§ 3. Мета, підстави та умови застосування запобіжних заходів

Зважаючи на специфіку кримінально-процесуальної діяльності в цілому і процесу застосування заходів кримінально-процесуального примусу зокрема, слід виділити практично значущі цілі, яких прагне досягти особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд), обираючи щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудже­ного запобіжний захід: запобігти спробам ухилитися від слідства та суду; запобігти спробам перешкодити встановленню істини у кримі­нальній справі або продовжити злочинну діяльність; забезпечити ви­конання процесуальних рішень.

Підстави застосування запобіжних заходів сформульовані законо­давцем уніфіковано стосовно всіх їх видів у ч. 2 ст. 148 КПК. Вони являють собою обґрунтоване припущення про можливу протиправну поведінку, а саме — що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від вико­нання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Труднощі практичного характеру при обранні запобіжних заходів полягають у тому, що до­казування підстав їх застосування має прогностичний характер, тобто спрямоване у майбутнє, а тому й повинно ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, які свідчать про обґрунтованість прийнятого рішен­ня. Постанова (ухвала) про застосування запобіжного заходу повинна спиратися на систему фактичних даних, які підтверджують ризик на­стання тих обставин, що зазначені у ч. 2 ст. 148 КПК, а тому і свідчать про необхідність його застосування. У зв'язку з цим слід визнати такою, що не відповідає закону, практику цитування особою, яка здійснює дізнання, слідчим або суддею в описово-мотивувальній частині поста­нови про застосування запобіжного заходу всіх підстав, зазначених у диспозиції ст. 148 КПК, без посилання на конкретні обставини, що свід­чать про їх наявність. Це не може розцінюватися як належне обґрунту­вання прийнятого рішення. Як зазначив Європейський суд з прав люди­ни у Рішенні «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, повторю­вання формальних підстав для взяття під варту, зазначених у ст. 148 КПК, без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовують­ся відносно справи заявника, не може бути розцінено як «відповідні» та «достатні» підстави застосування запобіжного заходу¹.

Обґрунтування постанови про застосування запобіжного заходу є обов'язковою умовою забезпечення законності обмеження прав люди­ни, індивідуалізації вимог закону з урахуванням специфіки конкретної кримінальної справи і особи, яка вчинила злочин. У тих випадках, коли постанова викладається на типовому бланку із типовою мотивувальною частиною, вимога обґрунтованості не забезпечується, а тому й неза­конним є саме процесуальне рішення. У справі «Бєлєвіцький проти Росії» Європейський суд зауважив, що районний суд не мотивував свого рішення про тримання заявника під вартою, яке було викладене на заздалегідь підготовленому бланку, що включав мотивувальну час­тину. У зв'язку з цим Суд визнав, що судовий орган, не мотивуючи свого рішення щодо тримання особи під вартою, не дотримався прин­ципу захисту від свавілля, що є важливим елементом «законності» тримання під вартою у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції¹.

При вирішенні питання про обрання конкретного виду запобіжно­го заходу повинні також враховуватися обставини, передбачені у ст. 150 КПК, — тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, об­винувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її харак­теризують. Вони мають оцінюватися у сукупності. Відповідно до рі­шення Конституційного Суду України від 8 липня 2003 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про від­повідність Конституції України (конституційність) положень ст. 150 КПК щодо тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу) перелік цих обставин не є ви­черпним і при застосуванні запобіжного заходу тяжкість вчиненого злочину враховується поряд з іншими обставинами². Таким чином, тяжкість вчиненого злочину не може бути єдиною підставою застосу­вання запобіжного заходу.

Виходячи з викладеного, умовами законності застосування запо­біжних заходів є такі положення: прийняття рішення про їх застосу­вання тільки після порушення кримінальної справи; вирішення даного питання компетентною особою; наявність підстав для обрання запо­біжного заходу, які знайшли своє відображення в описово-мотивувальній частині постанови про його застосування; виконання вимог закону щодо порядку прийняття рішення (надання згоди прокурором, забез­печення права обвинуваченого постати перед суддею і дати пояснення (при вирішенні питання про взяття під варту); відсутність службового імунітету обвинуваченого. Стосовно останнього чинний КПК не перед­бачає будь-яких особливостей застосування запобіжних заходів щодо окремих категорій осіб. Проте Конституція України та спеціальні закони встановлюють певні додаткові гарантії. Так, відповідно до ст. 80 Конституції України та Закону України «Про статус народного депу­тата України» від 17 листопада 1992 року народному депутату гаран­тується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депу­татських повноважень. Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальнос­ті, затриманий чи заарештований. Аналогічні гарантії передбачені і щодо Уповноваженого Верховного Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року). Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року гарантує недоторканність судді, яка поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засо­би зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи зааре­штований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 13). Таке ж положення встановлено і щодо судді Конституційного Суду України (ст. 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жов­тня 1996 року). Окремо слід виділити недоторканність дипломатичних представників та консульських посадових осіб, передбачену Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року та Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 січня 1993 року: «Глава дипломатичного пред­ставництва і члени дипломатичного персоналу користуються особис­тою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані; консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі пере­слідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухва­ли, постанови) суду, що набрав законної сили».