Глава 49 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ - Параграф 7. Притримання
Параграф 7. Притримання
Стаття 594. Право притримання
1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.
2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.
Притримання відповідно до ст. 546 ЦК є новим видом (способом) забезпечення виконання зобов'язання. Сутність його полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, до тих пір, доки останній не виконає свої зобов'язання, або задовольнити з неї свій інтерес.
Право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК і не потребує, щоб воно було передбачено договором між кредитором та боржником. Таким чином, підставою для виникнення забезпечувального зобов'язання є закон, що повністю відповідає загальним правилам, передбаченим ст. 548 ЦК.
Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру, тому акцесорне забезпечувальне зобов'язання, яке виникає з його приводу, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна. Така відмова буде вважатися нікчемною. Поряд з тим притримання — це все ж таки право, а не обов'язок кредитора. Скористатися ним, чи ні — цілком залежить від його волевиявлення.
На практиці застосування ст. 594 ЦК може викликати запитання, які вимоги можуть забезпечуватися у вигляді притримання чужого майна. За загальним правилом притриманням речі, що підлягає передачі боржникові або особі, яка ним вказана, можуть бути забезпечені вимоги кредитора про оплату цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат або інших збитків. Звертає на себе увагу положення, згідно якого притримання забезпечує не тільки основні зобов'язання в їх традиційному розумінні, тобто не тільки, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки і т. ін., але й похідні зобов'язання по відшкодуванню витрат та інших збитків, пов'язаних із річчю. Останні можуть забезпечуватися окремо чи у сукупності із основним зобов'язанням. Виходячи з цих положень, сплата ціни за товар за договором купівлі-продажу не є підставою для передання речі боржникові, якщо має місце наявність збитків, пов'язаних із річчю.
Відповідно до частини другої статті, що коментується, забезпеченими притриманням можуть бути також і інші зобов'язання, у тому числі не пов'язані з оплатою речі або відшкодуванням витрат на неї та інших збитків. Тому в ролі кредитора при притриманні може виступати перевізник за договором перевезення, який не видає одержувачу вантаж до повного розрахунку за виконане перевезення, підрядник, що не передає замовнику зроблену ним річ до сплати виконаної роботи, і т.п.
Окремої уваги потребує питання щодо предмета права притримання.
ЦК говорить про можливість притримання речі. Це позначає, що ні при яких умовах предметом притримання не можуть бути визнаними майнові права, роботи, послуги і т.д. Відповідно до ст. 179 ЦК річчю визнається предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Речі можуть бути рухомі та нерухомі, споживані та не споживані, індивідуально визначені та визначені родовими ознаками. До складу речей відносяться грошові кошти, цінні папери. Правовий режим речі розповсюджується на тварин.
Уявляється, що всі згадані об'єкти цивільних прав без виключення можуть бути предметом притримання.
Певних пояснень потребує питання щодо можливості існування нерухомості в якості предмета притримання. Як відомо, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. 181 ЦК). Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
Для того, щоб особа здійснила право розпорядження річчю, у тому числі, нерухомою, вона повинна мати відповідні правомочності, іншими словами повинна бути титульним володільцем. Статтею 182 ЦК встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
На сьогодні, у відповідності до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р.(в редакції від 28 січня 2003 р.), Порядку ведення реєстру прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 січня 2003 р., на території України реєстрації підлягають лише права власності на нерухоме майно (зауважимо, що вказані нормативні акти на відносини щодо реєстрації прав на земельні ділянки не розповсюджуються). Здійснення такої реєстрації покладено на комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації, які вносять записи про виникнення, існування або припинення означених прав до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Ніяких окремих розділів (підрозділів), куди б могли вноситися відомості про державну реєстрацію інших речових прав, у тому числі права притримання, вказаний Реєстр не містить.
Таким чином, кредитор при задоволенні своїх інтересів із предмета притримання не повинен мати які-небудь державні документи, які б підтверджували його права на нерухомість, що є предметом притримання. Більш того легітимність його прав по відношенню до нерухомого майна встановлюється на підставі основного договору, з порушенням якого виникло право притримання. Додаткових угод між кредитором та боржником про притримання не потрібно, оскільки самі ці зобов'язання є позадоговірними.
Інтерес викликає питання щодо моменту виникнення та припинення притримувального забезпечувального зобов'язання.
