Стаття 91.     Цивільна правоздатність юридичної особи

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть на­лежати лише людині.

2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рі­шенням суду.

3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких вста­новлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і при­пиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

1. У ч. 1 ст. 91 ЦК формулюється нове для вітчизняного цивільного законодав­ства правило, згідно з яким за юридичними особами визнається правоздатність, зміст якої є тотожнім правоздатності фізичних осіб. Встановлюється, що юридична особа не може мати лише таких прав та обов'язків, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Господарський кодекс [42] також частково сприймає цю ідею та ви­знає за суб'єктами господарювання (підприємцями) право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42; ч. 1 ст. 43 ГК). Таке ж правило формулюється в ч. 5 ст. 79 ГК стосовно господар­ських товариств.

2.   Встановлюється,  що юридична особа може бути обмежена в правоздатності лише за рішенням суду. Але Цивільний кодекс не встановлює, хто та за наявності яких підстав має право звертатись до суду з позовом про обмеження правоздатності юридичної особи. Слід, однак, враховувати, що новий Цивільний кодекс передбачає також встановлення особливостей правового статусу юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81), установ (ч. З ст. 83), підприємницьких товариств (ч. 4 ст. 83). Частина 2 ст. 43 ГК передбачає також встановлення законодавчими актами особливостей здійс­нення окремих видів підприємництва.

Уже після прийняття Цивільного та Господарського кодексів [42] було прийнято низку законів (зокрема, закони «Про недержавне пенсійне забезпечення» [200], «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [201] «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом і іпотечні сертифікати» [199]), якими передбачається створення та діяльність юридичних осіб приватного права, в тому числі господарських товариств, правоздатність яких має вкрай обмежений зміст і допускає вчинення лише тих правочинів, що необхідні для здійснення єдиного виду підприємницької діяльності. Це дає підстави для висновку про те, що всі закони, які встановлюють правила про спеціальну правоздатність юридичних осіб, в тому числі юридичних осіб приватного права, у зв'язку з введенням в дію нового Цивільного кодексу зберегли чинність.

3. Стаття 91 ЦК передбачає надання юридичній особі можливості набувати певних прав та обов'язків лише за наявності ліцензії. Частина 3 ст. 43 ГК також встановлює можливість визначення виключно законами видів господарської діяльності, що підля­гають ліцензуванню. Передбачається встановлення і таких видів діяльності, підприєм­ництво в яких забороняється. Зберегла чинність ст. 4 Закону «Про підприємництво», що дозволяє займатися підприємницькою діяльністю у певних сферах лише державним підприємствам.  Порядок ліцензування підприємницької діяльності встановлюється Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [157]. Цим За­коном не охоплюється ліцензування банківської діяльності, діяльності щодо надання фінансових послуг, ліцензування в сферах електроенергетики та використання ядерної енергії, інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі алкогольними напоями і тю­тюновими виробами, ліцензування каналів мовлення та освітньої діяльності. Належить також враховувати численні публічно-правові вимоги до здійснення багатьох видів господарської діяльності та відповідних правочинів. Невиконання цих вимог у сфері, на яку поширюється чинність Господарського кодексу, може бути підставою для ква­ліфікації правочинів (зобов'язань) як таких, що не відповідають вимогам цивільного
законодавства та підлягають визнанню недійсними. Такі правочини мають визнаватись недійсними з урахуванням того, що всі положення законів, що формулюють публічно-правові вимоги, про які тут йдеться, одночасно встановлюють норми цивільного права, їх порушення є підставою для визнання відповідних правочинів недійсними.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 91 ЦК правоздатність юридичної особи виникає з момен­ту її створення. Створеною юридична особа вважається з дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК). Відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] реєстрації підлягають усі юридичні особи, в тому числі органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 1,2 ст. 3). Здійснюють державну реєстрацію державні реєстратори. Щоправда, передбачається можливість встановлення законом особливостей державної реєстрації об'єднань гро­мадян (в тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ і організацій. Однак незалежно від таких особливостей зазначені юридичні особи набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у відповідності до названого Закону. Спеціально зазначається, що це стосується і профспілок. Проте переважному застосуванню перед цим правилом, що встанов­лює момент виникнення цивільної правоздатності (набуття статусу юридичної осо­би), підлягає положення пізніше прийнятої редакції частини дев'ятої ст. 16 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [139], відповідно до якого (положення) профспілка, об'єднання профспілок набувають права юридичної особи з моменту затвердження статуту. Складно зараз сказати, чи вдасться законодавцю утриматися в межах концепції Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фі­зичних осіб — підприємців і єдиного спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації. Уже після прийняття зазначеного Закону було прийнято Закон «Про недержавне пенсійне страхування», яким передбачається здійснення реєстрації цього виду юридичних осіб приватного права Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (ч. 1 ст. 11). Цей Закон встановлює, що пенсійні фонди набувають статусу юридичної особи якраз з моменту реєстрації в зазначеній Державній комісії та отримання відповідного свідоцтва.

