Розділ 9 Права на чужі речі

§ 1. Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шля­хом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належ­них йому речей. Так, поряд із правом власності (proprietas) — найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника — виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених дого­вором із власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, висловлювання яких у за­гальних рисах не втратили істинності й актуальності до сьогодні, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної «тріади» правомочностей у сукупності, так і окремих із них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установ­лення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок пану­вання над належними йому речами. У цьому разі в нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмежено­го користування чужим майном мало місце за умов: 1) здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; 2) встанов­лення цього права не суперечило закону; 3) встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ про­тягом певного строку, його суперечність вимогам закону або пору­шення інтересів інших осіб у процесі його реалізації мали в кінцево­му підсумку втрату цього права.

Особливості прав на чужі речі обумовлювалися таким. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно становили правомоч­ності, які мали речовий характер і стосувалися безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, в яких набувачеві прав на чужі речі протистояли зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок усіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійсню­вати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсяг право- мочностей, які мала управомочена особа, порівняно з правом власності завжди був значно вужчий і визначався або власником майна, або по­ложеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний щодо права власності характер. Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потен­ційно могло здійснюватися кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майна в користування. Крім того, право на чуже майно могло набуватися та здійснюватися особою в межах абсолютних, речових відносин. Установлення прав на чужі речі в межах останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Установлення прав на чужі речі в межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежува­лось у часі. У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло ство­рювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на до­говірних засадах. Нарешті, у разі порушення прав та законних інтере­сів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користуван­ня чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобо­в’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (actio in rem) виключалась^[1]. Таким чином, повною і належною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці права полягали в безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими в часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і визначався формулою «захист проти всіх і кожного», оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно сформувались у рим­ському приватному праві й термінологічно визначили окремі положен­ня сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітев- зис, суперфіцій закріплені в положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основ­ним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали.