§ 3. Окремі види особистих сервітутів

Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (ususfructus), тобто право користування чужою неспожив- ною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити.

Вважається, що це право виникало з практики сімейного життя і спочатку мало забезпечити аліментами вдову, яка не перейшла під владу чоловіка; спадкодавець створював для неї можливість довічного користування плодами певної речі з тим, однак, щоб власність на цю річ залишилася у членів його сім і^[6].

Отже, за узуфруктом вигодонабувачеві (узуфруктуарію) надавалося право безоплатно і в більшості випадків довічно користуватися чужою річчю та її плодами. Узуфруктуарій був зобов’язаний користуватися майном добросовісно, не міг змінювати річ за жодних обставин, навіть з метою її поліпшення, та мав повернути власникові належну йому річ у неушкодженому стані. Таким чином, предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Заборонялося здійснювати будь-які якісні зміни речі, що була предметом узуфрукту. Без згоди власника навіть поліпшення її споживчих якостей вважалося порушенням і могло мати наслідком відповідальність узуфруктуарія. З моменту появи узуфрукту споживні речі за загальним правилом не могли бути його предметом, адже при використанні за призначенням їх матеріальна субстанція втрачала первісний вигляд. Однак згодом потре­би цивільного обороту викликали необхідність встановлення узуфрукту на певні сукупності речей, у складі яких були як споживні, так і неспо- живні речі. У таких випадках розрізнялися узуфрукт у власному значенні (предмет — неспоживні речі) і квазіузуфрукт (quasiususfructus), якщо узуфруктуарію в користування передавалися споживні речі.

Узуфрукт міг встановлюватися договором. Власник мав право на оплатних або безоплатних договірних засадах передати узуфруктуарію неспоживні речі, здатні приносити плоди (приплід тварин або грошові доходи). Узуфруктуарій, у свою чергу, мав право передати предмет узуфрукту іншій особі в тимчасове користування на підставі договору. Узуфрукт міг ґрунтуватися і на спадкових відносинах. Наприклад, за заповітом заповідач міг передати право власності на земельну ділянку, яка використовувалась для сільськогосподарського виробництва (на­приклад, під фруктовий садок), комусь із своїх нащадків, встановивши довічний узуфрукт на відповідну його частину на користь іншої особи. Дія договору узуфрукту припинялася зі смертю узуфруктуарія, що призводило до відновлення у повному обсязі права власності спадкоєм­ця на майно — предмет узуфрукту.

Узус (usus) відрізнявся від узуфрукту відсутністю права вилучення плодів, що була здатна приносити річ. Вигодонабувач (узусуарій) на­бував лише права користування чужими речами без права вилучення їх плодів. Разом із тим узусуарій мав право обмеженого користування такими плодами лише для задоволення особистих потреб або найне- обхідніших потреб членів своєї сім’ї. Персональний характер узусу полягав в обов’язковості його встановлення на користь чітко визначе­ної особи, зі смертю якої він припинявся. Узусуарій не мав права від­чужувати надане лише йому особисто право користування відповідною річчю, а також передавати її на будь-яких засадах третім особам. За власником речі завжди зберігалося право користування річчю, що була предметом узусу, а також вилучення її плодів.

По суті узус — це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узусуарій міг користуватися плодами речі для особистих потреб, про­те не мав права одержувати від неї доходи^[7].

Право користування чужим житлом (для проживання) (habitatio) полягало у праві особи безоплатно і, як правило, довічно використо­вувати чуже житло для особистого проживання і розміщення своєї сім’ї. Найчастіше право користування чужим житлом встановлювалося за заповітом і набувало характеру легата (legatum)^[8]. Вигодонабувач (легатарій) мав право вселити іншу особу лише за умови встановлення такого права в легаті. Зміст останнього визначав у необхідних випадках також право легатарія здавати це житло в піднайом, залишаючи собі отримані кошти.

Право користування чужою робочою силою (рабами) або тва­ринами (худобою) (operae servorum vel animalium) було безоплатним і довічним. Предметом цього права була праця рабів або можливість використання худоби згідно з її призначенням (для видобутку води, перевезення вантажів тощо). Предметом цього права могло бути не лише використання худоби для господарських потреб, а й утриман­ня декоративних порід домашніх тварин. Це право припинялось, як правило, зі смертю вигодонабувача.