії, вказаної в законі.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви найчастіше мають націоналістичне забарвлення. Мета злочину ви­пливає із спрямованості вчинюваних дій — розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну гідність, по­казати переваги або неповноцінність одних громадян перед іншими за ознакою їх національної чи расової приналежності або за віроспо­віданням.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 161 КК передбачена відповідальність за вказані дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені служ­бовою особою. Поняття насильства передбачає такі види завдання шкоди здоров’ю, як нанесення ударів, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Спричинення потерпілому тяжких ті­лесних ушкоджень не охоплюється ч. 2 ст. 161 КК і потребує кваліфі­кації за сукупністю злочинів.

Під обманом слід розуміти повідомлення потерпілому завідомо неправдивих відомостей або свідоме приховування певних подій з ме­тою створення неправильного уявлення про них. Змістом погрози охоплюється будь-яке психічне насильство: залякування потерпілого можливістю застосувати до нього фізичне насильство, розголосити про потерпілого відомості, які його ганьблять, погроза знищити або по­шкодити особисте майно потерпілого тощо.

За частиною 3 ст. 161 КК настає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належ­ності або ставлення до релігії, якщо ці дії були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

 

Порушення недоторканності житла (ст. 162 КК). Стаття 30 Кон­ституції України гарантує кожному громадянинові недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володін­ня особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивова­ним рішенням суду.

Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадянина на недоторканність житла. Під порушенням недоторкан­ності житла слід розуміти протиправне відкрите або таємне проник­нення в чуже житло (будинок, квартиру або кімнату) без згоди власни­ка житла на такі дії.

Об’єктивна сторона злочину виражається в діях, які полягають: 1) у незаконному проникненні до житла чи до іншого володіння особи проти її волі; 2) у незаконному проведенні в них огляду чи обшуку; 3) в незаконному виселенні чи інших діях, що порушують недоторкан­ність житла громадян.

Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному за­конодавству. Житлом визнається індивідуальний житловий будинок з жит­ловими і нежитловими приміщеннями, що до нього належать; житлове приміщення, яке належить до житлового фонду і є придатним для по­стійного чи тимчасового проживання; а також будь-яке приміщення, яке призначене для тимчасового проживання. При цьому проміжок часу, про­тягом якого особа проживає в даному приміщенні, для кваліфікації зло­чину значення не має. Потерпілим від даного злочину може бути лише фізична особа. Порушення встановленого законом порядку проникнення у приміщення, яке належить на праві власності юридичній особі, не міс­тить складу злочину, передбаченого ст. 162 КК. За наявності до того під­став такі дії можуть бути кваліфіковані як самоправство (ст. 356 КК), пере­вищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або інший злочин. Проникнення до житла сторонніх можливо лише за добровільною згодою власника на такі дії. Якщо згода була отримана в результаті насильства або погроз, то виключається і правомірне проникнення. Незаконним вва­жається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це права, або вчинений з порушенням Кримінально-процесуального кодексу України, тобто особами, які за певних умов мають на це право, але в цьому випад­ку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, за відсут­ності постанови суду щодо проведення обшуку).

Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішен­ням суду. Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійсню­ється без законних підстав, тобто без судового рішення, яке набуло чинності. Незаконним також слід вважати виселення, що здійсне­не не уповноваженими на те особами.

Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там проживають, за винятком випадків крайньої необхідності, напри­клад тимчасове використання житла без згоди його власника.

Даний злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених у цій статті дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян, і ба­жає вчиняти такі дії. Мотиви і мета злочину можуть бути різними. Однак слід мати на увазі, що з’ ясування мотивів дозволяє відмежувати цей злочин від самоправства (ст. 356 КК).

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа, що порушує недотор­канність житла, а за ч. 2 — також службова особа.

У частині 2 ст. 162 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з по­грозою його застосування.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство, як небезпечне, так і таке, що не є небезпечним для життя і здоров’ я потерпілого, в тому числі й таке, що заподіяло потерпілому легкі тілесні ушкодження. По­гроза застосування насильства виражається в залякуванні потерпілого застосуванням до нього фізичного насильства. Погроза має бути ре­альною.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК). Безпосереднім об ’єктом цього зло­чину є конституційне право громадян на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Це право закрі­плене в ст. 31 Конституції України. Воно означає, що ніхто без згоди самого громадянина не має права знайомитись із його листуванням чи розголошувати зміст іншої його кореспонденції.

Предметом злочину є відомості, які містяться в кореспонденції громадян і становлять їх особисту таємницю. Не можуть визнаватись предметом цього злочину відомості та повідомлення службового ха­рактеру, які становлять зміст службової кореспонденції.