Датою державної реєстрації юридичної особи визнається дата внесення запису про проведення реєстрації до Єдиного державного реєстру (ч. 4 ст. 25). Цей запис вноситься державним реєстратором. Державну реєстрацію юридичної особи не слід змішувати з присвоєнням юридичній особі ідентифікаційного коду відповідно до Єди­ного державного реєстру підприємств і організацій України, який ведеться в порядку, встановленому законодавством [250].

5. Дата припинення правоздатності юридичної особи пов'язується з внесенням запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи (ч. 8 ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»).

Стаття 92.     Цивільна дієздатність юридичної особи

1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими до­кументами та законом.

2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, до­бросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа до­веде, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі об­меження.

4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки,
завдані ними юридичній особі.

1. Стаття, що коментується, не дає належне визначеної кваліфікації правового статусу органу юридичної особи. Застосування щодо нього терміна «представництво» в ч. З і 4 цієї статті разом із посиланнями у ч. З ст. 237 ЦК на акт органу юридичної особи як на підставу представництва дає можливість стверджувати, що органи юри­дичної особи мають статус представників. Про це ж свідчить також посилання в аб­заці одинадцятому ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» на те, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вноситься запис про «наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» (ці обмеження можуть стосуватись тільки органів юридичних осіб).

2. Крім органів юридичної особи, від її імені вправі діяти учасники юридичної особи. Це встановлено стосовно повних (ст. 122 ЦК) та командитних (ст. 136 ЦК) товариств, довірчих товариств (ст. З Декрету «Про довірчі товариства» [232]).

3. Органи юридичної особи створюються в порядку, що визначається законом та установчими документами. Посадова особа, що є органом юридичної особи, не має право надавати повноваження органу юридичної особи іншим працівникам юридичної особи або її учасникам. Таке право мають тільки загальні збори учасників (членів) чи засновник юридичної особи і тільки шляхом внесення змін до установчих документів
юридичної особи та державної реєстрації таких змін. Випадки тимчасового, в тому числі і на декілька днів, покладення на фізичну особу обов'язків органу юридичної особи повинні бути передбачені установчими документами шляхом встановлення порядку призначення фізичної особи тимчасово виконуючою обов'язки органу юридичної осо­би. Не виключається надання установчими документами права призначати тимчасово виконуючого обов'язки органу юридичної особи наглядовій раді, голові наглядової ради, колегіальному виконавчому органові юридичної особи, керівникові виконавчого органу, одноособовому органові юридичної особи. Якщо ж це установчими документа­ ми не встановлено, створюється ситуація недостатньої правової визначеності, за якої призначення виконавчим органом юридичної особи, в тому числі і одноособовим, будь-якого працівника цієї юридичної особи тимчасово виконуючим обов'язки посадової особи, яка виконує функції органу юридичної особи, слід визнати правомірним. При цьому підлягає застосуванню за аналогією ч. З ст. 60 Закону «Про акціонерні товари­
ства» [228], відповідно до якого у разі неможливості виконання особою, яка здійснює повноваження одноособового виконавчого органу, своїх повноважень, ці повноваження здійснюються призначеною нею особою, якщо інше не передбачено статутом або по­ложенням про виконавчий орган. Неможливість виконання повноважень може бути обумовлена тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, відпусткою тощо.

Установчими документами юридичної особи, якщо інше не встановлено спеціальним законом, статус органу юридичної особи може надаватись не тільки одній, а й двом або більше посадовим особам. Таких посадових осіб може бути стільки, скільки це необхідно для ефективної діяльності юридичної особи. В одному випадку органом юридичної особи в установчих документах доцільно визнати лише одного керівника і не надавати повноважень органу юридичної особи навіть заступникам керівника. В іншому випадку може бути доцільним надати повноваження органу юридичної особи начальникам відділів матеріально-технічного постачання та збуту чи інших відділів. Закон цьому не перешкоджає, вимагаючи тільки визначення органів юридичної особи її установчими документами.

