Параграф 4. Гарантія

Стаття 560. Поняття гарантії

1. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Гарантія відповідно до ст. 546 ЦК є одним зі способів забезпечення виконання зобов'язань. Вона, як і порука, має на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло б слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов'язань.

За своєю суттю передбачений у статті, що коментується, спосіб забезпечення зобов'язання є новим для цивільного права України, адже він суттєво відрізняється від гарантії, яка існувала за часів радянської та пострадянської цивілістики. Якщо раніше згідно ст. 196 ЦК 1963 р. та Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, гарантія прирівнювалась до поруки, та на неї розповсюджувались присвячені поруці правила, то гарантія за ЦК (в літературі її не рідко називають банківською гарантією) не тільки має власне правове регулювання (§ 4 глави 49 ЦК), але й за своєю доктриною є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпечення виконання зобов'язання.

Гарантія за ЦК має певну низку характерних ознак, що відрізняють її не тільки від інших способів забезпечення зобов'язання, насамперед, поруки, але й від гарантії, яка використовувалась раніше в українському законодавстві:

вона носить самостійний характер, тобто не залежить від долі основного зобов'язання (див. ст. 562 ЦК та коментар до неї);

має особливий суб'єктний склад;

строк її дії не обмежується строком пред'явлення кредитором позовних вимог до гаранта (докладніше див. коментар до ст. 561 ЦК);

має сплатний характер (див. ст. 567 ЦК та коментар до неї);

є безвідкличною (докладніше див. ст. 561 ЦК та коментар до неї).

Як вже вказувалось, цивільні правовідносини, що виникають відносно гарантії, мають особливий суб'єктний склад. Це випливає з частини першої пункту першого статті, що коментується.

По-перше, в якості гаранта можуть виступати тільки банки, інші фінансові установи, страхові організації (звідси умовна назва - банківська гарантія). Практика діяльності банків щодо надання забезпечення виконанню зобов'язань третіми особами існувала й до прийняття ЦК. Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банківські операції по наданню гарантій, що передбачають їх виконання у грошовій формі, потребують обов'язкової наявності банківської ліцензії, отримання якої здійснюється відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. Діяльність інших фінансових установ та страхових організацій по наданню гарантій на момент написання цього коментаря не є законодавче врегульованою.

По-друге, особа, яка звертається до гаранта з проханням про отримання гарантії (принципал), є боржником за основним зобов'язанням, виконання якого забезпечується банківською гарантією. Якщо відповідно до ст. 196 ЦК 1963 р. такий боржник міг бути тільки юридичною особою, то обмежень щодо існування принципала — фізичної особи новим Цивільним кодексом не передбачено.

По-третє, особа, яка отримує право висувати вимоги до гаранта (бенефіціар), є кредитором в основному зобов'язанні. Бенефіціар може бути як фізичною особою, у тому числі суб'єктом підприємницької діяльності, так і юридичною особою.

За своєю юридичною природою гарантія являє закріплене в письмовій формі одностороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язується виконати бенефіціару-кредитору забезпечене банківською гарантією зобов'язання у разі його порушення принципалом-боржником.

Предмет гарантійного зобов'язання новим цивільним кодексом прямо не обмежений. Разом з тим із змісту ст.ст. 563, 566 ЦК випливає, що обов'язок гаранта становить сплата певної грошової суми. Це правило є новелою цивільного законодавства, оскільки раніше за ЦК 1963 р. гарант, відповідаючи за невиконання зобов'язання боржником, мав змогу відшкодувати кредиторові збитки не тільки грошима, а й іншим майновим наданням.

Відповідно до частини другої пункту першого статті, що коментується, гарант несе перед кредитором відповідальність у разі порушення основного зобов'язання боржником. Інтересним уявляється питання щодо виду відповідальності гаранта по зобов'язанню принципала, оскільки такий прямо не визначений ЦК.

В науці цивільного права, і в даному цивільному кодексі зокрема, в залежності від розподілення відповідальності між декількома боржниками в зобов'язаннях із множинністю осіб (докладніше щодо таких зобов'язань див. коментар до ст. 540 ЦК) виділяють: часткову (ст. 540 ЦК), солідарну (ст.ст. 541, 543, 544 ЦК) та субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК).

