§ 8. Наслідки невиконання зобов’язання

Невиконання або неналежне виконання зобов’язання — це по­рушення умов договору або вимог, що пред’являються до належно­го виконання зобов’язання.

За загальним правилом, у разі невиконання (неналежного виконан­ня) зобов’язання боржник несе відповідальність перед кредитором. З джерел римського права вбачається, що у певні історичні періоди відповідальність боржника була різною. Так, у найдавніші часи вона мала особистий характер, тобто в разі невиконання боржником обов’язку до нього застосовувалися заходи впливу, спрямовані безпо­середньо на його особистість (продаж у рабство, позбавлення життя тощо). Ці заходи застосовувалися саме кредитором. Особистий харак­тер відповідальності боржника за невиконання зобов’язання, як пра­вило, не відповідав інтересам кредитора, оскільки останній залишався без задоволення своїх вимог. Отже, з часом форми відповідальності пом’якшувалися і боржник став відповідати за порушення зобов’язання своїм майном. Майнова відповідальність боржника за невиконання зобов’язання була встановлена ще законом Петелія в IV ст. до н. е. Однак і після прийняття цього закону кредитор міг затримати боржни­ка в разі порушення ним зобов’язання.

У класичному та післякласичному періоді майнова відповідальність практично витіснила особисту.

Римські юристи визначали, що боржник має відповідати за неви­конання (неналежне виконання) зобов’язання лише в разі, якщо таким порушенням було завдано шкоди кредиторові. Сучасне цивільне пра­во України встановлює, що відшкодуванню підлягає як майнова, так і немайнова (моральна) шкода. Дослідження джерел римського права не дає можливості однозначно відповісти на питання — чи підлягала відшкодуванню немайнова шкода за часів існування Римської імперії. Що ж стосується майнової шкоди, то її наявність була обов’язковою умовою відповідальності як за порушення умов договору, так і за інші правопорушення (делікти).

Майнова шкода могла полягати у знищенні або пошкодженні май­на, тобто позбавленні кредитора того, що вже було в нього наявним. Таку шкоду римські юристи називали позитивною. Крім того, відшко­дуванню підлягала й упущена вигода, тобто такий вид майнової шкоди, який полягав у неотриманні кредитором того, що він міг би отримати в разі належного виконання зобов’язання або іншого нормального розвитку відносин.

При визначенні розміру шкоди, яка підлягала відшкодуванню, здебільшого виходили із вартості речі (предмета зобов’язання) за даних конкретних обставин, а не з її ринкової ціни. І. Б. Новицький наводить такий приклад визначення розміру відшкодування: у разі вбивства раба, який входив до трупи рабів-акторів, на розмір відшкодування впливає той факт, що вартість інших рабів зменшилася у зв’язку з порушенням ансамблю¹. Утім на розмір відшкодування не впливали такі суб’єктивні фактори, як особлива цінність речі для її конкретного власника. Так, вартість вбитого раба, який був позашлюбним сином його власника, вимірювалася лише такою ціною, яку цей раб мав для будь-якого ін­шого власника.

У римському праві відшкодуванню підлягали тільки прямі збитки, тобто ті, що перебували в безпосередній близькості до невиконання зобов’язання. Більш віддаленні — непрямі збитки не відшкодовува­лися.

Історичний розвиток інституту відповідальності за невиконання зобов’язання завершився закріпленням другої обов’язкової умови відповідальності — вини (culpa) боржника.

Вина в римському праві — це недодержання особою тієї поведін­ки, яка вимагається правом. Якщо все зроблено, як необхідно зроби­ти достатньо обачливій людині, вини немає (D. 19. 2. 25. 7).

Вина у широкому розумінні цього слова розподілялася на дві фор­ми: умисел (dolus) і необережність (culpa).

Умисел (dolus) має місце, якщо боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності та бажає їх настання. Відповідальність за умисне невиконання зобов’язання наставала завжди. Це положення мало ім­перативний характер, тобто не могло змінюватися за домовленістю сторін. Отже, якщо продавець відчужує раба, що є предметом застави, то, хоча б і було застереження про звільнення його від відповідальності, він буде відповідати за те, що діяв з умислом.

Необережність (culpa), або вина у вузькому розумінні цього слова, має місце, коли боржник не передбачає, але повинен був передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності. Необережність, у свою чергу, поді­лялася на грубу (culpa lata) і легку (culpa levis).

При грубій необережності особа не виявляє елементарної турботи, якої можна вимагати від будь-кого¹. Легка необережність була наявною у разі, якщо особа не виявила тієї міри турботи і обачливості, що притаманні дбайливому, доброму господарю.

У римському праві існували два критерії (мірила) визначення сту­пеня турботи боржника при виконанні ним зобов’язання: абстрактний, який був вироблений римськими юристами при визначенні типу дбай­ливого, турботливого господаря; конкретний, що ґрунтувався на мірі турботливості, яку особа виявляє у своїх власних справах.

Крім цього, у римському праві існувало таке поняття, як охорона речі (custodia). Якщо договором або законом на особу покладається обов’язок по охороні речі, вона має виявити особливо ретельний вид турботливості. Вважається, що відповідальність за custodia виходить за межі вини. Наприклад, кравець, який приймає тканину для пошиття плаття, відповідає за її схоронність навіть, якщо втрата цього матеріа­лу відбулася не з його вини. Отже, охорону речі можна вважати більш суворим видом відповідальності, а саме — відповідальністю незалеж­но від наявності вини правопорушника.

Хоча відповідальність і була загальним наслідком невиконання (неналежного виконання) зобов’язання, за певних обставин правопо­рушник міг бути звільнений від неї. Підставами звільнення від від­повідальності римські юристи вважали випадок (casus) і непереборну силу (vis major).

Випадок (casus) — це спеціальний правовий термін, який вказує на те, що загибель, пошкодження речі або інша неможливість виконання зобов’язання сталися без вини боржника. За загальним правилом, за випадок ніхто не відповідає.

У разі відповідальності за custodia боржник не звільнявся від від­повідальності за випадок. У цьому разі межею відповідальності була непереборна сила (vis major).

Непереборна сила (vis major) — це надзвичайна та невідворотна подія, якій неможливо протистояти. Як непереборна сила розглядалися стихійні явища: землетрус, аварія корабля, повінь, напад розбійників.

Непереборна сила звільняла боржника від відповідальності, якщо їй не передувала винна поведінка боржника. Наприклад, не звільняєть­ся від відповідальності особа в разі, якщо ураганом знесена покрівля її будинку, чим заподіяна шкода будинку сусіда, якщо буде встановле­но, що покрівельні роботи здійснені недобросовісно.