Глава 16  Загальна характеристика права власності

§ 1. Власність і право власності

§ 2. Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні

§ 3. Суб’єкти права власності

§ 4. Об’єкти права власності

§ 5. Зміст права власності

§ 6. Загальні засади здійснення права власності

§ 1. Власність і право власності

Власність традиційно розуміється головним регулятором економіч­них відносин. Цим обумовлюється не тільки її сприймання, з одного боку, як економічної категорії, а з другого, — як центрального утво­рення у праві^[1], а й взаємопов’язаність і навіть ототожненість таких проявів. Зазвичай власність пов’язується з такими категоріями, як «майно» та «право». Багато уваги приділяється стану привласненості, який за загальним розумінням є суттєвою характеристикою власності та передумовою розгляду таких понять, як «статика» — «динаміка» та «речове» — «зобов’язальне».

Останнім часом поширене уявлення про власність як природне право людини. Взагалі закріплення певних явищ у праві можливе лише з розумінням природи людини у всіх її виявах, із проникненням у по­треби людини, її здібності і прагнення^[2]. Саме тому основою для ви­раження закріплення і реалізації прав і свобод людини виступає при­ватна власність, визначення особи як власника, бо тільки це і є під­ставою для її визнання приватною особою^[3].

Беззастережною характеристикою власності, без якої не обійдеть­ся жодне її дослідження і більшість наукових дефініцій, є сприймання майна своїм. Це передусім і є тим водорозділом, яким розмежовуєть­ся «моє» та «чуже» і, як наслідок — засіб з’ясування стану присвоє- ності власності.

Звичайно, ставлення особи до речі як до своєї можливо лише у тому разі, коли інші особи ставляться до цієї речі, як до чужої. Фактичне панування над річчю лише певної особи може бути тільки при усунен­ні від такого панування інших осіб, які відповідно ставляться до цього і визнають та відчувають себе сторонніми щодо цієї речі.

Отже, ставлення до речі як до своєї має насамперед суб’єктивний характер, якого зовсім не достатньо для ствердження про існування права власності. Об’єктивно воно має бути поєднане із здійсненням власником певних можливостей щодо свого майна, які йменують по­вноваженнями власника.

Привласнення є економічним поняттям: брати участь в обігу без попереднього привласнення майна неможливо, бо інакше не може йтися про його відчуження. Останнє можливе лише за умов наявності права у відчужувача. І це право є правом власності. Таким чином, стан приналежності, привласненості є виразом фактичних відносин, що породжують відносини правові. Для цього необхідно дві умови: став­лення до речі як до своєї і знаходження її у суб’єкта привласнення — володіння нею.

Стосовно володіння слід зазначити, що воно нетотожнє присвоєн­ню, бо є передумовою присвоєння і водночас виступає його результа­том. Справді, перш ніж присвоїти річ, необхідно нею володіти, тобто мати у себе. Не є взаємовиключним також висновок, що присвоєння речі особою призводить до володіння нею, породжуючи останнє. Ці одномоментні аспекти, будучи протилежними за своєю сутністю, ха­рактеризують причинно-наслідковий зв’язок відносин присвоєння.

Про присвоєність матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні. Виходячи із взаємо- зв’ язку володіння і присвоєності та враховуючи широку сферу застосу­вання присвоєності, слід дійти висновку, що відносини власності повинні розглядатись і регулюватись як правом власності, так й іншими інститу­ціями в економіці і в праві (зокрема, договірним правом). Звідси власність виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозрив­но злита з економічним змістом.

Оскільки власність фігурує як у правовому, так і в економічному полі, то й її функції є пов’язаними між собою.

Насамперед, економічна функція власності полягає у наданні можливості для її використання у виробництві і взагалі у підприєм­ницькій діяльності.

Характеристика підприємницької діяльності як самостійної діяль­ності, що пов’язується з ризиками і очікуванням прибутків, які утво­рюються на етапі реалізації її результатів (виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг), обумовлює її здійснення через від­чуття власником себе стосовно свого майна якомога максимально розкріпачуваним. Тільки це надасть йому достатньої економічної сво­боди, можливості втілення своїх намірів щодо використання своєї власності. У свою чергу, це стає можливим лише за умов, коли власник упевнений, що майно його і що це забезпечується відповідними еко­номічними і правовими механізмами.

Коли ж йдеться просто про використання майна власником для власного споживання, тобто на побутовому рівні економічних відносин, часто цій функції не надається вагомого значення.