За своєю суттю часткова відповідальність не може застосовуватися до гарантійних правовідносин, оскільки вона є протиріччям юридичній природі цього виду забезпечення виконання зобов'язань. Тому відповідальність гаранта за розсудом сторін може мати солідарний або субсидіарний характер.

Якщо гарант нестиме солідарну відповідальність, то після порушення основного зобов'язання він автоматично по аналогії із поручником стає з певними умовами солідарним боржником нарівні із принципалом. Тобто бенефіціар самостійно відповідно до ст. 543 ЦК визначатиме, до кого звернутися з вимогою про сплату суми, на яку видано гарантію. При цьому він може звернутися до гаранта із вимогою про сплату суми гарантії, незалежно від того, чи висувалися такі вимоги безпосередньо до основного боржника. Однак незважаючи на схожість такої гарантії із порукою (§ 3 глави 49 ЦК), ці два способи забезпечення виконання зобов'язань не стають тотожними, оскільки відрізняються об'ємами відповідальності та іншими умовами. Важливим аспектом при такому виді відповідальності є те, що на відміну від поручника гарант не виконує основного зобов'язання. Він лише відповідає за порушення зобов'язання, а формою його відповідальності відповідно до змісту ст.ст. 563, 566, 611 ЦК стає сплата заздалегідь визначених збитків та/або неустойки в розмірі суми гарантії. Адже виконання зобов'язання в натурі не визнається санкцією   за порушення цивільно-правових відносин, а залишається в силу ст. 622 ЦК обов'язком принципала.

Слід пам'ятати, що розмір суми, яка підлягає сплаті бенефіціару, згідно норм ст. 563 ЦК встановлюється сторонами у договорі і не обмежується законодавче. Звідси така грошова сума може бути більшою, аніж реально завдані порушенням зобов'язання збитки, розмір яких за ст. 623 ЦК доказується кредитором. Крім того, порушення зобов'язання, не забезпеченого неустойкою, може взагалі не спричинити збитків, але ж це ніяк не впливатиме на обов'язок гаранта сплатити на користь основного кредитора визначеної в договорі суми. Тому сплата надлишку над сумою реальних збитків або суми гарантії при відсутності збитків (неустойки) не є обов'язковою для основного боржника, якщо інше не встановлено в самому договорі відповідно до пункту третього ст. 23 ЦК; принципал у згаданій частині не є солідарним гаранту боржником. Оскільки гарантія на підставі ст. 567 ЦК стала сплатною, то цілком обґрунтованим уявляється стягнення з гаранта сплаченої принципалом гарантійної грошової суми в порядку регресу на підставі ст. 544 ЦК. Регресна ж вимога до принципала відносно сплаченої ним суми гарантії здійснюється на підставі спеціальної норми — ст. 569 ЦК.

Гарант при забезпеченні виконання зобов'язання може нести субсидіарну відповідальність. Тоді на відносини сторін по гарантійному зобов'язанню розповсюджуватиметься норми ст. 619 ЦК. Так, до пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, тобто гаранту, кредитор (бенефіціар) повинен буде пред'явити вимогу щодо сплати санкцій за порушення зобов'язання до основного боржника, тобто принципала. Тільки у разі, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (докладніше див. коментар до вказаної статті ЦК).

Певні труднощі щодо визначення виду відповідальності гаранта при порушенні зобов'язання боржником виникають, коли сторони не вказали на нього в договорі окремо. Адже з правил ст.ст. 541, 619 ЦК випливає, що солідарна та субсидіарна відповідальність мають місце тільки тоді, коли передбачені актами цивільного законодавства чи договором сторін. Уявляється, що в такому разі слід говорити про самостійний вид відповідальності, який умовно можна назвати гарантійною відповідальністю.

Суть такого виду цивільно-правової відповідальності є схожим із описаною вище солідарною відповідальністю і полягає в тому, що при пред'явленні вимоги бенефіціара гарант сплачує йому суму гарантії, звертаючись потім до боржника з регресом в межах сплаченої суми (ст. 569 ЦК). З метою запобігання безпідставному збагаченню (глава 83 ЦК) кредитор має альтернативу звернутися щодо сплати суми гарантії до гаранта або щодо сплати збитків та/ або неустойки, спричинених порушенням зобов'язання, до принципала. Причому останній звернутися з регресною вимогою до гаранта при погашенні означених форм відповідальності законодавчих підстав не має.

