§ 6. Заставне право

У римському праві відсутній єдиний термін для визначення застави, через те що у певні історичні періоди існували різні її форми. Однак усім формам застави була притаманна однакова функція — забезпечення ви­конання зобов’язання^[9], що обумовлювалася сутністю цієї категорії. Вихо­дячи з цього, можна дати узагальнене визначення заставного права.

Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог^[10].

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумов­лене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником взятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалося боржником кредиторові, суттєво змен­шуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Застава від самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належного боржнику майна відповідної речі (кількох речей), за рахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою заставні відносини з приводу цього не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звер­нути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент перебуває. Це правило до­зволило римським юристам стверджувати, що при реалізації заставних відносин мова йде про «відповідальність речі» (res obligata), а не осо­би (D. 20. 1. 4)^[11].

Основною метою встановлення заставних відносин римські юристи вважали забезпечення належного виконання іншого (основного) зобо­в’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалося. Найбільш суттєва перевага заставного забезпе­чення виконання зобов’язання полягала у праві заставного кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Саме це дало змогу широко використову­вати право застави як одного із найбільш поширених і ефективних за­собів забезпечення належного виконання зобов’язань.

У римському приватному праві існували три основні форми вста­новлення заставно-договірних відносин — фідуція (лат. fiducia — вір­ність своєму слову), пігнус (лат. pignus — застава), а також іпотека (грец. таюВ'лхп).

Ще ранішим різновидом договорів застави слід визнати фідуціар- ну домовленість. Виникнення фідуції первісно ґрунтувалося на від­носинах позики (nexum) й інших боргових зобов’язань. З метою на­дання гарантій виконання своїх боргових зобов’язань боржник шляхом манципації (mancipatio) або уступки права (in iure cessio) передавав право власності на належну йому річ іншій особі — кредитору. Тому фідуція характеризувалася невигідним становищем боржника, який у разі невиконання або неналежного виконання свого зобов’язання міг втратити право власності на заставлене майно. Адже лише за умови належного виконання боржником зобов’язання кредитор був зобо­в’язаний так би мовити «повернути» право власності на предмет за­стави боржнику. Ця домовленість мала характер пакту^[12] (pactum), а тому її невиконання з боку кредитора не забезпечувалося позовним захистом і цілком залежало від чесності й порядності останнього. Саме тому цей договір мав довірчий, фідуціарний характер. Кредитор завжди був у більш привілейованому становищі й міг обирати вигідніший для себе варіант поведінки: вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання чи утримувати і надалі в себе предмет застави, на який він мав титульне право власності. У тих випадках, коли передане за таким договором майно значно переважало за вартістю і цінністю предмет основного боргу, належне виконання боржником забезпече­ного заставою зобов’язання взагалі було невигідним кредитору. Для блокування можливих зловживань із боку заставного кредитора згодом у практику заставних відносин був уведений особливий фіду- ціарний позов (actio fiduciae). Такий позов міг подати боржник, який мав можливість виконати свій обов’язок за забезпеченим заставою зобов’язанням, але кредитор перешкоджав йому в цьому, маючи не­правомірний намір залишити предмет застави в себе. У цьому разі боржник мав право виконати свій обов’язок перед кредитором і вима­гати в нього примусового повернення предмета застави або відшкоду­вання завданих збитків, якщо кредитор не погоджувався на це або не мав такої можливості (наприклад, якщо він встиг до розгляду позову продати предмет застави). Однак право такої вимоги боржника мало не абсолютний, а відносний характер і стосувалося лише правовідно­син, що виникали між ним і кредитором. Тому в разі, якщо недобро­совісний кредитор передавав право власності на предмет застави іншій особі, боржник не мав права пред’явити до неї позов про витребуван­ня речі. Утім такий позов міг пред’явити до кредитора лише боржник, який виконав зобов’язання належним чином або мав таку можливість (при перешкоджанні цьому з боку кредитора). Боржник, який простро­чив виконання взятих на себе зобов’язань, втрачав право на пред’явлення вказаного позову. У цих випадках предмет застави залишався у власності кредитора. Ураховуючи недоліки фідуції, згодом виникла потре­ба конструювання більш виважених правових засобів забезпечення прав як кредиторів, так і боржників у заставних правовідносинах. Правового значення одного із різновидів таких договорів набув так званий пігнус (pignus), який ще називають ручний заклад.

