§ 2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)

Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмежено­го користування чужою річчю, яке встановлювалося або для ство­рення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи^[2]. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними в давньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність деяких корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо), і неможливість (у разі потреби) їх ви­користання власником сусідньої ділянки обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сер­вітутних прав із правами власника земельної ділянки вони мали харак­тер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспіль­ства в цілому.

Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком осо­бам — її власнику та іншому управомоченому суб’єкту. Останній набував права здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості щодо речі її власника. Управомочена особа могла набути сервітутного права в разі виникнення в неї необхідності у задоволенні власних потреб за рахунок здійснення обме­женого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.

Відомі в римському приватному праві сервітути можна класифіку­вати таким чином. За підставами їх виникнення — законні, договірні, заповідальні й преторські. Підставою для їх виникнення були від­повідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), пре­торське рішення. Залежно від суб’єкта, на користь якого може встанов­люватися сервітут, вони поділялися на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої панівної земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут^[3]. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8. 3. 20. 3). Отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом із правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи.

Установлення сервітуту могло відбуватися, перш за все, на підставі договору або заповідального розпорядження (легату). Крім того, до сере­дини І ст. до н. е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio)^[4].

Сервітутні права могли припинятись у таких випадках. По-перше, на підставі поєднання в одній особі власника, обтяженого сервітутом майна, і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у разі відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закін­чення строку, на який він був установлений, або припинення обстави­ни, яка була підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у разі смерті особи, на користь якої було встановлено осо­бистий сервітут. Існували й інші підстави припинення сервітутних прав.

Земельні сервітути (servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, напри­клад природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема будівлі й споруди. Земельні сервітутні права встановлювалися з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувалися неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим спосо­бом, не залежали від його особистості та могли передаватися його правонаступникам.

У свою чергу, земельні сервітути, з огляду на їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, в межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поді­лялися на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Ураховуючи факт установлення сервітуту сто­совно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сер­вітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом чужою ділянкою, право гнати худобу через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених із власником правомірних діях.

Особистий сервітут (servitutis personarum) мав персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом під­став. Винятком із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, що встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому разі сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.

З урахуванням широти потреб, що задовольнялися шляхом вста­новлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. При­ватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на ко­ристь однієї чи кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, яке входить до складу спад­щини, відказоотримувачем^[5]. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном визнавалося таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоотримувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необме­женими в часі й поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.