4.  Вітчизняна практика періоду ринкових перетворень зазвичай не визнавала за­ступників керівників органами юридичної особи. Були випадки, коли повноваження органу юридичної особи заступникам керівника надавались наказом керівника. Це створювало протиправні ситуації, тягло за собою укладення договорів заступниками керівника, які (договори) пізніше визнавались недійсними. Тому з особами, які обі­ймають посади заступників керівників юридичних осіб, треба поводитись обережно.

Від таких осіб треба вимагати надання документів, що підтверджують повноваження органу юридичної особи. При тимчасовому виконанні обов'язків органу юридичної особи треба вимагати пред'явлення відповідного наказу чи іншого рішення про при­значення тимчасово виконуючим обов'язки.

5. На момент прийняття нового Цивільного кодексу склалась дуже складна ситуація щодо встановлення органів та посадових осіб, що мають статус органів юридичних осіб, та визначення їх повноважень на здійснення юридичних дій від імені юридичної особи. Органами юридичних осіб визнавались і збори учасників (членів) юридичної особи, що затверджували відповідно до установчих документів договори на певну суму, і колегіальні органи юридичних осіб, і їх керівники та члени. Дуже часто численні правила з цього приводу давали змогу оспорювати укладені договори, посилаючись на те, що, наприклад, керівник колегіального органу юридичної особи діяв усупереч рішенню цього органу або рішенню зборів учасників (членів). Частина 3 ст. 92 ЦК вирішує цю проблему в радикальний спосіб: якщо посадова особа визнається відпо­відно до установчих документів органом юридичної особи, обмеження її повноважень на представництво не має правової сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Таким чином, якщо від імені юридичної особи діяла посадова особа — орган юридичної особи, діє презумпція наявності повноважень у посадової особи представляти юридич­ну особу. Разом з тим юридичній особі, від імені якої діяла посадова особа, що мала статус органу юридичної особи, але діяла за межами наданих їй повноважень, для визнання відповідного правочину недійсним надається можливість довести, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Якщо це буде доведено, правочин буде визнано недійсним. Наявність запису в Єдиному держав­ному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про обмеження повно­важення органу юридичної особи на здійснення представництва від імені юридичної особи (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 7 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]) та можливість отримання відомостей із Єдиного державного реєстру (ст. 20 того ж Закону) є підставою для твердження про те, що будь-який контрагент юридичної особи знав про обмеження повноважень органу юридичної особи на представництво, або за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження, якщо такі обмеження зареєстровані. Контрагент юридичної особи знає про обмеження повноважень органу юридичної особи і тоді, коли такі обмеження встановлені безпосередньо законом. Так, відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК правочин щодо відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, може бути вчинений за умови наявності рішення загаль­них зборів товариства, прийнятого більшістю не менш як у 3/4 голосів. Відсутність такого рішення є підставою для визнання правочину недійсним. Згідно з ч. 5 ст. 59 Закону «Про акціонерні товариства» «голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками товариства». Ця цитата тут наведена для того, щоб можна було впевнитись у тому, що в контексті цього законодавчого положення право вчиняти правочини не може тлумачитись ні так, що рішенням виконавчого органу його голові може бути надане загальне право на вчинення правочинів, ні так, що кожного разу є необхідним рішення виконавчого органу стосовно вчинення його головою окремого правочину. Зокрема, колегіальний орган може прийняти рішення про реконструкцію одного із цехів та укладення договорів на закупівлю обладнання та виконання підрядних робіт. Це слід визнати достатнім для визнання повноважень голови виконавчого органу вчиняти відповідні правочини від імені акціонерного товариства.

6. Викладене створює загрозу того, що деякі посадові особи, які мають право як орган юридичної особи діяти від імені останньої, будуть виходити за межі своїх повно­важень. Це питання слід вирішувати новим, більш серйозним підходом до оформлен­ня повноважень посадових осіб, що є органами юридичних осіб. Таким особам треба видавати посвідчення, в якому зазначати обійману посаду, підставу, що надає право
діяти від імені юридичної особи, та на обмеження повноважень на укладення договорів та здійснення інших юридичних дій від імені юридичної особи. Ці обмеження мають викладатись досить докладно. Наприклад, так: «Ця посадова особа має право здійс­нювати від імені юридичної особи всі юридичні дії за наявності рішення правління юридичної особи про здійснення таких юридичних дій, підписаного всіма членами
правління та скріпленого печаткою. Договори про відчуження основних засобів ви­робничого та невиробничого призначення незалежно від суми договору, підписані цією посадовою особою, не можуть мати будь-якої юридичної сили до їх затвердження збо­рами учасників юридичної особи». За таких умов при виході посадової особи за межі своїх повноважень юридична особа без будь-яких утруднень доведе, що третя особа за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень органу юридичної особи, оскільки при укладенні договору вона повинна була перевірити повноваження осіб, що представляють іншу сторону та вимагати надання належне засвідченої копії документів, що надають повноваження діяти від імені юридичної особи та встановлю­ють обмеження таких повноважень.

