§ 5. Зміст права власності

З’ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власності, та по-друге, обов’язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого власника.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивного цивільного права. Це право володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння — право фактичного, фізичного та господарсько­го панування особи над річчю, яке полягає у можливості особи безпо­середньо тримати належну річ у себе. Володіючи річчю, власник ста­виться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомочність власника слід відрізняти від володіння, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Останнє може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відносинах, так і в абсолютних. Прикладом володін­ня, що існує в зобов’язальних правовідносинах, є володіння наймача (ст. 759 ЦК), користувача за договором позички (ст. 827 ЦК), зберігача (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння як речове право на чужу річ передбача­ється гл. 30 ЦК та існує в абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право — або право власності, або виникає з договору (найму, зберігання і т. ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного володіння, тобто володіння, не заснованого на праві. Це може статися, коли осо­ба тримає у себе річ, власник якої невідомий, або коли вона не знає, що набула річ не від власника і стала незаконним володільцем (до­бросовісним набувачем). У цих випадках її володіння не можна на­звати правом на річ, але воно може перетворитись на право власнос­ті за наявності певних умов, наприклад, за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Таким чином, слід розрізняти володіння: а) як правомочність власни­ка; б) як речове право на чуже майно, тобто насамперед фактичне воло­діння; в) як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння майном. Володіння може бути фактичним, титульним і безти- тульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування — право на здобутття з речі її корисних влас­тивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користу­вання річчю необхідно якнайменше нею володіти. З передачею правомочності користування передається і правомочність володіння. Але остання може бути передана іншій особі й без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі рухомих речей у заставу, зда­ванні майна на зберігання і т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає передачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності корис­тування, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю в процесі її ви­користання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено до­говором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК). Так, власнику належить право на плоди та доходи від речі, що знаходиться у зберігача, а згідно з Законом України «Про оренду державного і ко­мунального майна»¹, власником продукції, що виробляється на орен­дованому майні, прибутків та ін. є орендар.

Право розпоряджання — право власника визначити юридичну долю майна — встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обме­жити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо).

Якщо правомочності володіння та користування власник може передати іншій особі, то правомочність розпоряджання, за загальним правилом, здійснює тільки власник. Винятки становлять випадки при­мусового вилучення і продажу майна на задоволення вимог кредиторів (зокрема, за договором застави). Однак здійснення розпоряджання невласником не означає передачі йому власником своєї правомочності, а випливає з того права, яке надається на підставі закону чи договору з власником (наприклад, іпотеки).

Правомочності користування та розпоряджання майном тісно пов’язані між собою. Часто, користуючись майном, власник тим самим і розпоряджається ним, оскільки у процесі його використання може відбуватися зміна його юридичного становища.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомочність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна призводить до його знищення — споживання одразу (харчі, паливо) чи поступово (наприклад, обладнання, інших основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використання, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, зі знищенням майна припиняється саме право власності на нього у зв’язку з відсутністю об’єкта.

Таким чином, суб’єктивне право власності характеризується за допомогою відомої «тріади» правомочностей по володінню, користу­ванню та розпоряджанню, які становлять його зміст. При цьому слід прислухатися до висловлювань римських юристів про те, що у зв’язку з широтою права власності правомочності власника можуть бути й іншими, якщо вони не охоплюються згаданими трьома, аби це не було прямо заборонено^[35]. Так, в англо-саксонському праві нараховує­ться 10-12 правомочностей власника^[36].

Дедалі частіше розглядають управління як правомочність власни­ка. Узагалі управління розуміється досить широко і насамперед його пов’язують із виробничими або суто організаційними відносинами, розуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління). Натомість у континентальному праві, і зо­крема в Україні, йдеться й про управління майном, наприклад, підопіч­ного (ст. 72 ЦК), спадщиною (ст. 1285 ЦК), за договором (ст. 1029 ЦК) та ін., що робить термін «управління» цивілістичним. Щодо управлін­ня власником своїм майном, то лунають пропозиції його вважати: а) або складовою права власника на розпоряджання; б) або способом реалізації власником трьох інших правомочностей; в) або окремою його правомочністю, яка не збігається ані з розпоряджанням, ані з іншими його правомочностями як нарізно, так і в сукупності. На користь тре­тьої позиції висловлюються найпереконливіші аргументи.

Обов’язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку зазвичай говорять про об­меження права власності. Окремим обов’ язком власника є тягар утри­мання майна (ст. 322 ЦК).