Розділ 2. Фінансове право в правовій системі України

Posted in Финансовое право - Фінансове право (за ред. М.П. Кучерявенка)

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

 

 

Розділ 2. Фінансове право в правовій системі України


§ 1. Предмет і метод фінансового права 

§ 2. Система фінансового права 

§ 3. Джерела фінансового права 

§ 4. Фінансове право в системі права 

§ 5. Фінансове право як наука

 

 

§ 1. Предмет і метод фінансового права


Організація, управління, контроль у сфері фінансової діяльності держави передбачає чітку правову урегульованість відносин руху пуб­лічних фінансових ресурсів. Це означає визначеність при виділенні об’єкта регулювання, системи суб’єктів відносин, їх повноважень, прав і обов’язків. Зводити фінансово-правове регулювання виключно до руху коштів не зовсім правильно. Ці відносини є предметом декількох галузей права. Предметом фінансового права є тільки відносини, що регулюють рух публічних фінансів, які утворюються у зв’язку з функціонуванням державних фінансів, фінансів територіальних громад. Таким чином, фінансове право являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері формування, розподілу і використання цен­тралізованих і децентралізованих грошових фондів держави і територі­альних громад. Саме такий підхід лежить в основі визначення предмета фінансово-правового регулювання, формування меж даної галузі.

Фінансове право можна аналізувати в декількох площинах: як га­лузь права; як науку; як навчальну дисципліну. Як галузь права фінан­сове право належить до публічних галузей. Однак її публічний харак­тер передбачає свій предмет регулювання, особливості методу, які не властиві іншим галузям і цим виокремлюють царину однорідних сус­пільних відносин.

Відносини, що становлять предмет фінансового права, характери­зуються певними рисами:

а) складаються у сфері фінансової діяльності держави;

б) реалізуються в процесі руху (формування, розподілу і викорис­тання) грошових фондів публічного характеру;

в) об’єктом відносин є грошові фонди держави і територіальних громад;

г) передбачають виключну роль держави в цих відносинах.

Таким чином, предметом фінансового права є суспільні відносини у сфері фінансової діяльності держави і територіальних громад з при­воду формування, розподілу і використання централізованих і децен­тралізованих фондів публічних фінансів.

У фінансових правовідносинах найбільш чітко, порівняно з інши­ми правовідносинами, прослідковуються державно-владна і майнова сторони. Відносини з приводу публічних фінансів є владно-майновими. З одного боку, держава наділяє компетентні органи владними повно­важеннями і контролює надходження коштів у бюджет. З другого боку, ці відносини регулюють формування власності держави, хоча спочат­ку й у специфічній грошовій формі. Розглядаючи дану проблему, Ю. А. Ровинський звертав увагу на різний ступінь прояву владного характеру методу правового регулювання, що відмежовує фінансове право від інших галузей[1]. Рівень прояву владного характеру дозволяє визначити і специфіку правовідносин. Головною особливістю методу регулювання цієї групи відносин є відсутність права оперативної само­стійності суб’єктів. Права й обов’язки відносин регламентуються одно­значно, без будь-яких варіантів і переважно імперативними нормами.

Аналізуючи предмет фінансового регулювання, необхідно врахо­вувати фундаментальне положення Ю. А. Ровинського про зміст фі­нансових правовідносин як владних майнових, яке використовується в роботах практично усіх фахівців у цій галузі і найчастіше через за- гальновідомість навіть без посилань. При цьому слід звернути увагу саме на нерозривність відносин влади і специфічних майнових від­носин, регулювання яких здійснюється як єдине ціле. Показово в цьому плані порівняння з адміністративними і цивільними право­відносинами. Саме в них часто розчиняють, змішують фінансово- правові відносини, але розмежування цих галузей і повинне саме бу­дуватися з позицій владномайнових відносин.

Адміністративні правовідносини — владні.

Цивільні правовідносини — майнові.

Фінансові правовідносини — владно-майнові.

