§ 2. Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні

Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є правом власності в об’єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваженння по володінню, користуванню та розпоряджанню, при­пиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут, щодо якого існують такі точки зору: право власності є інститутом цивільно­го права; воно є комплексним інститутом, більшість норм якого ста­новлять норми цивільного права, але до складу цього правового інституту входять і норми інших галузей права, що регулюють та захищають належність матеріальних благ конкретним особам — конституційного, кримінального, фінансового, адміністративного та ін.

Якщо виходити з того, що будь-яке право припускає правові меха­нізми, які дозволяють суб’єкту належним чином його здійснити і у випадку порушення захистити, то для цього потрібно буде встановлен­ня нормального режиму користування особою своїм правом, надання їй тих благ, якими вона наділена як носій суб’єктивного права. Тому прийнятнішим вважають бачення права власності в об’єктивному розумінні як комплексного інституту права, що складається у своїй більшості з норм цивільного права.

Право власності в суб’єктивному розумінні, тобто як суб’єктивне право, містить у своєму складі право на власні дії, право вимоги від інших та право захисту. Їх питома вага і значення при здійсненні суб’єктивного права власності неоднакові.

Правомочність захисту звичайно виникає у власника при порушен­нях його права, що властиве захисту будь-якого суб’єктивного права. Неактивною (або невизначальною) для власника є й вимога до інших стосовно свого права, оскільки власник в конкретних правовідносинах із визначеними особами не перебуває, а право власності в суб’єктивному розумінні є абсолютним правом і полягає у покладенні на всіх інших (стосовно власника) осіб обов’язку не втручатись у здійснення влас­ником належних йому правомочностей. У цій особливості права влас­ності полягає його основна відмінність від зобов’язальних прав (при їх порівнянні у суб’єктивному розумінні), для яких адресована креди­тором боржнику вимога здійснення відповідних дій або утримання від них є визначальною.

Отже, значущим для власника є право на власні дії, яке характери­зується як:

-    пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює правомочності, що надаються йому правом власності, своєю владою, без посередників, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб’єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

-    виключне панування особи над річчю. Якщо власник своєю вла­дою здійснює повноваження, надані йому його правом, то це усуває втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов’язок утри­мання від здійснення подібних дій;

-   абсолютність влади надається власнику покладанням обов’язку пасивного утримання всіх інших осіб від здійснення дій щодо речі, яка належить власникові. Право власності визнається настільки абсолют­ним, що виконання обов’язку пасивного утримання само по собі до­статньо, щоб інтереси власника юридично були задовільнені.

Крім зазначених рис, що характеризують право власності як право на власні дії, воно додатково характеризується такими рисами:

-    право власності легко пристосовується. Так, обсяг правомочностей власника може видозмінюватися у зв’язку з різними обставинами — із встановленням певних обмежень законодавчими актами або за домов­леністю між власником та суб’єктом зобов’язальних правовідносин (наприклад, при придбанні майна, зданого в оренду, відповідний договір аренди зберігає силу для нового власника). При відпаданні цих обме­жень, право власності поновлюється у повному обсязі;

-   панування власника над річчю має правовий характер, тобто воно не пов’язане неодмінно з фактичним володінням нею. Річ залишається у власності навіть у тому разі, коли вона викрадена, загублена тощо. Давні римляни характеризували цю особливість права власності як панування, удержуване одним наміром^[10];

-   право власності, без сумніву, є найбільш широким з усіх майнових прав. Цей висновок випливає з того, що всі майнові права надають управомоченій особі можливість користуватися річчю в одному чи декількох відношеннях (наймач — володіти та користуватися, зберігач — володіти, заставодержатель — розпоряджатися у визначених випадках та порядку). Право власності надає власнику найширший спектр повно­важень по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Таким чином, право власності у суб’єктивному розумінні є суб’єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, установлених законом.

Існуює багато визначень права власності. У статті 316 ЦК наведе­не одне з них, згідно з яким правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої особи.

У науковій літературі право власності характеризується, виходячи з різних його аспектів:

а) із прав самого власника, коли наголос передусім робиться на правах, що надаються власнику майна — пануванні (влади) особи над річчю і праві власника усувати будь-який вплив на свою річ;

б) з обов ’язків усіх інших осіб (невласників) стосовно власника, що зводяться до терпіння кожного сприймати будь-які впливи на річ з боку власника, які тільки йому заманеться робити (у певних межах дій останнього), а також до загального обов’язку — утримуватися від за­зіхань на чужу річ;

в) із поєдання прав і обов ’язків власника щодо свого майна;

г) із характеристики самої сутності (надання характерних рис) права власності, наприклад, його розуміння як права виключного, не­залежного від інших осіб, вічного і такого, що успадковується.