Згідно норм ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання гарантією повинен вчинятися у письмовій формі під страхом визнання його нікчемним (докладніше див. коментар до вказаної статті ЦК).

Правове регулювання банківської гарантії на території України окрім ЦК здійснюється на підставі розроблених Міжнародною торговою палатою Уніфікованих правил по договірним гарантіям в редакції 1978 р., публікація № 325, Уніфікованих правил МТП для гарантій на першу вимогу 1992 р., публікація № 458, а також Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.

Стаття 561. Строк дії гарантії

1.  Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.

2. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.

3. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

За загальним правилом банківська гарантія діє протягом строку, який закріплений в договорі. Вона є чинною від дня її видачі, якщо інше не встановлено умовами самої гарантії.

З практичної точки зору встановлення строку дії гарантії має значення при вирішенні питання про пред'явлення вимог до гаранта. Важливо підкреслити, що в цей строк бенефіціар повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою (ст. 563 ЦК) про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Разом з тим при незадоволенні таких вимог в добровільному порядку кредитор вправі звернутися в відповідну судову установу із позовом до гаранта і після спливу строку дії гарантії, вказаного в договорі. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред'явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії (докладніше про можливі позовні вимоги до гаранта див. коментар до ст. 566 ЦК)

Порядок встановлення строку дії гарантії, закріплений у статті, що коментується, є новим для цивільного законодавства України. Раніше за ЦК 1963 р. строк дії гарантії не міг бути встановленим домовленістю сторін. Він залежав від настання строку основного зобов'язання і відповідно до ст. 194 ЦК 1963 р. обмежувався трьома місяцями при можливості встановити такий строк, та одним роком від дня укладання договору гарантії — при неможливості визначити його заздалегідь (строк виконання не вказаний або визначений моментом вимоги).

Відповідно до правил частини третьої статті, що коментується, гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав, якщо в ній не встановлене інше. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов'язаною перед кредитором особою. Виділення в ст. 561 ЦК окремим пунктом моменту набрання чинності гарантії дає змогу припустити, що до настання цього моменту обов'язки особи, поіменованої гарантом, не є гарантією, така особа ще не стала боржником перед кредитором, а гарантійне зобов'язання взагалі ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов'язки майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не співпадає з днем видачі гарантії.

Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати банківську гарантію при певних умовах.

Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобов'язання

1. Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Стаття, що коментується, вміщує в собі незвичайне для забезпечувальних зобов'язань правило, яке закріплює незалежність гарантії від долі основного зобов'язання.

Відповідно до ст. 548 та інших статей ЦК, характерною рисою забезпечувальних правовідносин є акцесорність, яка полягає в тому, що недійсність основного зобов'язання зазвичай тягне за собою недійсність зобов'язання, яке його забезпечує, а припинення основного зобов'язання, як правило, тягне і припинення його забезпечення.

Разом з тим при припиненні додаткових забезпечувальних гарантійних правовідносин своє існування продовжує трансформована гарантія, яка вже не є способом забезпечення виконання зобов'язань. Так, відповідно до спеціальної норми ст. 562 ЦК не припиняється, як це вказано в статті, що коментується, «зобов'язання гаранта перед кредитором» про сплату гарантійної суми, яке стає самостійним грошовим зобов'язанням. Навіть в тому випадку, якщо основне зобов'язання буде припинено, у тому числі з причини його належного виконання боржником, вимога бенефіціара згідно зі ст. 565 ЦК підлягає задоволенню гарантом. З іншого боку продовжує існування обов'язок принципала оплатити, якщо це передбачено угодою сторін, послуги гаранта на підставі ст. 567 ЦК, навіть якщо бенефіціар не пред'явить до нього вимоги про сплату суми гарантії. Все це можна пояснити тим, що гарантія, виходячи з її суб'єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг, який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми, адже гарантії за своєю економічною та юридичною суттю відносяться до кредитних операцій (див. Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджену постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.).