Об ’єктивна сторона злочину виражається у вчиненні незаконних дій, спрямованих на порушення таємниці кореспонденції, яка переда­ється від однієї особи до іншої засобами зв’язку або через комп ’ютер. Засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації зв’язку. Способи передачі інформації можуть бути різними: листування, телефонні розмови, телеграфна чи інша кореспонденція. Під листуванням слід розуміти будь-які види кореспонденції: листи, посилки, бандеролі тощо, що надаються установами зв’язку громадя­нам або юридичним особам. Під іншою кореспонденцією слід розумі­ти інші види повідомлень, наприклад, отримані по телетайпу, факсу тощо. Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресат або джерело інформації не бажають доводити до відома інших осіб. Незаконність дій з порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її кореспонденцією або при порушенні вста­новленого законом порядку, що допускає як виняток можливість озна­йомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян.

Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних у законі, з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час роз­слідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.

Даний злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції громадян.

Суб ’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що незаконно ознайомлюється із кореспон­денцією іншого громадянина, яка передається засобами зв’язку або через комп’ютер, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви злочину можуть бути будь-якими і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочину: за ч. 1 ст. 163 КК — будь-яка особа, яка досягла 16 років, а за ч. 2 — також службова особа.

У частині 2 ст. 163 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

Під використанням спеціальних засобів, призначених для неглас­ного зняття інформації, слід розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури, технічних засобів, призначених для фіксування, розшиф­рування запису або відтворення різної інформації.

 

Порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК). Конституція України в ст. 32 встановила право кожного громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємницю, а також заборонила збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Однією з гарантій здійснення цього права громадян є ст. 182 КК. Це право може бути обмежене тільки відповідно до закону на підставі судового рішення.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність приватного життя. Предмет злочину — конфіденційна інформація про приватне життя особи, яка може місти­тися в творі, що публічно демонструється, або у творі, виданому в за­собах масової інформації, а також закріплюватися на різних матеріаль­них носіях: папері, касетах, дискетах, фотографіях тощо. До конфіден­ційних належать такі відомості, що становлять особисту або сімейну таємницю особи, а також будь-які інші відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці. Не може визнаватися конфіденційною така інфор­мація, яка вже була раніше оприлюднена шляхом публікації або іншим способом. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, без зго­ди якої збиралася або розповсюджувалася подібна конфіденційна ін­формація.

Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з таких дій, учинених без згоди особи: а) незаконному збиранні конфіденційної інформації щодо цієї особи; б) незаконному зберіганні такої інформа­ції; в) незаконному використанні конфіденційної інформації; г) неза­конному поширенні вказаної інформації; д) поширенні конфіденційної інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розумі­ти збір не уповноваженим на це суб’єктом відомостей про приват­не життя іншої особи, що містять її особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може здійснюватися з будь-яких джерел: із до­кументів, бесід з родичами, сусідами, знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і таємно, з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших технічних засобів.

Якщо збирання таких відомостей було поєднане з порушенням недо­торканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засо­бами з’вязку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за су­купністю злочинів, передбачених ст. 182 і ст. 162 або ст. 163 КК.

Незаконне зберігання вказаних відомостей — це будь-які умисні дії, пов’язані із перебуванням конфіденційної інформації у володінні винного (зберігає матеріальні носії при собі, у приміщенні, схованці, інших місцях), незалежно від тривалості зберігання. Незаконне вико­ристання або поширення конфіденційної інформації — це різні види застосування відомостей без згоди потерпілого. Так, під поширенням інформації слід розуміти повідомлення відомостей про приватне жит­тя особи, що становлять її особисту або сімейну таємницю, хоча б од­ній третій особі. Одним із видів поширення конфіденційної інформації є її оголошення в публічному виступі, на зборах, мітингу, засіданні тощо, у творі, що публічно демонструється, — тобто її відтворення на аудіо- і відеозапису, у громадському місці; або шляхом оприлюднення цих відомостей у засобах масової інформації: у пресі, по радіо чи теле­баченню тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із зазначених дій. Настання суспільно небезпечних наслідків у резуль­таті його вчинення, наприклад, самогубство потерпілого, перебуває за межами даного складу злочину і за наявності до того підстав може отримати додаткову кваліфікацію за іншими статтями КК.

Суб’єктивна сторона даного злочину — прямий умисел, винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність приватного життя іншої особи, і бажає цього.