Якщо адміністративно-правове регулювання націлене на управлін­ня державою певних сфер, цивільно-правове — охоплює майнові від­носини, то фінансово-правове регулювання визначається:

-     з одного боку, майновим характером особливого роду, який визна­чається тим, що власником майна є держава й існує це майно в специфіч­ній формі — централізованих і децентралізованих грошових фондів;

-     з другого боку, владним характером, який визначається тим, що реалізація владних повноважень здійснюється самим власником коштів. Саме єдність владномайнових засад і дозволяє відмежувати фінансово- правові відносини, виділити їх єдність і на підставі подібного підходу відмежувати однорідні відносини, що є предметом регулювання.

Незважаючи на однорідний характер фінансові відносини перед­бачають деталізацію їх за видами[2]. Класифікувати фінансові відноси­ни можна за декількома напрямками:

а) залежно від стадії руху грошових фондів (формування, розподіл, використання грошових ресурсів, контроль);

б) залежно від характеру фінансово-правових інститутів (бюджет­ні, податкові, валютні тощо);

в) залежно від суб’єктного складу відносин (можливі різні варіан­ти відносин, учасниками яких насамперед виступають держава, тери­торіальні громади, державні органи, юридичні й фізичні особи).

Деталізація фінансових відносин по групах, видова своєрідність кож­ної групи не виключає, проте, основного загального їх змісту — утворен­ня, розподіл і використання публічних грошових фондів. Держава забез­печує планомірність у цій сфері, гарантує і реалізує загальні принципи і форми фінансової діяльності, методи регулювання. Фінансово-правовий аспект відносин визначається декількома моментами:

1)  за рахунок фінансових ресурсів забезпечується виконання прак­тично усіх функцій держави;

2)  саме за рахунок фінансових відносин забезпечується формуван­ня централізованих і децентралізованих грошових фондів;

3)  на основі нормативних актів відбувається рух публічних грошо­вих фондів.

Крім особливостей предмета фінансового права важливим крите­рієм при визначенні природи галузі права, її місця в системі права виступає метод правового регулювання, під яким розуміється сукуп­ність прийомів, способів впливу права на суспільні відносини. Метод правового регулювання реалізується також у ступені впливу на пове­дінку учасників суспільних відносин, на характер їх взаємозв’язків. Кожен метод правового регулювання має свої характерні риси, сукуп­ністю яких і досягаються завдання і мета правової регламентації.

Аналізуючи систему впливу на відносини, регульовані фінансовим правом, можна зробити висновок про те, що основною рисою методу регулювання фінансових відносин є державно-владні веління одним учасникам фінансових відносин з боку інших, які виступають від іме­ні держави. Метод, заснований на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, притаманний і іншим галузям права (наприклад, адмі­ністративному), але при регулюванні фінансових відносин даний метод набуває особливостей, що проявляються в конкретному змісті, а також у колі органів, уповноважених державою на владні дії. Так, характер­ною рисою методу фінансового права є та обставина, що владні при­писи стосуються кола платників, порядку, умови і розміру платежів у бюджети, мети використання коштів тощо. Коло державних органів, уповноважених давати розпорядження учасникам фінансових відносин, становлять фінансові органи. Іншою рисою методу фінансового права є широке застосування імперативних (тобто однозначних, що не до­пускають вибору) норм з метою формування бюджетів.

Держава, закріплюючи вимоги щодо досягнення першочергових потреб (формування коштів для забезпечення виконання державних функцій), установлює чіткі межі поведінки підлеглих суб’єктів. На­приклад, обов’язок сплати податку опосередкований правом вимагати його сплати і контролювати його. Певна свобода зобов’язаних суб’єктів можлива лише в межах, імперативних приписів. Режим свободи мож­ливий у декількох формах:

1) свобода в межах імперативного суб’єктивного права, коли безумов­не право фінансового органу на перевірку може реалізовуватися ним за власним планом, але при цьому обов’язковою є реалізація цього права, що є одночасно і його обов’язком, засобом здійснення його функцій;

2)  свобода певного суб’єкта в межах делегованих державою прав припиняти правовідносини (наприклад, залік сум податкової застави в рахунок податкового зобов’язання);

3) свобода зобов’язаних осіб при використанні специфічних прав (на­приклад, права на застосування податкових пільг, податкового кредиту).