Незважаючи на певну незалежність гарантії від основного зобов'язання, не викликає сумнівів застосування до цього виду забезпечення виконання зобов'язань правил ст. 548 ЦК, відповідно до яких, по-перше, забезпечення зобов'язання гарантією може здійснюватися лише відносно дійсного на момент її надання зобов'язання. Це випливає з того, що гарант гарантує перед бенефіціаром виконання принципалом свого обов'язку, а відповідальність гаранта, навіть при припиненні та недійсності основного зобов'язання, постає тільки за порушення зобов'язання боржником (ст. 560 ЦК). Тобто гарантія носить перспективний характер. Спочатку повинно мати місце зобов'язання (обов'язок боржника), потім — його порушення, потім — відповідальність гаранта. Таким чином, припинення або недійсність основного зобов'язання, про які йдеться в статті, що коментується, можуть мати місце тільки після набрання чинності гарантією.

По-друге, недійсність правочину про забезпечення виконання зобов'язання гарантією, наприклад, внаслідок дефекту форми, не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Принцип незалежності зобов'язань гаранта перед бенефіціаром від основного зобов'язання проявляється також в тому, що підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора можуть бути виключно підстави, пов'язані із недодержанням умов самої гарантії, що не мають ніякого відношення до основного зобов'язання (ст. 565 ЦК).

Стаття, що коментується, підкреслює, що передбачене банківською гарантією зобов'язання гаранта перед бенефіціаром не залежить в відносинах між ними від основного зобов'язання, в забезпечення якого вона видана, навіть якщо в гарантії буде міститися посилання на основне зобов'язання.

Викладені в ст. 562 ЦК норми є новелою цивільного права України, оскільки із змісту ст. 194 ЦК 1963 р. прямо випливало, що гарантія припинялась із припиненням забезпечуваного нею зобов'язання.

 

Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією

1. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

2.  Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.

3. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

4. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

5. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

При порушенні зобов'язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором (див. ст. 560 ЦК та коментар до неї). Разом з тим стаття, що коментується, дає підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред'явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомим про порушення зобов'язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов'язки тільки при наявності волевиявлення кредитора.

Право бенефіціара відносно гаранта може бути реалізовано шляхом пред'явлення в межах строку дії гарантії (див. коментар до ст. 561 ЦК) письмової вимоги про сплату грошової суми, на яку видана гарантія, яка повинна відповідати умовам, передбаченим самою банківською гарантією.

Важливо підкреслити, що бенефіціар зобов'язаний звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії. Зокрема, до такої письмової вимоги повинні бути додані документи, вказані в гарантії; в вимозі кредитора повинно бути вказаним, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання.

Разом з тим при незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор не позбавлений права звернутися в відповідну судову установу із позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред'явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії (докладніше про можливі позовні вимоги до гаранта див. коментар до ст. 566 ЦК).

У Цивільному кодексі України відсутні норми, які б встановлювали долю основного зобов'язання після виконання гарантом обов'язків по гарантії. Однак, враховуючи об'єм відповідальності гаранта (докладніше див. коментар до ст. 560 ЦК), використовуючи на підставі ст. 8 ЦК по аналогії норми поруки, можна зробити висновок про те, що виконання гарантом своїх обов'язків перед бенефіціаром погашає в відповідній частині права вимоги останнього (кредитора) до боржника (принципала) за основним зобов'язанням. Тобто обов'язок боржника по сплаті збитків та/або неустойки погашається хоча б частково, бо їх повторне стягнення з боржника приведе до набуття ним майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК). В той самий час виконання зобов'язання в натурі залишається обов'язком боржника відповідно до ст. 622 ЦК.

За загальним правилом права бенефіціара по банківській гарантії не підлягають передачі іншим особам. Разом з тим це правило має диспозитивний характер: самою гарантією може бути передбачено право кредитора передати право вимоги до гаранта іншій особі.

Стаття 564. Обов'язки гаранта під час розгляду вимоги кредитора

1.  Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.

2. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Основним обов'язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред'явленої із дотриманням умов гарантії. Поряд з тим ЦК встановлює також супутні цьому основному обов'язку додаткові обов'язки гаранта, пов'язані із розглядом вимог кредитора.