7. З урахуванням особливостей обмеження повноважень органів юридичної особи, що встановлені ч. З ст. 92 ЦК, загальне правило, що покладає на орган юридичної особи обов'язок діяти в інтересах юридичної особи добросовісно та розумно, не пере­вищувати своїх повноважень, стосується не тільки осіб, що виконують функції юри­дичної особи в силу цивільно-правових відносин, а фізичних осіб, які знаходяться з юридичною особою в трудових правовідносинах та є її органами.  Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Трудові відносини працівників, що є членами органу юридичної особи, з цією особою врегульовані нормами трудового права досить детально. Але ж трудове законодавство прямо не формулює обов'язку таких працівників діяти розумно. А обов'язок працювати добросовісно закріплюється стосовно всіх працівників (ст. 139 КЗпП [28]). Тому положення ч. З ст. 92 ЦК, що розглядається, належить визнати таким, що підлягає застосуванню.

8. Правило ч.  4 цієї ж статті має вкрай обмежену сферу застосування.  Вона не може застосовуватись до випадків прийняття колегіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше — інших господарських рішень. Вона застосовується тільки при порушеннях членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.  Випадки, коли б члени виконавчого
органу спільно діяли як представники, тобто всі разом чи відповідною більшістю під­писували договори, в практиці не зустрічаються. Теоретично можна припустити, що установчими документами юридичної особи буде передбачене здійснення колективного
представництва. У таких випадках буде застосовуватись солідарна відповідальність членів виконавчого органу юридичної особи, а кожен із членів повинен визнаватись відповідальним за збитки в обсязі, що визначається ст. 22 ЦК.

Якщо орган юридичної особи є одноособовим, немає підстав для висновку про те, що відповідна особа несе обов'язок відшкодування збитків. У такому випадку особа несе відповідальність відповідно до трудового законодавства.

Стаття 93.     Місцезнаходження юридичної особи

1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. (У ред. від 03.03.2005)

1. У частинах першій та другій ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи розуміється дещо неоднаково. У ч. 1 ст. 93 ЦК йдеться про місцезнаходження, яке визначається місцем державної реєстрації юридичної особи. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній в містах Києва або Севастополя дер­жавної адміністрації (ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]). Таке місце реєстрації має значення, зокрема, у сфері міжнародного приватного права. Визначення місцезнаходження юридичної особи за місцем її державної реєстрації є вельми зручним. Так, якщо ст. 1 Віден­ської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] зазначає, що її дія поширюється на договори між сторонами, підприємства яких знаходяться в різних державах, то визначення місцезнаходження за місцем знаходження конто­ри юридичної особи викликає інколи суттєві утруднення. Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи в певній державі формально чітко визна­чається.

2. Є практика прямого визначення в законі місцезнаходження юридичної особи. Так, відповідно до ст. 5 Закону «Про Центральну виборчу комісію» [214] її місце­ знаходженням визнається столиця України — місто Київ.

3. Зміна місця реєстрації визнається п.п. 13.1.1 п. 13.1 ст. 13 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» [164] видом реорганізації платника податків (тільки стосовно податкових правовідноси).

4. У ч. 2 ст. 93 ЦК мова йде про те місцезнаходження, на яке вказується в уста­новчих документах юридичної особи. Вказівка місцезнаходження юридичної особи міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). До цього Реєстру вноситься у відповідних випадках (ч. 7 ст. 19 того ж Закону) запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, що є підставою для припинення юридичної особи на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 38 названого Закону). Новий Цивільний кодекс відмовився від визначення місцезнахо­дження юридичної особи за місцем знаходження її постійно діючого органу. Тому як місцезнаходження юридичної особи може бути визнано будь-яку адресу, за якою
постійно знаходиться хоч один працірник юридичної особи. Інше питання — це пи­тання місць, де здійснюється діяльність юридичної особи (де здійснюється діяльність органів юридичної особи, де здійснюється виробнича діяльність, де знаходяться місця зберігання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, готової продукції, місця відпуску та відвантаження продукції, товарів). До такого питання
законодавець в цьому випадку байдужий.

