§ 4. Об’єкти права власності

Порівняно з об’єктами цивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об’єкти права власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, ре­зультати послуг тощо. Об’єктом права власності є майно, склад якого гл. 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно.

ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб’єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно- правовими актами.

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не об­межуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільсько­господарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК не можуть пе­редаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадян­ства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об’ єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об’ єктів права влас­ності пов’язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об’єктів, особливо цінних паперів^[23].

Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об’ єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, — напри­клад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності — людський організм, який буває об’ єктом донорства та трансплантації. Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнава­тися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також пред­мети недосяжні^[24].

Майновий стан власника буде об’ єктивним, якщо склад його май­на визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами ви­моги) і пасивами (борги)^[25]. Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звер­нуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об’єктів права власності є тотожною характерис­тиці об’єктів цивільних правовідносин взагалі. Тут буде наведена лише специфіка регулювання окремих об’єктів права власності.

Право власності на природні ресурси. Крім ЦК, право власності на природні ресурси регулюється законами «Про охорону навколиш­нього природного середовища»^[26], «Про тваринний світ»^[27] та ін.

Складовими природних ресурсів є: територіальні та внутрішні мор­ські води; природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; по­верхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси у межах територій та об’ єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення; дикі тварини, що перебувають у стані природної волі, а також інші об’єкти тваринного світу; корисні копалини та ін.

У ЦК більш детальному регулюванню в порівнянні з іншими природними ресурсами піддано право власності на землю (земельну ділянку), яке врегульовується окремо (гл. 27) із наголосом на те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під осо­бливою охороною держави. Специфічність цього об’єкта права власності полягає у подвійності його розуміння. У широкому розу­мінні — це земля, право власності на яку має Український народ (ст. 324 ЦК). У вузькому розумінні — це земельні ділянки, право власності на які може належати всім суб’єктам цивільного права (юридичним і фізичним особам, державі, територіальним громадам). Не виключається можливість набувати у власність земельні ділянки також іноземцями, особами без громадянства, іноземними юридич­ними особами, державами і міжнародними організаціями (ч. 2, ч. 3 ст. 374 ЦК). Право власності на земельну ділянку поширюється також на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на шари ґрунту під нею, на водні, лісові, рослинні об’ єкти, що знахо­дяться на ній, а також на простір, що є над і під земельною ділянкою (тобто ґрунтовий і повітряний), але не безмежний у глибину та ви­соту, а лише в межах, необхідних для здійснення забудови (ч. 3 ст. 373 ЦК).

У ЦК окремо не встановлюються підстави набуття права власнос­ті на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Порядок здійснення права влас­ності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об’єкта) у ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375) із зазначенням мож­ливості виникнення в результаті здійснення власником свого права на забудову нових об’єктів права власності — житла, різних будівель, споруд тощо.

Під житлом ст. 379 ЦК розуміються приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Житло є узагальнюючим поняттям певної групи об’єктів нерухомості, що може бути об’єктом цивільних правовідносин^[28].

Видами житла є житловий будинок, квартира та ін. Житловий бу­динок визначається ст. 380 ЦК як, по-перше, будівля капітального (а не тимчасового, скажімо, сезонного) типу; по-друге, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно- правовими актами (тобто законом висуваються головним чином ви­моги щодо первісного способу набуття права власності на неї); по- третє, призначена для постійного у ній проживання.

Садиба, відповідно до ст. 381 ЦК, є складнішою за житловий бу­динок річчю, що має такі складові, як: земельна ділянка разом із роз­ташованим на ній житловим будинком, господарсько-побутовими бу­дівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними на­садженнями. При цьому, якщо в договорі (або правочині) про відчу­ження встановлюється як предмет житловий будинок, то вважають, що відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартира як об’єкт права власності згідно зі ст. 382 ЦК являє со­бою ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для по­стійного у ньому проживання. Утім у квартирі є й приміщення нежит- лового характеру, — балкон або веранда, кухня тощо, які є її необхід­ними частинами і атрибутами^[29].