Предметом пігнусу могли бути як рухомі (res mobiles), так і неру­хомі речі (res immobiles). На підставі укладення пігнусу в разі невико­нання заставодавцем (боржником) забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель (кредитор) мав право продати предмет застави, з отриманих коштів погасити борг, а решту грошей повернути борж­нику. Основна позитивна відмінність пігнусу від фідуції полягала в тому, що його укладення мало наслідком передачу речі не у власність, а лише у володіння (ius possidendi) кредитора, який мав лише право продати її (ius distractionis) з метою погасити борг, а не залишити собі (D. 13. 7. 4). Умови пігнусу давали кредиторові можливість утримува­ти у своєму володінні предмет застави до моменту, доки боржник не виконає забезпечене заставою зобов’язання. У разі його невиконання предмет застави підлягав реалізації. Цікаво, що кредитор мав право вимагати у претора залишити предмет застави як власність муніципії, якщо притаманні майну споживчі якості не дозволяли вигідно його продати. На підставі договору про пігнус кредитор брав на себе зобов’язання належним чином зберігати предмет застави, не користу­ватися ним, повернути його за умови належного виконання забезпече­ного заставою зобов’язання, а також повернути різницю між вартістю предмета застави і сумою боргу в разі його продажу. Виконання окре­мих умов договору про пігнус забезпечувалося низкою позовів, пред’явлення яких було можливим як із боку кредитора, так і з боку боржника. Притаманні пігнусу недоліки (зокрема, повна залежність повернення заставленого майна боржнику від порядності кредитора) обумовили конструювання ще більш прогресивного засобу оформлен­ня заставних відносин — іпотеки.

Іпотека виникла як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не лише право власності на річ, а й володіння нею¹. Інакше кажучи, предмет застави не пере­давався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було дуже вигідно для боржника, який міг обробляти землю, що тоді була найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не втрачав надію своєчасно виконати свої зобов’язання на користь креди­тора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, в яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли бути і офіційного, і при­ватного характеру. Для чинності останніх вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському при­ватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, що мали податкову заборгованість; іпотеки підопічного на майно опіку­на або піклувальника тощо.

Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними, або особливими, іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких становило все належ­не боржнику рухоме і нерухоме майно.

Основна перевага іпотеки порівняно з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала в можли­вості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов’язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин із множинністю осіб із боку креди­торів встановлювалася черговість задоволення їх вимог. Спочатку вона полягала в переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути пові­домлений про попередні іпотеки і чітко усвідомлювати свою черговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у післякласичний пе­ріод, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що були встанов­лені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках, і найнижчий — іпотеки, складені за простою домовленістю між борж­ником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушен­ня захищалися інтердиктами і позовами. Наприклад, інтердикт про набуття права володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався в разі закінчення строку виконання зобов’язання (при його невиконанні в строк), а також із появою небезпеки неправомірних дій щодо заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (креди­тори) мав право витребувати предмет іпотеки в осіб (як власника, так і інших осіб), що його утримували. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям з боку іпотечних кредиторів шляхом висування заперечень. У зв’язку з тим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припинялася з моменту належного виконання забезпеченого іпотечним майном основного зобов’язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.

^[1] Докладніше див. розд. 5 цього підручника.

^[2] Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. - М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. - С. 219.

^[3] Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. - М., 1948. - С. 92.

^[4] Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нер­сесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 409.

^[5] Докладніше див. розд. 14 цього підручника.

^[6] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - С. 415.

^[7] Див.: Підопригора О. А. Основи римського приватного права: Підруч. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К.: Вентурі, 1997. - С. 160.

^[8] Докладніше див. розд. 14 цього підручника.

^[9] Докладніше див. розд. 10 цього підручника.

^[10] Див.: ГриммД. Д Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Том­синова. - М.: Зерцало, 2003. - С. 286.

^[11] Однак таке твердження з точки зору сучасних правових уявлень стосовно при­роди заставних відносин слід визнати досить умовним.

^[12] Докладніше див. розд. 11 цього підручника.