Стаття 94.     Особисті немайнові права юридичної особи

1. Юридична особа має право на недоторканість її ділової репутації, на таємни­цю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави З цього Кодексу.

1. За юридичними особами визнаються особисті немайнові права. Це ті ж права, що надаються фізичним особам крім тих, що за своєю природою не можуть належати юридичній особі.

2. У ст.  94 ЦК наводиться неповний перелік особистих немайнових прав,  що можуть належати юридичній особі. Це — право на недоторканість ділової репута­ції, на таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права. Визнання права юридичної особи на інформацію особистим немайновим не зовсім відповідає ст. 200 ЦК, яка визнає інформацію нематеріальним благом (але не особистим). Особисті немайнові права не мають економічного змісту (ч. 2 ст. 269 ЦК) і, як випливає із Книги другої Цивільного кодексу, не можуть відчужуватись. Право на інформацію має економічний зміст і може відчужуватись. Викладене випливає також із Закону «Про інформацію» [65].

Стаття 95.     Філії та представництва

1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташо­ваний поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положен­ня.

4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єди­ного державного реєстру.

1. Філії та представництва не є юридичними особами, не мають цивільної право­здатності. Посилання в п. З ст. 95 ЦК на те, що вони діють на підставі положення про філію чи представництво, яке затверджується юридичною особою, також не має цивільно-правового змісту, оскільки в цивільно-правовому розумінні діє не філія чи представництво, а сама юридична особа.  Щоправда, на положення про філію або представництво може бути посилання в довіреності, що видається на ім'я керівника філії чи представництва. І тоді таке положення набуває цивільно-правового змісту (визначає обсяг повноважень керівника філії або представництва вчиняти правочини від імені юридичної особи). Більша правова визначеність досягається прямим зазна­ченням в довіреності на ім'я керівника філії чи представництва, на обсяг його повно­
важень як представника юридичної особи.

2. Оскільки філія чи представництво не є суб'єктами цивільного права, юридична особа наділяє їх майном, цивільні права (право власності, господарського відання чи оперативного управління) на яке належать юридичній особі.

3. Визначення філії та представництва, що наводиться в ч. 1 та 2 ст. 95 ЦК, не дає можливості відрізнити такі відокремлені підрозділи юридичних осіб від інших під­розділів. Вказується на те, що філія чи представництво розташовується поза місцем знаходження юридичної особи. Але ж місцезнаходження юридичної особи визначається в ст. 93 ЦК не досить чітко. Воно може тлумачитись і як адміністративна одиниця, на території якої здійснена державна реєстрація юридичної особи, і як юридична адреса, що передбачає вказівку на населений пункт, вулицю, номер будинку, кабінету, кімнати. Тому визначення філії та представництва, що дається в ст. 95 ЦК, не може розглядатись як таке, що може використовуватись при застосуванні норм інших га­лузей права. Більш прийнятним для таких цілей є те розуміння філій, відділень та інших відокремлених підрозділів юридичних осіб, що дається в ч. 2.1.3 п. 2.1 ст. 2 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]. Тут зазначається, що такі відокремлені підрозділи мають бути розташовані на території іншої, ніж юридична особа, територіальної громади.

4. Передбачається внесення відомостей про відкриті філії та представництва до Єдиного державного реєстру юридичних осіб (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» [192]).

Стаття 96.     Відповідальність юридичних осіб

1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй май­ном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юри­дичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (за­сновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

1. Положення статті, що коментується, поширюються на всіх юридичних осіб при­ватного права. Що стосується юридичних осіб публічного права, то ця стаття поши­рюється на них відповідно до ст. 82 ЦК, якщо інше не встановлено законом.

2. Частина перша ст. 96 ЦК формулює загальну матеріально-правову норму про те, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Це положення лише на перший погляд є декларативним, оскільки відповідне правило є само собою зрозумілим. Насправді, правове значення таких загальних положень є суттєвим, особ­ливо коли в іноземному суді (комерційному арбітражному суді) застосовується зако­нодавство України, і судді не мають системних знань про законодавство України.