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа. Якщо такі дії були вчи­нені службовою особою з використанням наданих їй повноважень і запо­діяли істотну шкоду охоронюваним правам, свободам та інтересам окре­мих громадян, інтересам юридичних осіб або державним чи громадським інтересам, то матиме місце сукупність злочинів (статті 182 і 364 або 365 КК). У тих випадках, коли недоторканність приватного життя була порушена внаслідок службової недбалості, то за наявності до того підстав учинене кваліфікується за ст. 367 КК як службова недбалість.

 

Порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК). Відповід­но до ст. 53 Конституції України кожний громадянин має право на освіту. Це право охоплює собою можливість отримання будь-якого виду освіти.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують громадянам отримання освіти.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в незаконній відмові у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності. Під навчальним закладом згідно з положеннями Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (у ред. 1996 р.)[33] розуміють такі заклади, в яких здійснюється дошкільна, повна загальна середня освіта, поза­шкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспіран­тура, докторантура з будь-якими формами навчання — денною, вечір­ньою, заочною, екстернатом тощо. Такими закладами в Україні є ди­тячі садки, школи, ліцеї, гімназії, технікуми, коледжі, інститути, уні­верситети, академії тощо.

Незаконна відмова в прийнятті до навчального закладу має місце там, де особі безпідставно відмовляють у реалізації її права на освіту. Зазначені дії можуть виявлятися у двох формах: а) шляхом прямої від­мови і б) шляхом створення для особи несприятливих умов при вступі до навчального закладу, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту у встановленому законом порядку. Не може визнаватися не­законною відмовою в прийнятті до навчального закладу наявність обмежень до прийняття за медичними, віковими, професійними, твор­чими та іншими показниками, що встановлені відповідно до специфі­ки даного закладу освіти.

Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, спрямова­них на відмову у прийнятті до навчального закладу.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину спеціальний — службова особа, яка має право прийому до навчального закладу (наприклад, директор школи, ректор вищого навчального закладу, відповідальний секретар приймальної комісії, декан факультету тощо).

У частині 2 ст. 183 КК передбачена відповідальність за незаконну вимогу оплати за навчання у державних або комунальних навчальних закладах. Це виявляється у прямому примусі внести плату за навчання або створенні для потерпілого таких умов, за яких він змушений спла­тити за навчання в навчальному закладі. Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце в таких випадках: а) коли оплата не передбачена у даному навчальному закладі взагалі або для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах інших, ніж офіційно встановлені; в) вимагається в іншій, ніж передбачено в до­говорі (контракті), формі.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 КК передбачає незаконну вимогу оплати за навчання лише в державних та комунальних навчальних за­кладах. Тому пред’явлення такої вимоги у навчальних закладах іншої форми власності не містить даного складу злочину і може за наявнос­ті до того підстав кваліфікуватися за ст. 364 КК як зловживання владою або службовим становищем чи за ст. 365 КК як перевищення влади або службових повноважень.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення особі ви­моги про оплату за навчання.

 

Порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК). Конституція України в ст. 49 проголошує, що кожен має право на охо­рону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому зазначається, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких за­кладів не може бути скорочена.

Безпосереднім об’єктом цього злочину слід вважати суспільні від­носини, що забезпечують громадянам право на охорону здоров’я і ме­дичну допомогу.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується незаконною ви­могою оплати за надання медичної допомоги в державних чи кому­нальних закладах охорони здоров’ я. Під медичною допомогою зазви­чай розуміють лікування, профілактичні заходи, а також різні види медичних послуг, що надаються при захворюваннях, травмах, пологах тощо. Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної власності й отримують фінансування з державного бюджету. Комунальними є такі заклади, які створені органами місце­вого самоврядування як особисто, так і спільно з місцевою державною адміністрацією на базі комунальної власності та за фінансування з міс­цевого бюджету.

Вимогу оплати за надання медичної допомоги слід вважати неза­конною у випадках, якщо вона: а) взагалі не передбачена у даному медичному закладі або не передбачена для даної категорії осіб; б) ви­магається не в тих розмірах, які офіційно встановлені. Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних медичних закладах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17  вересня 1996 р. № 1138 у редакції від 2 вересня 2005 р.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення незаконної вимоги про оплату медичної допомоги.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт даного злочину спеціальний — ним може бути тільки працівник державного або комунального закладу охорони здоров’я.

За ч. 2 ст. 184 КК настає відповідальність за незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров’я слід розуміти сукупність цих закладів, розташованих на певній тери­торії, а під скороченням мережі таких закладів — зменшення їхньої кількості.

Цей злочин вважається закінченим з моменту фактичного скоро­чення кількості медичних закладів. За ч. 2 ст. 184 КК суб’єктом зло­чину є службова особа відповідного органу виконавчої влади, до ком­петенції якої належить забезпечення існування мережі медичних за­кладів.