§ 3. Види зобов’язань

До найдавніших видів зобов’язань належить nexum, тобто правовід- ношення, яке опосередковує особисте підпорядкування неплатоспромож­ного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг.

З часом з’явилися інші види зобов’язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов’язань залежно від характеру їх виз­нання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов’язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні (naturales) зобов’язання. Цивільними вважалися зобов’язання, що були узаконені правом (Законом ХІІ таблиць та наступними законами). У цих зобов’язаннях головним був обов’язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося державним примусом. Саме цивільні зобов’язання вважалися повно­цінними зобов’язаннями в римському праві. Преторські зобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й були позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надавався претором, що, однак, не призводило до їх легалізації.

Особливе місце в цій класифікації належало натуральним зобо­в’язанням, які не користувалися ні позовними, ні преторськими, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважа­лися такими, що існують. Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення, з яких причин боржник здійснив вико­нання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди глави сім’ї (pater familias)^[5]. У деяких випадках натуральне зобов’язання набувало певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред’явити до заліку (compensatio); його виконання могло забез­печуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов’язань належали: 1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto); 2) зобов ’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою; 3) зобов ’язання осіб, що перебувають під опікою, та зобов’язання осіб, оголошених марнотрат­никами, укладені без участі опікуна чи піклувальника; 4) зобов’язання позики підвладних дітей; 5) зобов’язання, в яких утрата права позову викликана спливом позовної давності тощо^[6].

Залежно від предмета зобов’язання розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов’язання. Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже, таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45. 1. 72. pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб у неподільному зобов’язанні боржники або кредитори вважаються солідарними. Подільні зобов’язання із множин­ністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію становили альтернативні зобов’язання. Альтернативним називається зобов’язання, в якому боржник зобо­в’язаний вчинити одну з двох (або декількох) дій¹. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів вико­нання зобов’язання. Наприклад, у заповіті альтернативне зобов’язання для спадкоємця може встановлюватися шляхом розпорядження: «Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла» (D. 30. 84. 9). У цьому разі передачі підлягає тільки один із рабів, у результаті чого зобов’язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмета виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це пра­во належало зобов’язаній особі (боржнику).

Схожим з альтернативним є факультативне зобов’язання (facultas solutionis). Однак за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки в разі неможливості надання основного предмета зобов’язання.