Уявляється, що із тлумачення частини першої статті, яка коментується, випливає, що право на притримання виникає у кредитора з моменту прострочення виконання зобов'язання хоча б на один день (щодо строку виконання зобов'язання див. ст. 530 ЦК та коментар до неї). Разом з тим, якщо притриманням забезпечене виконання не основного зобов'язання про сплату вартості речі І т.д., а, наприклад, деліктного (пов'язаного із відшкодуванням збитків, завданих властивостями речі, і тому подібного), то встановлення моменту прострочення його виконання стає не можливим, адже й сам строк (термін) виконання визначити не можна. У такому разі сторонам можна порадити обчислювати строк, з якого виникає право на притримання, з моменту закінчення пільгового семиденного строку на виконання зобов'язання, застосовуючи загальні правила частини другої ст. 530 ЦК; але ж необхідною умовою для цього стає пред'явлення відповідної вимоги боржникові кредитором.
До моменту виникнення права на притримання кредитор не вправі залишати в себе річ, якщо його обов'язком є передання речі не залежно від виконання обов'язків боржником (сплатити її вартість, відшкодувати збитки і т.д.). Адже це призвело б до того, що боржник, який в частині отримання речі є кредитором (ст. 509 ЦК), обґрунтовано сам би притримував грошові кошти (а вони також визнаються річчю — ст. 177 ЦК), що належать іншій стороні, оскільки притриманням забезпечується завжди взаємне зобов'язання.
Після передачі речі боржнику у рамках виконання основного зобов'язання кредитор не вправі ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість.
Право на притримання припиняється, по-перше, у разі припинення основного зобов'язання. Це випливає з акцесорності забезпечувального зобов'язання (докладніше див. коментар до ст. 548 ЦК). По-друге, задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК). До речі, у цьому разі можна говорити, що навпаки головне зобов'язання наслідує долі додаткового. По-третє, з інших загальних підстав припинення зобов'язань, що не суперечать природі притримання (глава 50 ЦК).
Згідно частини третьої ст. 594 ЦК кредитор не позбавлений права притримувати річ, що в нього знаходиться, навіть в тих випадках, коли після того, як ця річ потрапила до нього, права на неї перейшли від боржника до іншої особи.
Частина третя статті, що коментується, передбачає, що за загальним правилом ризик випадкового знищення або пошкодження притриманої речі несе кредитор.
Стаття 323 ЦК встановлює загальне правило, згідно якого ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник. Оскільки відповідно до ст. 334 ЦК зазвичайно право власності на майно за договором виникає з моменту його передання, то тягар ризиків щодо долі речі, які несе кредитор при притриманні, є більш-менш зрозумілим. З іншого боку, право власності на предмет притримання може виникнути в боржника й до його передачі. В останньому випадку покладення ризиків випадкового знищення чи пошкодження речі на кредитора є необгрунтованим. В іншій площині не слід забувати, що притримання має місце при простроченні боржника, який по відношенню до отримання речі виступає кредитором; це позбавляє його права на стягнення збитків, що виникли внаслідок випадкової загибелі (пошкодження) речі.
Стаття 595. Обов'язки кредитора, який притримує річ у себе
1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника.
2. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
3. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
Стаття, що коментується, регулює обов'язки кредитора, що здійснює притримання речі: по-перше, негайно повідомити про це боржника. «Негайно» встановлюється з урахуванням часу, необхідного для доставки документів від одного контрагента до другого, а також з урахуванням попередньої практики договірних відносин між кредитором та боржником.
Досить велике практичне значення такий обов'язок має, коли боржник, річ якого притримує кредитор, передає право власності на неї іншій особі. При цьому він зобов'язаний повідомити нового власника про притримання речі і про права кредитора (ст. 596 ЦК). У разі невиконання цієї вимоги навіть з приводу необізнаності про притримання, наприклад, за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК). В останньому випадку продавець, річ якого притримують, отримує право на стягнення з кредитора по забезпечувальному зобов'язанню завдані розірванням договору купівлі-продажу (зниженням цін) збитки.
Разом з тим притримувальне забезпечувальне зобовязання та само право притримання у зв'язку із неповідомленням про його здійснення не припиняється.
По-друге, кредитор зобов'язаний не користуватися річчю, яку він притримує у себе. Це позначає, що кредитор не вправі здобувати з неї її корисні властивості. Поряд з тим він на законних підставах здійснює володіння річчю та розпорядження річчю шляхом звернення на неї стягнення (ст. 597 ЦК). Тобто кредитор стає титульним володільцем притриманої речі, хоча і з обмеженим колом повноважень.
Відповідно до частини другої статті, що коментується, кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Значення цього положення певною мірою втрачається, оскільки відповідно до норм ст. 594 ЦК кредитор також несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі (докладніше див. коментар до вказаної статті).