Таким чином, відносини власності характерізуються як відносини з приводу привласнення матеріальних благ певними суб’єктами, що виражається у володінні, користуванні та розпоряджанні суб’єктами цими благами, здійсненні щодо них інших дій, та пов’язане зі став­ленням до таких благ як до своїх.

Зазначене про право власності дозволяє зробити деякі висновки, традиційно визначивши його як різновид речових прав, як право на річ, тобто майнове право, що існує у майнових речових відносинах, які є абсолютними та безстроковими.

Форми та види права власності. У цивілістиці склалося устояне бачення так званих форм власності як економічної, а не правової кате­горії^[11] . В ЦК форми власності не врегульовуються, але в українському законодавстві трапляється вживання цього терміна, хоча він є юридично незначущим і не тягне за собою встановлення розбіжностей у змісті права власності різних власників. Підставою цього є Конституція Укра­їни, якою закріплюється рівність всіх власників, що закладає шлях до розуміння єдиного інституту права власності безвідносно до правосуб’єктності його носіїв. Втім існує інший погляд, за яким пропо­нується системність відносин власності, що неодмінно вимагає її поділу на типи, форми та види.

Отже, у правовій науці склалися два підходи до права власності. Перший пропонує монолітне поняття власності як несистемної право­вої категорії, єдине і нероздільне для всіх власників з однаковим право­вим режимом їх права^[12]. За другим, навпаки, — відстоюється плюра­лістична модель права власності з поділом її на форми, правовий режим яких має різнитися. Більше того, часто йдеться не тільки про форми, а й про типи та види власності, хоча між ними відсутнє чітке розме­жування. Щодо типів власності, то цей термін вживається, як правило, в науковій літературі і не закріплений у законодавстві. Види власності в ЦК не виокремлюються, хоча в ч. 1 ст. 316 міститься вираз про довір­чу власність як особливий вид права власності, а в ст. 355 ЦК йдеться про види спільної власності — часткову та сумісну. Втім сама спільна власність не вважається видом або формою власності.

Усе це породжує плутанину та вимагає розібратися з названими поняттями, для чого передусім необхідно усвідомити критерій для градації права власності на типи, форми та види. Таким критерієм у літературі пропонується розглядати:

-   суб ’єктів права власності (залежно від чого й склалося бачення про поділ на приватну, державну та комунальну власність);

-   поєднання різних суб ’єктів та їх майна зі створенням так званої змішаної власності^[13] на відміну від власності «чистої» форми або виду;

-   зв ’язок між суб ’єктом та об ’єктом, який може бути безпосеред­нім чи опосередкованим, тоді йдеться про індивідуалізовану (персоні­фіковану) та асоційовану власність;

-   присвоєння, яке може бути суспільним і відтак породжує бачення про публічну власність; приватним (приватна власність); колективним (колективна власність);

-   інтерес, що лежить в підґрунті розмежування приватної та пу­блічної власності (суб’єктами першої виступають приватні особи — фізичні та юридичні, інтереси яких вона покликана задовольняти; на відміну від неї друга служить суспільному інтересу);

-   призначення, яким може бути особисте використання майна (тоді часто власність йменують індивідуальною або сімейною); використан­ня майна для підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності (приватна власність), для потреб держави та суспільства в цілому або його окремих складових (державна та комунальна власність).

Можливе існування й інших критеріїв, але й наведені свідчать про їх еклектичність, що неминуче приводить до абсолютно різноманітних уявлень про систему права власності — від її бачення як взаємодії двох типів власності (публічної та приватної), які поступово розгалужуєть­ся на дрібніші складові — форми та види, до інших побудов: «форма- вид» або «тип-форма» чи «тип-вид». Із численних класифікацій, про­понованих прибічниками структурування права власності, важко ви­явити сутність типу, форми та виду права власності і їх співвіднести між собою.

Формами публічної власності називають державну та комунальну, а іноді й суспільну власність (власність народу України, територіальних громад та громадських організацій), а приватної власності — власність фізичних та юридичних осіб. Інше системне бачення права власності виходить, якщо як типи права власності виокремлюються колективна (спільна, комунальна та власність громадських організацій) та персоніфікована (приватна власність юридичних та фізичних осіб та дер­жавна). Певною модифікацією цього бачення є твердження про інди­відуалізовану (аналогічна персоніфікованій) та асоційовану (корпора­тивну або акціонерну) власність.

Втім найпоширенішою є точка зору про приватну, державну та комунальну власність як форми права власності.