3. У ч. 2 ст. 96 ЦК формулюється положення, що визначає зміст не цивільних (ма­теріальних) правовідносин, а правовідносин, які виникають і реалізуються на стадії виконавчого провадження. Щодо якого майна може бути застосовано арешт, на яке майно може бути звернуто стягнення — це питання судового (цивільного, господар­ського) процесу та виконавчого провадження. Але ж в ньому є і зміст, що має ви­
значатись як цивільно-правовий (матеріально-правовий): юридична особа відповідає «належним їй майном». Матеріальне (цивільне) право визначає, яке майно належить юридичній особі. Майно може «належати» особі (в тому числі юридичній) на праві власності. Такий висновок можна зробити, наприклад, із ст. 322 ЦК і ст. 134 ГК [42]. Стосовно підприємств, які наділяються правом господарського відання або оперативного управління, Господарський кодекс переважно вживає слова «майно закріплюється» (ч. 2 ст. 74; ч. З ст. 76; ч. З ст. 78 ГК). Але вживаються і слова «майно, належне підприємству» (ч. 1 ст. 74 ГК). Поряд з цим неправильно було б відносити до майна, яке належить юридичній особі, те майно, право на яке особа отримала на підставі до­говору, що дає право тимчасового користування майном, а також на чуже майно, щодо якого юридична особа має речове право. Законом «Про введення мораторію на при­мусову реалізацію майна» [182] введено мораторій на застосування примусової реалі­зації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Мораторій поширюється на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва. «Літак не є засобом вироб­ництва», — помилково стверджував Федеральний суд Канади в рішенні у справі про арешт українського літака. Літак завжди належить до основних засобів виробництва, якщо тільки він використовується в господарської діяльності, а не в сфері соціальної діяльності підприємства, що не має на меті отримання прибутку. Конституційний Суд України визнав згаданий Закон таким, що відповідає Конституції України [243].

4. Враховуючи специфіку майнових правовідносин між юридичною особою та її засновниками, ч. З ст. 96 ЦК спеціально підкреслює, що учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями цієї особи, і навпаки. Проте, із цього правила передбачається можливість встановлення винятків законами і установчими документами.

5. Низка положень законодавства встановлює субсидіарну відповідальність заснов­ників, учасників за зобов'язаннями юридичної особи. Правовий режим субсидіарної відповідальності до останнього часу визначався недостатньо.  Певну визначеність у цей механізм внесено ст. 619 ЦК, яка передбачає можливість пред'явлення вимоги до особи, що несе субсидіарну відповідальність, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не отримав відповіді на пред'явлену до основного боржника вимогу впродовж розумного строку. Але ж у випадках, коли субсидіарна відповідальність наступає у разі недостатності майна основного боржника, механізм субсидіарної відповідальності є, як правило, іншим. Тут можливі такі варіанти пред'явлення позовів до субсидіарного боржника: 1) кредитор звертається з позовом до основного боржника і особи, яка несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Суд в таких випадках приймає рішення про стягнення суми боргу з основного боржника і субсидіарно — з особи, яка несе субсидіарну відповідальність. На стадії виконавчого провадження, коли виявляється неможливість виконання судо­вого рішення в зв'язку з недостатністю майна основного боржника, має бути виданий другий виконавчий лист з точним зазначенням суми, що підлягає стягненню з особи, яка несе субсидіарну відповідальність; 2) кредитор звертається з позовом тільки до основного боржника.  Після виявлення недостатності майна боржника виконавчий документ повертається стягувачеві, який може звернутись з позовом до субсидіар­ного боржника. Обидва названі варіанти не вповні відповідають ст. 368 ЦПК [44] і ст. 116 ГПК [31]. Але ж Україна відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] взяла на себе зобов'язання забезпечити доступ до правосуддя, що, зокрема, означає зобов'язання забезпечити виконання судових рішень. Тому навіть посилання суду на право діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією і законами (ст. 19 Конституції України [1]), не може бути перешкодою для видачі виконавчих листів чи наказів господарських
судів на стягнення боргу із субсидіарно зобов'язаної особи при недостатності майна основного боржника.

Субсидіарна відповідальність є матеріально-правовою (цивільною) відповідальністю. Тому вона не може бути реалізована поза процесуальними формами, передбаченими Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, шляхом звер­нення стягнення на майно особи, яка несе субсидіарну відповідальність, за відсутності судового рішення стосовно особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

6. Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК [42] казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. Під коштами у цій статті розуміються тільки грошові кошти, оскільки в абзаці третьому частини п'ятої цієї статті зазначається на «кошти та інше майно, одержані від реалізації...». У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління
якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Частина 9 ст. 77 ГК є підставою для поширення цих правил на комунальні некомерційні підприємства. Формулювання «держава в особі органу...» означає, що стороною відповідних правовідносин є держава, а відповідний державний орган лише представляє державу.