Зіставлення цих двох статей дає можливість дійти до висновку, що кредитор не несе відповідальності тільки за винні діяння третіх осіб, результатом яких з'явилися втрата, псування або пошкодження речі.
Звернемо увагу, що норми ЦК, які регулюють притриманий, не передбачають обов'язку кредитора здійснювати схов (зберігання) речі, тому норми глави 66 ЦК, зокрема відносно об'єму відповідальності кредитора за збереження речі до притримувальних забезпечувальних зобов'язань не застосовуються.
Стаття 596. Розпорядження річчю, яку притримує кредитор
1. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.
Відповідно до частини першої даної статті до кредитора, що здійснює притримання речі боржника, право власності на неї не переходить.
Оскільки згідно ст. 594 ЦК предметом притримання є річ, яка підлягає передачі боржникові, тобто не обов'язково є його власністю, а виходячи із загальних засад цивільного права, боржник може до отримання речі ще й не стати її власником (докладніше див. коментар до ст. 594 ЦК), то тлумачити правила ст. 596 ЦК треба таким чином, що у кредитора право власності не виникає на підставі власне притримання, хоча може мати місце з інших підстав, не заборонених законом. Наприклад, продавець, який набув рухоме майно (річ) у власність на підставі спадкування, укладає договір купівлі-продажу цього майна, умовами якого передбачений строк передачі предмету договору покупцеві, але ж він настає пізніше, ніж передбачений договором строк сплати вартості речі. У такому випадку при простроченні боржника продавець залишається власником майна і на час притримання.
Разом з тим, навіть коли кредитор притримує у себе річ, щодо якої не має права власності, наприклад, коли вона є результатом виконаних ним підрядних робіт, в силу притримання він стає титульним володільцем, до кола повноважень якого входить володіння та роз-
порядження притриманою річчю (правочинність користування виключена на підставі ст. 595 ЦК). По суті притримання виступає речовим правом •— різновидом прав на чужі речі.
Згідно частини другої ст. 596 ЦК кредитор не позбавляється права притримувати в нього річ навіть в тих випадках, коли після того, як ця річ була притримана кредитором, права на неї здобули інші особи (не боржник).
Боржник не зобов'язаний отримувати згоду кредитора на розпорядження притриманою річчю, а також повідомляти кредитора про поступку ним прав щодо речі, яка притримується.
При передачі прав на річ іншим особам боржник зобов'язаний повідомити набувача про притримання речі та права кредитора.
Невиконання цієї вимоги може мати неабиякі юридичні наслідки. Наприклад, за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК).
Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор
1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу.
Стаття, що коментується, містить відсилання. Кредитор вправі задовольняти свої вимоги шляхом звернення стягнення на притриману річ в порядку, передбаченому для заставних відносин (ст. 591 ЦК). Кредитор вправі задовольнити свої вимоги до боржника у повному обсязі із вартості речі, яку він притримує у себе.
Тобто кредитор по аналогії із заставою не набуває автоматично прав на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов'язання. Він зобов'язаний ініціювати реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором.
Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет притримання може бути за згодою боржника та кредитора переданий (залишений) у власність кредитора за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором. Якщо сума, одержана від реалізації предмета притримання, не покриває вимоги кредитора, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом.
Проведення публічних торгів повинно здійснюватися відповідно до Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. Слід звернути увагу, що сама процедура звернення стягнення на предмет притримання є простішою, аніж при заставі майна, і не потребує передбачених для останньої рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса. Це випливає з того, що ст. 597 ЦК не відсилає нас до вказаної процедури, яка окремо закріплена ст. 590 ЦК та Законом України «Про заставу» 2 жовтня 1992 р. Навіть при здійсненні стягнення на притриману річ, притримання не замінюється заставою, яка є окремим способом забезпечення виконання зобов'язань. Відмінність цих двох інститутів цивільного права можна простежити в наступному:
по-перше, підставою виникнення права застави є, як правило, договір і, як виключення, пряма вказівка закону. Підставою ж виникнення притримання є якраз останнє. Це за своєю природою — позадоговірне зобов'язання, хоча воно може бути додатково закріплено в договорі (докладніше див. ст. 594 ЦК та коментар до неї).
По-друге, притримання не має такої невід'ємної ознаки застави, як право слідування. Навпаки, вибуття з фактичного володіння кредитора припиняє право притримання. На відміну від заставоутримувача при закладі кредитор не наділений правом витребування предмета притримання у третьої особи.