Основним методом фінансово-правового регулювання є імператив­ний. Він передбачає нерівність суб’єктів відносин, що забезпечує особ­ливий стан і специфічну роль держави. Цей метод виявляється у владних приписах, наказах одним суб’єктам з боку інших, що представляють державу, органи самоврядування. Може скластися враження, що цей метод цілком повторює метод регулювання адміністративно-правових відносин, що також має владний, імперативний характер. однак метод фінансового права відрізняється певною галузевою специфікою:

1)  на відміну від адміністративно-правового методу він не базуєть­ся на вертикальній субординації, співпідпорядкованості суб’єктів: владні указівки виходять від фінансових органів, з якими інші суб’єкти відносин не перебувають в адміністративній залежності;

2)  основна маса владних розпоряджень виходить від органів, спе­ціально створених державою для фінансової діяльності;

3)  метод фінансового права не передбачає повного підпорядкуван­ня і залежності одного суб’єкта від іншого, а стосується тільки еконо­мічного змісту фінансової норми;

4)  фінансово-правовий метод регулювання передбачає твердий ступінь імперативності на всіх рівнях законодавчого регулювання і не змінюється, не знижується залежно від типу законодавчого акта (від закону до інструкції);

5)  специфічним є об’єкт, що регулює за допомогою фінансово- правового методу публічні грошові фонди.

Владність як зміст методу фінансово-правового регулювання має свої особливості, що і реалізуються в імперативних приписах у сфері фінансової діяльності держави[3]:

а)  перевага у фінансово-правовому регулюванні позитивних зобов’язань. Держава, видаючи владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів до їх виконання (причому нерідко в однозначно визначеній формі);

6) метод владних розпоряджень виступає як імперативний — суб ’ єкти фінансового права виконують обов’язки чітко відповідно до приписів законів і підзаконних актів; права при цьому похідні від обов’язків;

в) методом владних повноважень регулюються підстави виникнен­ня правовідносин, виходячи з того, що при наявності певного юридич­ного факту суб’єкт права зобов’язаний вступити в ці правовідносини і чітко слідувати приписам закону, а не волі вибору;

г) цей метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктів, коли одні суб’єкти володіють однобічними юридично-владними повно­важеннями щодо інших суб’єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень щодо владних суб’єктів.

На цьому базується основа правосуб’єктності, коли у владних суб’єктів вона складається пере­важно з прав, а в зобов’язаних суб’єктів — в основному з обов’язків і похідних від них прав. Може скластися уявлення, що фінансовому праву поряд з імперативним притаманні й елементи диспозитивного методу. Приміром, у сфері регулювання відносин з формування гро­шових ресурсів добровільного характеру (облігації державної внутріш­ньої позики, казначейські сертифікати, лотереї і т. п.) при видимості диспозитивності, основою регулювання залишаються владні розпо­рядження. Дійсно, придбання державного цінного папера здійснюєть­ся на добровільній основі, але усі відносини, що випливають з цього факту, регулюються державними, однобічними веліннями (терміни позики, відсотки, порядок погашення заборгованості не можуть бути предметом договору, вони закріплені законодавчо).

Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповню­ється і підлеглими, похідними від нього методами рекомендацій, по­годжень. Особливістю їх є похідний характер від основного імпера­тивного методу, у рамках реалізації, виконання владного веління. Погодження між суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного, своєчасного виконання імпе­ративного обов’язку, тобто погоджується не сама природа обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у фінансовому праві, однак вони або гарантуються, підкріплюються імперативними веліннями, або уточнюють їх.

Застосування переважно імперативного методу не виключає ви­користання рекомендацій, погоджень, наявності права вибору в пове­дінці підлеглого суб’єкта. Так, податкові органи можуть надати під­приємствам податковий кредит (відстрочку платежу) на підставі спе­ціальної угоди. Крім того, часткова диспозитивність поведінки під­леглої сторони — платника податків — може виявлятися й у можли­вості податкового планування. Однак усі ці особливості в кінцевому підсумку підлеглі методу владних приписів.