7. Будь-якої можливості застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до інших юридичних осіб пуб­лічного права немає. Аналогія закону не може бути використана, оскільки відповід­ні відносини врегульовані ст. 176 ЦК. Відсутні й інші логічні засоби, які б давали змогу застосувати ч. 7 ст. 77 ГК до юридичних осіб публічного права. Тому ст. 96 ЦК повною мірою застосовується до юридичних осіб публічного права, в тому числі
тих, що фінансуються із бюджетів. Контрагенти юридичних осіб повинні бути вкрай обережними при укладенні договорів з такими юридичними особами. Що стосується недоговірної відповідальності, то згідно із спеціальними правилами ст. 1173 — 1176 ЦК за майнову і моральну шкоду, заподіяну державними органами, в тому числі юридичними особами, їх працівниками, відповідальність покладається на державу, Автономну Республіку Крим та органи місцевого самоврядування.

8. Відповідальність за зобов'язаннями повного товариства несуть учасники таких товариств. їх відповідальність є субсидіарною (учасники повних товариств несуть від­повідальність усім своїм майном у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів в повному обсязі (ст. 119, 124 ГК; ч. 5 ст. 80 ЦК). Но­вий Цивільний кодекс і Господарський кодекс розширюють відповідальність учасників повних товариств у порівнянні із ст. 74 Закону «Про господарські товариства» [53], яка допускала субсидіарну відповідальність учасників повних товариств тільки у ви­падках, коли недостатність майна виявилась при ліквідації повного товариства. Як і раніше, субсидіарна відповідальність учасників повних товариств є солідарною.

9. Учасники з повною відповідальністю командитних товариств солідарно несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями таких товариств (ст. 133 ЦК; ч. 6 ст. 80 ГК). Ця відповідальність між учасниками з повною відповідальністю розподіляється із застосуванням ст. 119, 124 ГК, оскільки ч. З ст. 133 ЦК поширює на командитні товариства положення про повні товариства.

10.  Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть субсиді­арну відповідальність за зобов'язаннями товариства в розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу в статутний капітал товариства (ст.  151 ЦК; ч. 4 ст. 80 ГК).У випадку банкрутства одного із учасників товариства з додатковою відпові­дальністю встановлено, що його доля відповідальності розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам в статутному капіталі.

11. Учасники довірчих товариств  несуть субсидіарну  відповідальність за їх зобов'язаннями в п'ятикратному розмірі до внеску кожного до статутного фонду у разі недостатності загальної суми внесків учасників до статутного фонду для погашення боргів товариства (частина четверта ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [232]).

12. Члени   виробничих   кооперативів   несуть   субсидіарну   відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, що встановлені статутом кооперативу і законом (ст. 163 ЦК). Частина друга ст. 27 Закону України «Про ко­операцію» [202] також передбачає можливість встановлення статутом кооперативу або законом відповідальності членів кооперативу за зобов'язаннями кооперативу. За­гальне ж правило, що сформульоване в цій статті («члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю»), слід тлумачити так, що член кооперативу своїм майном за зобов'язаннями кооперативу не відповідає. Цитова­не формулювання витлумачено в такий спосіб з огляду на те, як тлумачились подібні формулювання раніше: «Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій»; «учасники товариства несуть відповідальність в меж­ах їх вкладів» (частина друга ст. 24; частина друга ст. 50 Закону «Про господарські товариства»). У ч. 1 ст. 108 ГК наводиться інше формулювання: «Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відпові­дальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску». Отже, член ко­оперативу несе ризик втрати свого внеску в майно кооперативу у разі його банкрутства і, крім того, відповідає власним майном у зазначеному вище мінімальному розмірі, якщо законом або статутом не встановлено більш високий розмір відповідальності.

13. Власник (орган, уповноважений управляти майном юридичної особи, що лікві­дується) несе обов'язок щодо виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника такої юридичної особи в разі неможливості поновлення працівника (ст. 240¹ КЗпП [28]). Специфіка змісту поняття власника або уповноваженого ним органу в Кодексі законів про працю виключає застосування цього законодавчого по­ложення до особи (осіб), що є засновниками (учасниками) юридичної особи.

14. Частина 7 ст.   126  ГК  [42]  встановлює субсидіарну відповідальність конт­ролюючого підприємства перед дочірнім підприємством, якщо останнє з вини першого опиняється в стані неплатоспроможності і буде визнане банкрутом.