По-перше, гарант негайно після отримання письмової вимоги бенефіціара повинен повідомити про це боржника та передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Такий обов'язок гаранта є необхідним задля запобігання боржником безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК), оскільки останній не позбавлений права в той же час звернутися до принципала щодо сплати санкцій за порушення зобов'язання, які будуть покриті грошовою сумою, на яку видана гарантія.

(Щодо долі основного зобов'язання при сплаті за гарантією додатково див. коментар до ст. 563 ЦК.) Хоча гарант не може відмовити бенефіціару у виплаті гарантованої суми на підставі припинення основного зобов'язання належним виконанням принципалом (див. ст.ст. 562, 565 ЦК та коментар до них), але ж отримані від нього відомості дають змогу боржникові обґрунтовано відмовити кредитору в виплаті частини пред'явлених до нього вимог, або витребувати від останнього сплачену йому частину боргу, що покрилася сумою гарантії, як набуте без достатньої правової підстави.

По-друге, вимога бенефіціара повинна бути розглянутою гарантом в строк, встановлений гарантією, а у разі його відсутності — в розумний строк. При цьому він повинен встановити, чи відповідає така вимога та додані до неї документи умовам гарантії.

Поняття «розумний строк», яке застосовується в частині другій статті, що коментується, є оціночною категорією. Визнання строку розгляду вимоги розумним повинно проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що були супутні такому розгляду. Вирішення даного питання має велике практичне значення для визначення моменту, з якого гарант може вважатися боржником, який прострочив грошове зобов'язання. Від нього залежить об'єм відповідальності гаранта (додатково див. коментар до ст. 566 ЦК).

У випадку, коли бенефіціар, що є юридичною особою чи фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності без створення юридичної особи, оформлює свої вимоги до гаранта у вигляді претензії, слід враховувати:

якщо в гарантії був встановлений строк розгляду вимоги кредитора, то положення ст. 7 ГПК України «Порядок і строки розгляду претензії» не розповсюджує свою силу на обов'язок гаранта щодо розгляду отриманої претензії. Це випливає з примату норм матеріального права над нормами процесуального права;

якщо строк розгляду вимоги бенефіціара в гарантії відсутній, то строк розгляду претензії, передбачений ст. 7 ГПК України, а саме місяць з дня одержання претензії, слід вважати розумним строком для розгляду отриманої вимоги кредитора. Передбачений вказаною статтею Господарського процесуального кодексу України порядок розгляду претензії застосовувати відносно вимог бенефіціара можна тільки в тій частині, яка не врегульована нормами матеріального цивільного права.

Стаття 565. Право гаранта на відмову в задоволенні вимоги кредитора

1. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

2. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

3. Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Стаття, що коментується, уособлює в собі один з елементів принципу незалежності зобов'язань гаранта перед бенефіціаром від основного зобов'язання (див. коментар до ст. 561 ЦК). Він проявляється в тому, що підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора можуть бути виключно підстави, пов'язані із недодержанням умов самої гарантії, що не мають ніякого відношення до основного зобов'язання, а саме: невідповідність вимоги або доданих до неї документів умовам гарантії, подання вимоги поза строком дії гаранти.

При відмові сплатити гарантійної суми кредиторові гарант зобов'язаний негайно сповістити його про це, з метою надання можливості усунення недоліків вимоги та пред'явлення нової вимоги в межах строку дії гарантії.

Інші обставини, які мають відношення до основного зобов'язання та, зокрема, свідчать про його виконання боржником, або припинення з інших підстав (глава 50 ЦК), або про визнання його недійсним, не можуть бути підставою для звільнення гаранта від виконання зобов'язання, що виникло з банківської гарантії. В таких випадках гаранту надається право лише негайно сповістити про ці обставини бенефіціару чи принципалу, аби перший повторною своє вимогою підтвердив непомилковість висунутих вимог, а другий міг прийняти заходи, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК). Однак при отриманні, не дивлячись на таке повідомлення, повторної вимоги бенефіціара гарант, виходячи з незалежності гарантії від основного зобов'язання (див. коментар до ст. 562 ЦК), зобов'язаний її задовольнити.

