§ 7. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна

Незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 233 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері приватизації державного і комунального майна.

Предмет злочину — державне або комунальне майно.

Об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні ді­яння: 1) приватизація шляхом заниження вартості майна через визна­чення її у спосіб, не передбачений законом; 2) приватизація шляхом використання підроблених приватизаційних документів; 3) привати­зація майна, яке не підлягає приватизації згідно із законом; 4) прива­тизація неправомочною особою.

Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних чи юридичних осіб. Вона регулюється Законами України: «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р.^[55], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» у редакції від 15 травня 1996 р.^[56] та іншими нормативно-правовими актами. Приватизація здій­снюється не інакше як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови її проведення, і в порядку, вста­новленому законом.

Заниження вартості майна означає визначення її способом, який взагалі не передбачений законами про приватизацію або хоч і перед­бачений, але не має застосовуватися в конкретному випадку. Методика оцінки вартості майна в основному залежить від того, яке майно при­ватизується і яким способом.

Під приватизацією з використанням підроблених приватизаційних документів слід розуміти використання тих підроблених документів, які мають юридичне значення в процесі приватизації: для визначен­ня способу приватизації, вибору методики оцінки вартості майна, прийняття рішення про приватизацію майна або щодо вибору по­купця тощо.

Затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, є виключною компетенцією Верховної Ради України (п. 36 ст. 85 Конституції України). Такі переліки перед­бачені у ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також законами України «Про перелік об’єктів права державної влас­ності, що не підлягають приватизації» від 7 липня 1999 р.^[57] та «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23 вересня 2008 р.^[58]

Приватизація неправомочною особою означає приватизацію осо­бою, яка за законодавством не може бути суб’єктом приватизації.

Цей злочин вважається закінченим з моменту переходу майна, що приватизується, до покупця — фізичної чи юридичної особи.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єктом злочину можуть бути працівники органів приватизації та інші особи, які досягли 16-річного віку.

У частині 2 ст. 233 КК встановлена відповідальність за діяння, передбачене ч. 1, якщо воно призвело до незаконної приватизації май­на державної чи комунальної власності у великих розмірах, тобто на суму, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті), або вчинене гру­пою осіб за попередньою змовою.

Незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК). Без­посередній об’єкт цього злочину — суспільні відносини у сфері обігу приватизаційних паперів.

Предмет злочину — приватизаційні папери. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р.¹ привати­заційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі при­ватизації частки майна державних підприємств, державного житлово­го фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Предметом злочину є чужі приватизаційні папери.

Об ’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні дії з чу­жими приватизаційними паперами: 1) продаж; 2) інша незаконна переда­ча; 3) купівля; 4) розміщення та інші операції без належного дозволу.

Приватизаційні папери призначені для придбання частки майна державних підприємств та інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду відповідно до законодавства України про приватизацію. Вони вільному обігу не підлягають, а можуть бути ви­користані лише для обміну на документи, які встановлюють право власності на придбані об’єкти приватизації. Тому купівлю, продаж та іншу незаконну передачу чужих приватизаційних паперів слід розумі­ти як дії, що порушують заборону укладати угоди з приватизаційними паперами для цілей, не передбачених зазначеним вище Законом Укра­їни (ст. 5). Інша незаконна передача може полягати у використанні їх для розрахунків, як заставу для забезпечення платежів або кредитів, у передачі для незаконного використання в процесі приватизації осо­бою, що не є власником цих паперів тощо.

Розміщення та інші операції без належного дозволу — це ті опера­ції з чужими приватизаційними паперами, які особа може робити лише після одержання належного дозволу, однак у конкретному випадку такого дозволу не одержала, наприклад особа здійснює посередницьку діяльність з приватизаційними паперами без одержання ліцензії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з пе­редбачених у ст. 234 КК дій.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку та не є влас­ником приватизаційних паперів.

Частина 2 ст. 234 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або особою, раніше судимою за один із злочинів, передбачених статтями 233, 235 КК, або організованою групою, або з використанням службового становища.

У частині 3 ст. 234 встановлена відповідальність за викрадення приватизаційних паперів.

Викрадення означає протиправне таємне або відкрите вилучення чужих приватизаційних паперів поза або всупереч волі особи, у якої вони знаходяться, і обертання їх на свою або інших осіб користь. Ви­крадення може бути поєднане із застосуванням фізичного або психіч­ного насильства або без такого. Тобто викрадення охоплює всі ті спо­соби вилучення майна, які характеризують крадіжку (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК) і розбій (ст. 187 КК). У разі застосування насиль­ства, що згідно із законом карається більш суворим покаранням, вчи­нене необхідно додатково кваліфікувати за статтями про злочини проти життя та здоров’я особи.

Злочин вважається закінченим, якщо приватизаційні папери ви­лучені, а винний дістав можливість користуватися чи розпоряджатися ними.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшо­го використання (ст. 235 КК). Безпосередній об’єкт злочину — сус­пільні відносини у сфері приватизації державного і комунального майна.

Предмет злочину — документи, необхідні для приватизації дер­жавного і комунального майна.

