§ 7. Забезпечення виконання зобов’язання

Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами. Так, на боржника по­кладається відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних органів тощо. Однак ці засоби впливу на недоб­росовісного боржника не завжди виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без задоволення. Таким чином, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор заінтересований у надан­ні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом невигід­них для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміють будь- який засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора, шляхом забезпечення його переважно прямим або непрямим отриман­ням задоволення за його вимогою^[15]. Цьому служать різні засоби, що забезпечують виконання зобов’язання. Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука^[16] (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору­читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука не могла існувати після припи­нення основного зобов’язання, а борг поручителя не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується відповідати за невиконання боржником зобов’язання перед кредитором в тій же сумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми.

У Римі порука була поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як правило, порука застосовувалася в разі, якщо основний боржник був нездатний забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою. Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах патронату^[17], коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом) поручався його колишній господар (патрон).

Порука здійснювалася у формі стипуляції (stipulatio).

У класичному періоді в разі невиконання основного зобов’язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був вико­нати зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручите­ля. Кредитор спершу мав вимагати задоволення своїх вимог від основ­ного боржника і тільки в разі відмови останнього — звертатися до поручителя. Поручитель, який виконав зобов’язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до основного боржника.

Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це не означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завда­ток наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання.

Хоча завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору купівлі-продажу та найму.

За загальним правилом, при невиконанні основного договору зав­даток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток вико­нує свою штрафну функцію^[18]. Доля завдатку в разі порушення основ­ного зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він утрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від до­говору відмовлявся кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну суму завдатку. У разі нормального роз­витку правовідносин (договір виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з боржника платежу.

Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспромож­ний здійснити основний платіж. Неустойкою здебільшого забезпечува­лося виконання зобов’язання, яке не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов’язання (naturales). Утім у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.

Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою, кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо передбачено в угоді про неустойку, кре­дитор має право вимагати і відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка).

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад (pignus); іпотека (hypotheca) ¹.