Слід розрізняти право власності на такі об’єкти, як квартири і жит­ловий будинок, в якому вони розміщені. Зрозуміло, що в багатоповер­ховому будинку, в якому розташовані квартири, є й інші приміщення — дахи, під’їзди, східці, коридори тощо, які йменуються допоміжними^[30]. До будинку можуть примикати й споруди або будівлі, призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир. Крім того, будинок має різне обладнання (механічне, електричне, сантехнічне та ін.) за ме­жами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири. Усі означені об’єкти складають єдине невід’ємне ціле з житловим бу­динком і квартирами. Ці приміщення належать на праві спільної влас­ності всім користувачам та власникам квартир багатоквартирного житлового будинку^[31] і являють собою загальне неподільне майно. При цьому допоміжні приміщення слід відрізняти від нежитлових примі­щень, які розташовані в багатоквартирному житловому будинку і не призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування в них крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщен­ня можуть перебувати на праві комунальної або приватної власності. Змішувати правовий режим нежитлових та допоміжних приміщень недопустимо^[32].

Слід звернути увагу на розмежування у ст. 384 ЦК об’єктів прав на помешкання в будинку ЖБК, їх суб’єктів і правомочностей залежно від того, чи здійснено викуп квартири членом ЖБК. Так, об’єктом права власності ЖБК є будинок у цілому (разом із квартирами та ін­шими приміщеннями — східцями, ліфтом, дахом, підвалом тощо). Поступово відбувається зміна «наповненості» цього об’єкта, оскільки з викупом власності квартир членами ЖБК вони стають їх власниками, а ЖБК позбавляється прав власності на ці квартири, але продовжує залишатися власником будинку.

Об’єктами права державної власності є майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке ви­користовується для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

До першої групи належить майно, яке забезпечує діяльність Верхов­ної Ради України та інших державних органів, Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об’єктів; кошти республіканського бюджету, статутний капітал НБУ тощо. Тобто тих організацій та структур, які виконують роботи (у тому числі з виготовлення продукції), що мають загальнодержавне значення та забезпечують економічну стабільність та розвиток держави.

Зрозуміло, що фактично завданим режимом державної власності обумовлюється те, що до складу її об’єктів належить майно, яке не вправі перебувати у власності інших суб’єктів права власності.

Особливістю об’єктів права державної власності є те, що державне майно за своїм правовим режимом має два різновиди, а саме: закріпле­не за державними юридичними особами на особливих майнових пра­вах, які регулюються ГК. Таке «розподілене» державне майно складає базу для участі цих юридичних осіб у правовідносинах, у тому числі цивільних, і майно, яке залишається незакріпленим за державними юридичними особами. Це земля, надра, інші природні ресурси (оскіль­ки власність на них є матеріальною основою суверенітету України), а також кошти державного і місцевих бюджетів, золотий запас, алмаз­ний і валютний фонди.

Окремо слід зазначити, що в державній власності сьогодні пере­бувають також акції (пакети акцій) і права на частки у майні господар­ських товариств. Право на ці об’єкти держава здійснює відповідно до Закону «Про управління об’єктами державної власності»¹

Нині тенденція розвитку власності в Україні полягає у поступово­му переході об’єктів права державної власності до недержавних влас­ників. Засоби цього переходу є не тільки традиційними для цивільно­го права, а й мають свою специфіку. Одним із них є приватизація майна державних підприємств, державного житлового фонду, земель­них ділянок.

Об’єкти права комунальної власності. Згідно зі ст. 142 Консти­туції, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є майно, що перебуває у власності територіальних громад. Зазначене майно, яке належить до комунальної власності, відповідно до ст. 143 Конституції є матеріальною і фінансовою основою місцевого само­врядування. Це обумовлено перш за все тим, що ефективне функціо­нування системи місцевого самоврядування значною мірою залежить не стільки від обсягу повноважень, якими наділені територіальні гро­мади і створювані ними органи, скільки від наявності в їх володінні та розпорядженні матеріальних, фінансових й інших ресурсів, необхідних для виконання покладених на них завдань.

Територіальна громада має у власності певні об’єкти, що, як пра­вило, закріплюються за комунальними юридичними особами публіч­ного права. У загальних рисах можна визначити, що до кола майна, яке є об’єктами комунальної власності, належить майно, що забезпечує діяльність відповідних місцевих рад і створюваних ними органів, ко­шти місцевих бюджетів, житловий фонд, об’ єкти житлово-комунального господарства, майно установ народної освіти, охорони здоров’ я, куль­тури, торгівлі, побутового обслуговування, а також інше майно, необ­хідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповід­ної території.

5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»^[33], на підставі якої і були первісно сформовані об’ єкти права комунальної власності. З державної до комунальної власності і навпаки майно пере­ходить відповідно до Закону України «Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності»^[34].

Структура комунальної власності з розвитком ринкових відносин, підприємництва і приватизації може змінюватися.