§ 4. Підстави виникнення зобов’язання

Установлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фак­тів. Отже, юридичний факт — це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків учасників цих відносин).

Отже, юридичний факт характеризується двома моментами: ма­теріальним (наявність певного конкретного явища) і юридичним (на­явність норми, що пов’язує з настанням цього явища певні правові наслідки).

За вольовою ознакою юридичні факти прийнято поділяти на події, що настають незалежно від волі та бажання людей (народження дити­ни, стихійне явище тощо), та дії, що породжують, змінюють чи при­пиняють правовідносин на основі волевиявлення людей (правочини, у тому числі договори). У свою чергу, дії можуть бути як правомірні (ті, що здійснюються відповідно до вимог закону), так і неправомірні (ті, що порушують закон).

Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути наявними декілька юридичних фактів (юридичний склад). Наприклад, для виникнення права на спадкування за заповітом є необ­хідними наявність заповіту і смерть заповідача.

Зобов’язальні відносини можуть виникати на підставі різноманіт­них юридичних фактів. Слід зазначити, що сучасна систематика підстав виникнення зобов’язань відрізняється від тої, що існувала в римському праві.

У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало єдиного поняття зобов’язання (obligatio), визначалися лише окремі види зобо­в’язальних відносин без установлення підстав їх виникнення. Лише згодом, коли від ряду окремих випадків юристи перейшли до комплекс­ної побудови цього поняття, рання юриспруденція почала на система­тичній основі розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання¹. Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як із пра­вомірних правочинів, так і з неправомірних дій (якими завдано шкоди іншій особі, в результаті чого суб’єкт був зобов’язаний сплатити штраф). В Інституціях Гая була відтворена двочленна система підстав виникнен­ня зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto) (G. 3. 88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнен­ня зобов’язань. Однак традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань суперечили реаліям життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодного з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дигестах виокремлюється ще дві підста­ви виникнення зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазі- делікти (quasi ex delicto) (D. 44. 7. 1).

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи під­став виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти (ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазі- делікти (quasi ex delicto) (I. 3. 13. 2).

Контракт (ex contractu) — це договір (домовленість сторін), що врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним захистом^[7].

Делікт (delictum) — це протиправна дія, унаслідок якої завдаєть­ся шкода, не пов’язана з невиконанням правопорушником належно­го з нього зобов’язання^[8].

Квазіконтракт (quasi ex contractu) — це зобов’язання, яке вини­кає на підставі події або дії однієї зі сторін і має спільні риси з пев­ними договорами (контрактами)^[9].

Квазіделікт (quasi ex delicto) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопо­рушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним правом (ws civil) як делікт^[10]

З позиції сучасного цивільного права класифікація підстав виник­нення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко непов­ною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юри­дичних фактів.