Об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні ді­яння: 1) подання неправдивих відомостей у декларації щодо походжен­ня коштів, за які приватизується державне, комунальне майно або підприємство, або в інших документах, необхідних для їх приватизації; 2) недотримання вимог щодо подальшого використання приватизова­ного об’єкта та інших обов’язкових умов щодо приватизації, встанов­лених законами та іншими нормативно-правовими актами.

Диспозиція ст. 235 КК є бланкетною і вимагає звернення до законів та інших нормативно-правових актів про приватизацію для визначення у кожному конкретному випадку переліку необхідних документів, що подаються покупцями майна, а також обов’язкових умов приватизації. Це, наприклад, зобов’язання, передбачені бізнес-планом, планом при­ватизації або умовами аукціону, конкурсу, викупу, які обов’язково вклю­чаються до договору купівлі-продажу майна, яке приватизується.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з ука­заних дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. За недо­тримання обов’язкових умов щодо приватизації несе відповідальність особа, яка зобов’язана їх дотримуватися згідно із законодавством про приватизацію.

Контрольні запитання

1. Яке значення для кваліфікації контрабанди (ст. 201 КК) мають спосіб вчинення дій та вартість предметів злочину?

2. Чим відрізняється ухилення від сплати податків (ст. 212 КК) від їх несвоєчасної сплати?

3. Яка сукупність ознак характеризує здійснення підприєм­ницької діяльності при вчиненні злочину, передбаченого ст. 202 КК?

4. Чому підприємництво у ст. 205 КК називається фіктив­ним?

5. Яке значення предикатного діяння для визначення предмета та суб’єкта легалізації (відмивання) доходів, одержаних зло­чинним шляхом?

6. Чи має обов’язкове значення для кваліфікації злочинів, пе­редбачених статтями 218-221 КК, порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб’єкта госпо­дарювання банкрутом?

7. За якими ознаками приховування стійкої фінансової неспро­можності (ст. 220 КК) відрізняється від фіктивного банкрут­ства (ст. 218 КК)?

8. Яким є співвідношення шахрайства з фінансовими ресурса­ми (ст. 222 КК), а також обману покупців та замовників (ст. 225 КК) з шахрайством як злочином проти власності (ст. 190 КК)?

9. Які цінні папери можуть бути предметом злочину, перед­баченого ст. 223 КК «Розміщення цінних паперів без реє­страції їх випуску »?

10. Що може виступати предметом злочинів, передбачених статтями 233-235 КК?

^[1] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

^[2] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 45. - Ст. 2978.

^[3] Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 11. - С. 8-13.

^[4] Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 49-51. - Ст. 376.

^[5] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 40. - Ст. 297.

^[6] Там само. - 1995. - № 46. - Ст. 345.

^[7] Там само. - 2009. - № 32-33. - Ст. 488.

^[8] Там само. - 1996. - № 28. - Ст. 131.

^[9] Там само. - № 32. - Ст. 151.

^[10] Там само. - № 42. - Ст. 201.

^[11] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 6. - Ст. 39.

^[12] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 24. - Ст. 1605.

^[13] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 40. - Ст. 297.

^[14] Там само. - 2004. - № 7. - Ст. 46.

^[15] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 9. - Ст. 355.

^[16] Там само. - 2003. - № 17. - Ст. 761.

^[17] Там само. - 2005. - № 16. - Ст. 838.

^[18] Там само. - 2004. - № 12. - Ст. 741.

^[19] Там само. - 2007. - № 57. - Ст. 2297.

^[20] Там само. - 2008. - № 21. - Ст. 594.

^[21] Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 3. - С. 2-6.

^[22] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 19. - Ст. 208.

^[23] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 25. - Ст. 1172.

^[24] Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

^[25] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 5-6. - Ст. 30.

^[26] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 36. - Ст. 1668.

^[27] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

^[28] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 13. - Ст. 857.

^[29] Там само. - № 32. - Ст. 2353.

^[30] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 14. - Ст. 169.

^[31] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 17. - Ст. 121.

^[32] Там само. - 2001. - № 43. - Ст. 214.

^[33] Там само. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

^[34] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 25. - Ст. 212.

^[35] Там само. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

^[36] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 86. - Ст. 3182.

^[37] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 9. - Ст. 34.

^[38] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

^[39] Там само. - 1999. - № 32. - Ст. 267.

^[40] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 13. - Ст. 857.

^[41] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.

^[42] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 30. - Ст. 1526.

^[43] Там само. - Ст. 1525.

^[44] Там само. - 2006. - № 3. - Ст. 81.

^[45] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

^[46] Там само. - 1996. - № 51. - Ст. 292.

^[47] Там само. - 1998. - № 15. - Ст. 67.

^[48] Уряд. кур’єр. - 2008. - 29 жовт. (№ 202).

^[49] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 44. - Ст. 1826.

^[50] Там само. - № 9. - Ст. 338.

^[51] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 6. - Ст. 234.

^[52] Там само. - № 9. - Ст. 339.

^[53] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

^[54] Офіц. вісн. України. - 2005. - № 52. - Ст. 3246.

^[55] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 17. - Ст. 122.

^[56] Там само. - 1996. - № 34. - Ст. 160.

^[57] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 37. - Ст. 332.

^[58] Офіц. вісн. України. - 2008. - № 79. - Ст. 2650.