15. Учасники товариств з обмеженою відповідальністю несуть солідарну (але не суб­сидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах вартості несплаченої частини вкладу до статутного капіталу. Це передбачено ст. 140 ЦК. Стосовно акціо­нерів встановлено дещо інше правило: вони відповідно до ст. 152 ЦК і ч. 2 ст. З За­кону «Про акціонерні товаритва» [228] відповідають за зобов'язаннями акціонерного
товариства в межах несплаченої частини вартості належних їм акцій лише у випадках, встановлених статутом. Вид відповідальності закон не встановлює. Тому вона відпо­відно до статуту може бути солідарною або субсидіарною. Якщо вона є субсидіарною, то застосовується вона при недостатності майна акціонерного товариства в будь-який час, а не тільки при ліквідації акціонерного товариства.

16.  Юридична особа, в свою чергу, не відповідає за зобов'язаннями власника її майна чи засновника. З цього правила також можуть встановлюватися винятки за­коном і установчими документами юридичної особи. Виняток із цього правила вста­новлюють ч. 4 ст. 96 ЦК і ч. 2 ст. 12 Закону «Про акціонерні товариства». За умови наступного схвалення відповідним органом юридичної особи дій учасників, засновни­ків, які пов'язані із створенням юридичної особи та які потягли за собою виникнення зобов'язань, юридична особа відповідає за такими зобов'язаннями. Якщо ж наступне схвалення не відбулося, особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відпо­відальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації юридичної особи. Ця відповідальність після задоволення вимог кредиторів розподіляється між засновни­ками в рівних частках (ст. 544 ЦК). Але у разі істотної різниці в частках засновників  у статутному (складеному) капіталі юридичної особи (наприклад, при співвідношенні 10 (або більше) до 1) помітна явна несправедливість правил ст. 544 ЦК, які підля­гають застосуванню. У таких випадках суд вправі в мотивувальній частині судового рішення зазначити на невідповідність цих правил принципу верховенства права та застосувати (у зв'язку з виникненням прогалини в законодавстві) в порядку аналогії права цей принцип і розподілити відповідальність між засновниками юридичної особи пропорційно їх часткам у статутному (складеному) капіталі юридичної особи.

Інших випадків відповідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників) законом не передбачені. Але установчими документами вони передбача­тись можуть.

17. Звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридич­ної особи за зобов'язаннями цього засновника (учасника) не підпадає під поняття від­повідальності юридичної особи за зобов'язаннями її засновників (учасників). Оскільки учасник (засновник) юридичної особи має майнові права щодо цієї юридичної особи, а юридична особа (можливий учасник чи засновник) несе відповідальність за своїми зобов'язаннями всім своїм майном (ч. 2 ст. 96 ГК), виникає можливість звернути стяг­нення на майнові права засновника (учасника) стосовно юридичної особи поза правовою конструкцією відповідальності. Стосовно громадян (фізичних осіб) також передбачена можливість звернення стягнення на належне боржникові майно, за винятком майна, на яке не може бути звернене стягнення (частина п'ята ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129]). Отже, на майнові права учасника (засновника) юридичної осо­би щодо цієї особи звернення стягнення за зобов'язаннями засновника (учасника) є можливим. Порядок такого звернення спеціально визначається ст. 131 ЦК стосовно учасників повних товариств (поширюється на учасників з повною відповідальністю командитних товариств) і ст. 149 ЦК — стосовно товариств з обмеженою відповідаль­ністю (поширюється і на товариства з додатковою відповідальністю). Кредитори при недостатності майна боржника мають право пред'явити вимогу до господарського то­вариства, в якому боржник має право на частку в складеному чи статутному капіталі, про виділ частки майна товариства для звернення стягнення на неї.

Допускається також звернення стягнення на пай члена кооперативу за його власними зобов'язаннями у разі недостатності у нього іншого майна в порядку, встановленому статутом кооперативу і законом (ч. 5 ст. 166 ЦК).

В інших випадках відсутність спеціальних законів не може бути перешкодою для звернення стягнення на майнові права засновника (учасника) щодо юридичної особи. Зокрема, може бути пред'явлено вимогу про звернення стягнення на майно приватного підприємства, засновником якого є боржник. У випадках, коли законом не встановле­ний порядок звернення стягнення на майнові права боржника щодо юридичних осіб, засновником яких є боржник, за аналогією слід застосовувати ст. 131 або 149 ЦК, що допускають стягнення на майнові права боржника щодо заснованих ним юридичних осіб лише при недостатності іншого майна боржника.