Практичний смисл цього положення полягає в тому, що гарант, який повідомив про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності основного зобов'язання, не може бути визнаним таким, що прострочив за своїм зобов'язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.

Стаття 566. Обов'язок гаранта

1. Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Встановлюючи межі зобов'язання гаранта, стаття, що коментується, розмежовує само зобов'язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов'язку.

У першому випадку об'єм зобов'язання, що виконується, не може виходити за межі суми, визначеної в банківській гарантії. Тут ми маємо справу безпосередньо із додатковим забезпечувальним зобов'язанням, предмет якого певною мірою обмежується. Тобто таким чином законодавче був встановлений об'єм відповідальності гаранта за порушення основного зобов'язання принципалом (див. коментар до ст. 560 ЦК).

В другому випадку, йдеться мова про відповідальність гаранта за порушення ним самим зобов'язання щодо сплати гарантованої суми. При цьому, за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов'язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов'язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах, передбачених главою 51 ЦК «Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання». В цьому розумінні відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за грошовим зобов'язанням. Окрім вимоги про стягнення суми, на яку видана гарантія, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов'язання в натурі), бенефіціар вправі вимагати від гаранта сплати також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у повному обсязі (ст.ст. 22, 623 ЦК).

Відповідно до статті, що коментується, слід виділяти вимоги бенефіціара к гаранту про виконання зобов'язання та вимоги про застосування до гаранта встановленої відповідальності. Перші відповідно до ст. 563 ЦК висуваються шляхом пред'явлення простої письмової вимоги в довільній формі (докладніше див. коментар до вказаної статті).

Незадоволена гарантом письмова вимога кредитора про виконання зобов'язання є підставою для подання ним позовної вимоги до відповідного суду про стягнення суми основного боргу (тобто тієї, на яку була видана гарантія), завданих збитків та процентів річних. Позовна вимога при цьому повинна відповідати вимогам щодо її форми і змісту, встановленим Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. Позов подається в межах загального строку позовної давності (глава 19 ЦК), початковим моментом для обчислення якого служитиме сплив строку розгляду первісної вимоги кредитора, передбаченого ст. 564 ЦК. За будь-яких умов цей позов не обмежений строком, на який видана гарантія (див. ст. 561 та коментар до неї), і може бути пред'явленим бенефіціаром в межах загального строку позовної давності.

Стаття 567. Оплата послуг гаранта

1. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

Відповідно до статті, що коментується, відносини гаранта та принципала характеризуються за загальним правилом сплатною основою. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її суб'єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг (як на це слушно вказує дана стаття), який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу певної грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому відповідальності за невиконання зобов'язання третьою особою (боржником). За своєю економічною та юридичною суттю гарантії відносяться до кредитних операцій з високим рівнем ризику (див. відносно цього, наприклад, Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджену постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.).

Редакція ст. 567 ЦК дає змогу припустити, що домовленістю між гарантом та принципалом може бути встановлене безоплатне надання першим послуг останньому, адже отримання оплати за надані послуги є лише право особи, яка виступила гарантом.

Із статті, що коментується, випливає правило, згідно якого оплаті гаранту підлягають саме послуги. Тобто принципал сплачує гаранту винагороду за видачу банківської гарантії з моменту настання її чинності (ст. 561 ЦК), не залежно від того, чи буде порушено основне зобов'язання боржником, чи звернеться до гаранта бенефіціар з вимогою про сплату грошової суми, на яку видана гарантія, чи будуть задоволені вимоги кредитора.

У ЦК немає правил, які б дозволили встановити розмір такої винагороди та порядок її сплати. Уявляється, що ці питання повинні бути вирішеними в договорі про видачу гарантії, який укладається між гарантом та боржником. Необхідність такого договору підтверджується також нормами ст. 596 ЦК, яка регулює питання зворотної вимоги до боржника в межах сплаченої гарантом суми.

Невстановлення в договорі між гарантом та принципалом розміру та порядку виплати винагороди гаранту робить послуги, надані ним боржникові, безоплатними, не впливаючи при цьому на силу самих гарантійних зобов'язань.