Соціальна функція власності обумовлена зв’язками у соціумі сто­совно власності. Оскільки наголоси економічної функції власності суттєво зміщені до процесу обігу, то вже це й обумовлює паралельно існуючі соціальні функції власності через стосунки осіб, їх взаємооцін- ки, які формуються при цьому, набуття значущості в соціумі тощо.

Отже, власник сприймається як елемент соціальної інфраструкту­ри і його права не можуть існувати самі по собі без соціального напов­нення. У свою чергу, це є підґрунтям ствердження про відносини, епіцентром яких є власник, тобто між ким вони виникають, стосовно чого і який їх зміст.

Статика і динаміка у відносинах власності. Часто цивільні пра­ва уявляються через відносини статики та динаміки, де власність де­монструє статичність, а зобов’язання — динамічність. Проте як еко­номічний аспект власності, так і її правове наповнення навряд чи підтверджують такий висновок. По-перше, якщо динаміка пов’ язана з обігом, то тоді ми мусимо визнати, що у «спокійному» стані статики виявити не можна. По-друге, статичність власності приводить до ви­снаження з неї можливості її руху, майже усунення наповнення її цією можливістю і набуття такої лише із втягненням її в обіг^[4] через вчинен­ня правочинів. Тоді й правомочність розпоряджання власністю є не діючою для права власності як права статичного, «замороженою» до виникнення інших, динамічних відносин, де вона й реалізується. У та­кому разі межа статики-динаміки у праві власності й повинна проля­гати саме у розпоряджанні, а звідси — нелогічність ствердження про статику власності або про виключення з поняття про неї правомочнос­ті на розпоряджання як відбиток динаміки.

Існувало філософсько-правове обґрунтування й діаметрально іншої позиції щодо власності, яка пов’язувалася виключно з обігом (з укла­данням договорів) та через мінімізацію зв’язків приводила до зведен­ня понять власності і договору^[5]. У такому розумінні власності акценти практично зміщуються до універсації договору, яким фактично по­глинається право власності.

З цього приводу слід зазначити на невиправданість відмови від усталених класифікацій, які покликані виконувати свої функції. Влас­ність, як й інші правові категорії, демонструє зіткнення двох боків власності — статичного і динамічного, що не можуть штучно відри­ватись один від одного.

Речові і зобов’язальні відносини із приводу власності. Розуміння статичності та динамічності права власності безпосередньо пов’язане з проблемою поділу цивільних прав на речові та зобов’язальні. Ця проблема стикається з головною посилкою про непохитне уявлення про їх суворе розмежування з віднесенням будь-якого права або до речового, або до зобов’язального і неможливості для прав бути одно­часно і тим і іншим. Проте виникає все більше підстав для пом’якшення такого «вододілу», стосовно чого ще здавна висловлювалися припу­щення про те, що речові права можуть із часом замінитися правами на дії^[6]. У подальшому це знайшло свій вияв у конструюванні правового режиму так званих безтілесних речей, відомих ще давньоримському праву, виникненню «прав на права». Яскравим прикладом суміщення речових та зобов’язальних прав є ч. 2 ст. 190 ЦК, якою встановлюєть­ся, що майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами. У цьому також спостерігається коливання пріоритетів від речового до зобов’язального права, адже завжди майнові права вважа­лися насамперед такими, що мають зобов’язальну природу — напри­клад, право оренди, право вимоги (сплатити борг тощо). Нині ж май­нові права, як і речі, можна відчужувати. Прикладом служить право на частку в статутному капіталі ТОВ, яке можна відчужувати (продавати або іншими шляхом відступити) іншим учасникам товариства або третім особам (ч. 1 ст. 147 ЦК).

Пропозиції вважати неприйнятним суворе розмежування прав ви­ключно на речові та зобов’язальні пов’язані з існуванням прав, які, безумовно, не можна віднести тільки до тих або до інших. Це насампе­ред корпоративні права^[7]. Прикладом можуть служити і речові договори, що не укладаються в межі зобов’язальних правовідносин і розглядають­ся як один із випадків проникання речових елементів у зобов’ язальні правовідносини^[8]. У зв’язку з цим було визначено процес зближення речових і зобов’ язальних прав, що взаємопроникають. Причому елемен­ти правового режиму зобов’язальних правовідносин включаються в ре­чові не рідше, ніж зобов’ язальні проникають у речові^[9].