§ 1. Поняття та класифікація заходів кримінально-процесуального примусу

Кримінально-процесуальна діяльність складається із системи пра­вовідносин між органами та посадовими особами, які здійснюють провадження по кримінальній справі, та іншими суб'єктами, які беруть у ньому участь. Покладаючи на цих осіб певні обов'язки та надаючи їм процесуальні права, держава розраховує на те, що вони активно братимуть участь у кримінальному судочинстві, будуть сприяти до­сягненню його завдань, а також добросовісно виконувати свої обов'язки. Проте в деяких випадках, коли суб'єкт кримінального процесу пере­шкоджає здійсненню правосуддя, відмовляється від виконання покла­дених на нього обов'язків, вчиняє інші протиправні дії, до нього мо­жуть бути застосовані заходи процесуального примусу, які включені до процесуального механізму з метою забезпечити досягнення завдань кримінального судочинства, поновлення порушених прав інших осіб та попередження можливої протиправної поведінки.

Легальне визначення заходів кримінально-процесуального при­мусу відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії, в якій під заходами кримінально-процесуального примусу ро­зуміють передбачені кримінально-процесуальним законом заходи примусового характеру, які застосовуються компетентними особами та органами за наявності підстав та в порядку, передбачених законом, з метою подолання негативних обставин, які перешкоджають вирішен­ню завдань кримінального судочинства, та забезпечення виконання рішень органів досудового розслідування та суду.

Заходи кримінально-процесуального примусу характеризуються певними специфічними ознаками: 1) вони мають процесуальний ха­рактер і регулюються кримінально-процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми. Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються при провадженні по кримінальній справі (наприклад, адміністративні або дисциплінарні стягнення); 2) підстави, межі та порядок їх застосуван­ня детально регламентовані законом; 3) специфічна їх мета — забез­печити належний порядок кримінально-процесуальної діяльності та вирішення завдань кримінального судочинства; 4) примусовий харак­тер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої законодав­чої моделі, що передбачає можливість застосування примусу; 5) ви­ключний характер — вони застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами публічні завдання кримінального процесу досягнути неможливо; 6) специфічний суб'єкт застосування — процесуальний примус є різновидом державного примусу, а тому суб'єктом його за­стосування завжди є виключно компетентні державні органи та поса­дові особи, які здійснюють провадження по кримінальній справі.

Заходи кримінально-процесуального примусу можуть застосовува­тися до різних суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності — підо­зрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, а також інших осіб залежно від обставин кримінальної справи, а також їх по­ведінки на досудовому провадженні та в судових стадіях кримінального процесу. Проте в будь-якому разі в законі стосовно кожного виду при­мусових заходів чітко визначено коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані. Це має важливе значення в аспекті захисту прав людини у сфері кримінального судочинства, недопущення зловживання правом з боку осіб, які здійснюють провадження по кримінальній справі, адже кожний захід процесуального примусу тією чи іншою мірою обмежує права людини, у тому числі й конституційні, а також може мати негатив­ні наслідки й для інтересів інших фізичних та юридичних осіб.

Правообмежувальний характер цих заходів обумовлює необхідність встановлення системи гарантій, які забезпечують їх законне та обґрун­товане застосування. Відповідно до чинного КПК до них належать: 1) загальна умова застосування заходів кримінально-процесуального примусу — лише після порушення кримінальної справи (за винятком огляду місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину, які можуть бути проведені до порушення кримінальної справи); 2) нормативність підстав, форм, меж та порядку їх застосування; 3) можливість їх за­стосування лише за рішенням компетентної особи; 4) прокурорський нагляд за дотриманням закону при застосуванні заходів кримінально-процесуального примусу; 5) можливість застосування деяких заходів кримінально-процесуального примусу, які обмежують конституційні права людини, виключно за рішенням суду (взяття під варту, накладен­ня арешту на вклади підозрюваного та обвинуваченого, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку тощо); 6) судовий контроль за законністю їх застосування, тобто розгляд судом у ході досудового провадження скарг учасників процесу на дії та рі­шення органу дізнання, слідчого та прокурора стосовно, наприклад, затримання особи як підозрюваного; 7) юридична відповідальність за незаконне застосування кримінально-процесуального примусу, в тому числі і кримінальна (статті 371, 372, 373 КК).

Заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифі­ковані за різними критеріями. Перш ніж розглянути їх можливі класи­фікації, зазначимо, що в кримінально-процесуальній теорії склалося два підходи до вирішення питання щодо їх системи. Одні вчені вважають, що до неї не повинні включатися слідчі дії, оскільки вони є засобами доказування, інші наполягають на доцільності визнання за ними зна­чення заходів кримінально-процесуального примусу. Поділяючи остан­ню точку зору, слід разом з тим підкреслити, що до заходів кримінально-процесуального примусу обґрунтовано відносити лише ті слідчі дії, при провадженні яких закон дозволяє застосування примусу.

Залежно від мети застосування заходи кримінально-процесуального примусу поділяються на: заходи, спрямовані на припинення або поперед­ження протиправної поведінки осіб, які беруть участь у провадженні по кримінальній справі (запобіжні заходи (ст. 149 КПК), відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК тощо); заходи, спрямовані на отримання доказів по справі (слідчі дії, які мають при­мусовий характер, наприклад, обшук, примусова виїмка, освідування тощо); заходи, спрямовані на забезпечення виконання вироку (накладен­ня арешту на майно обвинуваченого (статті 125, 126 КПК)); заходи, спрямовані на створення належних умов для здійснення провадження по кримінальній справі (видалення із залу засідання особи, яка порушує порядок, притягнення до адміністративної відповідальності за порушен­ня порядку судового засідання (ст. 272 КПК) тощо).

Залежно від сфери застосування заходи кримінально-процесуального примусу можуть бути класифіковані таким чином¹: у сфері доказування застосовуються слідчі дії, спрямовані на отримання та перевірку доказів (як вірно зазначає І. Л. Петрухін, процесуальні дії самі по собі не є при­мусом, а являють собою правозастосовні комплекси, у межах яких можливий, але не обов'язковий примус. Зокрема, якщо особа перешко­джає проведенню огляду, ексгумації трупа, освідуванню, то до неї за­стосовується примус); у сфері забезпечення законності процесуальних правозастосовних актів — скасування прийнятого рішення, усунення особи від здійснення провадження тощо; у сфері реагування на проти­правну поведінку — притягнення до юридичної відповідальності, при­від тощо; у сфері гарантій прав особи — накладення арешту на майно підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть за законом матері­альну відповідальність за його дії, з метою забезпечення відшкодування шкоди, завданої злочином, тощо; у сфері превенції — запобіжні заходи, відібрання письмового зобов'язання про явку на виклик особи, яка здій­снює дізнання, слідчого, прокурора або суду тощо.

Особливу групу заходів кримінально-процесуального примусу становлять запобіжні заходи, оскільки всі вони пов'язані з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету та порядок застосування. У зв'язку з цим доцільною здається й класифі­кація заходів кримінально-процесуального примусу на такі дві групи: а) запобіжні заходи (ст. 149 КПК); б) інші заходи кримінально-проце­суального примусу.