Стаття 568. Припинення гарантії

1. Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

2.  Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Припинення гарантії — це припинення існування (погашення) прав та обов'язків його учасників, що складають зміст гарантійного зобов'язання. Як ми бачимо з наведеної дефініції припинення гарантії торкається всіх учасників забезпечувального правовідношення: і гаранта, і бенефіціара (кредитора), і принципала (боржника).

Разом з тим існує певна неузгодженість між назвою статті 568 ЦК «Припинення гарантії» та її змістом. Частина перша статті, що коментується, встановлює перелік підстав припинення зобов'язання гаранта перед кредитором. Між тим гарантія за своєю внутрішньою структурою є неоднорідним явищем, оскільки охоплює правові відносини не тільки на рівні гарант — бенефіціар, але й гарант — принципал. Вказані відносини є різними за своєю юридичною суттю, хоча виникають в межах одного інституту цивільного права — гарантії.

На нашу думку, слід вважати, що ст. 568 ЦК стосується не припинення гарантії взагалі, а лише припинення зобов'язань гаранта перед кредитором. Після його настання гарантія трансформується і втрачає свої забезпечувальні функції, але ж продовжує існувати у відношеннях між принципалом та гарантом, що виникли на підставі угоди про надання гарантії. Зокрема продовжує існування обов'язок принципала оплатити, якщо це передбачено угодою сторін, послуги гаранта на підставі ст. 567 ЦК.

Всі підстави припинення зобов'язань гаранта перед кредитором пов'язані або з належним виконанням гарантом свого зобов'язання, або з одностороннім волевиявленням самого бенефіціара. Оскільки припинення зобов'язань по банківській гарантії на вказаних підставах, стосується, як це вказувалось раніше, лише взаємовідносин між гарантом та кредитором, ЦК передбачає також обов'язок гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, негайно повідомити про це принципала. Таке повідомлення, крім іншого, дає останньому змогу прийняти міри, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК).

Слід звернути увагу, що в переліку підстав припинення зобов'язань гаранта перед кредитором, відсутнє припинення основного зобов'язання, як це передбачалось ст. 194 ЦК 1963 р. Тобто припинення основного зобов'язання, навіть шляхом його належного виконання боржником, не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов'язання. Це цілком відповідає принципу незалежності гарантії від основного зобов'язання, передбаченому ст. 562 ЦК (докладніше див. коментар до згаданої статті).

З практичної точки зору цікавим уявляється питання про те, чи можуть бути підставами припинення банківської гарантії загальні підстави припинення зобов'язання, передбачені главою 50 ЦК.

Спеціальні правила про припинення банківської гарантії містять в собі і деякі загальні підстави припинення цивільно-правового зобов'язання. Наприклад, сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію, є належним виконанням зобов'язання, що відповідно припиняє зобов'язання на підставі ст. 599 ЦК. Відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією може бути одночасно кваліфіковано як прощення боргу (ст. 605 ЦК).

Що ж стосується інших загальних підстав припинення зобов'язання, то, виходячи із змісту норм, що їх встановлюють, здається, що немає жодних перешкод для застосування їх до зобов'язань гаранта перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підстав припинення вказаних зобов'язань підставою може бути передання відступного (ст. 600 ЦК), зарахування (ст. 601 ЦК), домовленість сторін, у тому числі новація (ст. 604 ЦК), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК) та інші.

Стаття 569. Право гаранта на зворотну вимогу до боржника

1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

За загальним правилом гарант має право в регресному порядку звернутися до принципала із вимогою про сплату суми, яка була в свою чергу сплачена за гарантією кредиторові.

Виходячи із сплатного характеру відносин між гарантом та боржником (ст. 567 ЦК), очевидним стає те, що регресна вимога за своїм об'ємом не може не враховувати розмір винагороди, отриманої гарантом від принципала за видану банківську гарантію, і підлягає відповідному зменшенню.

Редакція частини першої статті, що коментується, дає змогу вважати, що:

гарант домовленістю між ним та боржником може бути позбавлений права на зворотну вимогу;

гарант відповідно до договору з принципалом може мати право на регрес, але в межах, що відрізняються від суми, сплаченої гарантом бенефіціару.

Гарант позбавлений права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.