Узагальнення всіх бачень структури або системи права власності дозволяє виявити таку ієрархію між типами, формами та видами: типи — публічна та приватна власність;

форми — в рамках публічного типу — власність Українського на­роду, державна та комунальна; в рамках приватного типу — юридичних та фізичних осіб;

види — в рамках кожної з форм:

види державної власності — власність держави Україна, іноземних держав, державного утворення — АРК;

види комунальної власності — власність територіальної громади села, селища, міста, району в місті;

види приватної власності фізичних осіб — громадян України, іно­земних громадян та осіб без громадянства;

види приватної власності юридичних осіб — товариств та установ. Можливе виділення підвидів приватної власності товариств підпри­ємницьких та непідприємницьких, а в їх межах ще дрібніша класифі­кація власності кожного з видів підприємницьких товариств (госпо­дарських та виробничих кооперативів).

Окремий вид власності становить довірча власність.

Попри всю суперечливість подібної схеми і, що головне, невідпо­відність Конституції України такої структурованої моделі права влас­ності, очевидна різниця в суб’єктному складі цього права. І саме це викликає необхідність відповіді на питання про наявність або відсут­ність різного правового режиму права власності цих суб’єктів.

Українським законодавством встановлюються особливості набуття та припинення права власності на майно різними категоріями суб’єктів — приватними особами та публічними утвореннями. Існують і особливості здійснення тими чи іншими суб’єктами своїх прав — очевидна відмінність здійснення свого права приватною фізичною особою щодо речей, майнових та корпоративних прав, юридичною особою, державою або територіальною громадою як власниками. Суб’єкти права приватної власності не можуть набути майно шляхом реквізиції або конфіскації, а держава і територіальні громади — за на- бувальною давністю. Проте останні набувають у власність безхазяйне майно. Отже, специфіка є, але вона не має приводити до встановлення різноманітних класифікацій права власності на форми, типи та види, бо їх наявність свідчила б про існування різних правових режимів права власності. Адже сутність форми права власності полягає у вста­новленні певних обмежень або, навпаки, переваг для тих чи інших суб’єктів: або держави, або територіальних громад, або приватних осіб — фізичних чи юридичних. Однак це не відповідає Конституції України. Тому традиційного з радянських часів підходу до закріплення різних форм власності слід якнайшвидше позбутися. Та й узагалі влас­ність вимагає перегляду як категорія не лише приватного, а й публіч­ного права з урахуванням специфіки одноосібної та спільної власнос- ті^[14], корпоративної^[15] та публічної тощо.

Окремого наголосу потребує спростування уявлення про колектив­ну власність — невизначеного поняття, що потрапило до українського законодавства на початку 90-х років минулого століття, однією з непо­доланих хиб якого є відсутність суб’єктного складу, властивого будь- якому суб’єктивному цивільному праву. Адже до суб’єктів права ко­лективної власності не можна віднести колектив як сукупність осіб (а не єдину особу)^[16]. Цей негатив регулювання відносин власності гос­подарським законодавством відбивається й на системі юридичних осіб, які ГК визначає залежно від форм власності і встановлює види підпри­ємств колективної власності (гл. 10).

Відмова ЦК від врегулювання не лише колективної власності, а й форм права власності взагалі є концептуальним і принциповим під­ходом, який має враховуватись при вирішенні колізій, неминучих при застосуванні ЦК та ГК^[17].

Нормативно-правове регулювання власності ускладнюється вве­денням до законодавства України норм про право довірчої власності у відсутність її визначення. У частині 2 ст. 316 ЦК лише позначаєть­ся те, що право довірчої власності є особливим видом права власнос­ті без пояснень того, в чому ж полягає така особливість. Тим більше, що конструкція довірчої власності є чужою для права України, запо­зиченою з англо-американського права, в якому воно досконало роз­роблене і є визначальним для численних правових конструкцій — патронату, юридичних осіб (установ, фондів), майнових відносин подружжя тощо. Введення ж права довірчої власності до законодав­ства України руйнує загальні засади правового регулювання права власності як єдиного, монолітного, абсолютного права, якому при­таманні вищенаведені його характеристики, і привносить концепцію розщіпленої власності. Згідно з останньою, на один і той самий об’єкт (майно) існує два права власності — номінального власника (заснов­ника довірчої власності) і довірчого власника, особи, яка управляє майном засновника на його користь або на користь іншого вигодона- бувача.

Зобов’язальні відносини з приводу здійснення правомочностей з володіння, користування та розпоряджання майном власника іншою особою від свого імені та в інтересах власника, регулюються гл. 70 ЦК. Однак ч. 2 ст. 1029 ЦК передбачається, що договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Унаслідок цього виникає нетипова для українського права конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини.

Проте у цивілістичній науці є прибічники довірчої власності^[18], є про­міжна позиція, якою припускається існування такої власності^[19], і є її противники^[20].