Стаття 84.     Підприємницькі товариства

1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товари­ства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

1. Підприємницькі товариства створюються з метою одержання прибутку і наступ­ного його розподілу між учасниками.

2. Підприємницькі товариства можуть створюватись тільки в організаційно-правових формах господарських товариств та виробничих кооперативів. Передбачається можливість створення господарських товариств в організаційно-правових формах акціонерного товари­ства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, повного та командитного товариств. Слід, однак, враховувати, що ст. 113 ГК [42] допускає можливість створення кількома громадянами, іноземцями або особами без громадянства приватних підприємств, які не належать до категорії підприємницьких товариств, але є юридичними особами при­ватного права, які відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦК належать до інших форм підприємств.

Стаття 85. Непідприємницькі товариства

1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одер­жання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

2. Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

1. Непідприємницькі організації не мають на меті одержання прибутку та його роз­поділу між учасниками. До непідприємницьких товариств належать товаристаі, що названі у п. 10 коментаря до ст. 83 ЦК.

Стаття 86.     Здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товари­ствами та установами

1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати під­приємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

1. За загальним правилом, непідприємницькі товариства, а також установи (тобто юридичні особи приватного права, що створені та діють відповідно до ч. З ст. 83, ст. 101 — 103 ЦК), мають право поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємницькою діяльністю. Це допускається за таких умов: 1) якщо це не заборонено законом. Так, торгова біржа не має права займатися підприємницькою діяльністю. Підприємницька діяльність обслуговуючого кооперативу обмежується 20 відсотками загального обороту кооперативу (ч. З ст. 2 Закону «Про сільськогос­подарську кооперацію» [115]); 2) якщо підприємницька діяльність відповідає меті, для якої було створено непідприємницьке товариство, та сприяє її досягненню.

Стаття 87.     Створення юридичної особи

1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють уста­новчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або за­сновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

3. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома
особами, може бути скасований засновником (засновниками).

4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

1.  Створення юридичної особи полягає в тому, що її засновники (учасники) роз­робляють установчі документи, викладають їх письмово та підписують. У постанові в одній із справ Верховний Суд зазначив, що установчий договір є специфічним ви­дом правочинів. Якщо ж установчим документом юридичної особи є статут, що при­ймається засновниками або затверджується розпорядчим актом державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, статут, як і рішення (розпорядчий акт) про його затвердження, не може бути кваліфікований як правочин».

Достатнього правового матеріалу для юридичної кваліфікації зборів засновників, факту затвердження ними статуту та його підписання уповноваженими особами не­має. Але підстав для застосування до цього виду юридичних фактів положень, що стосуються правочинів, в тому числі за аналогією, немає. Тому положення статутів, що регулюють відносини між засновниками юридичної особи, між юридичною особою та кожним із засновників, визнаються недійсними в порядку, встановленому для ви­знання недійсними актів інших суб'єктів (абзац третій ст. 20 ГК). Цивільний кодекс такого способу захисту прав не передбачає, але він є можливим з огляду на ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7], яка визнає за особою право на ефективний засіб правового захисту. Що стосується положень, які регулю­ють публічно-правові відносини, то такі в установчих документах також можуть бути. Зокрема, підпункт 7.11.11 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113] передбачає, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані в доход бюджету. Це дає право засновникам неприбуткової організації вибрати один із на­званих варіантів та включити відповідне положення до установчих документів. Але обрати інший варіант використання майна неприбуткової організації при її ліквідації, зокрема, передбачити розподіл майна між засновниками, сторони не мають права. Якщо ж сторони це зробили всупереч вимогам податкового закону, відповідні положення установчих документів не застосовуються, оскільки застосуванню підлягають норми податкового права. Твердження про те, що положення установчих документів, які су­перечать нормам податкового права, підлягають застосуванню, поки вони не визнані недійсними, означало б необгрунтоване застосування до публічно-правових відносин законодавства про правочини, зокрема, ст. 204 ЦК.

Якщо юридичну особу створила одна особа, статут затверджується (підписується) цією особою (фізичною чи юридичною).

2.  Стосовно товариств (підприємницьких та непідприємницьких) визначено, що їх установчими документами є статут або засновницький договір. Стосовно установ назва установчого акта не визначена. Зазначається лише, що установчий акт уста­нови складається (очевидно, і підписується) засновником чи засновниками (якщо їх декілька). Установчий акт може міститись і в заповіті. У Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] (ст. 8) визна­ється такий різновид установчих документів, як положення. Вони, очевидно, будуть затверджуватись стосовно органів державної влади та місцевого самоврядування, які відповідно до названого Закону також підлягають державній реєстрації.

3. Лише стосовно установчого акта установи передбачена можливість його скасу­вання засновником (засновниками), але тільки до створення установи (установа, як і будь-яка юридична особа, вважається створеною відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК з дня її державної реєстрації).

4. Введення в дію нового Цивільного кодексу не призвело до втрати чинності тими спеціальними нормами, що встановлюють особливості порядку затвердження установ­чих документів окремих видів юридичних осіб (у відповідних випадках ці спеціальні норми поширюються і на юридичних осіб приватного права). Так, згідно з ч. 6 ст. 18 Закону «Про освіту» [98] статути закладів освіти, які засновані на державній власнос­ті, але не підпорядковані Міністерству освіти і науки, затверджуються відповідними центральними органами виконавчої влади та погоджуються з Міністерством освіти і науки. Статути вищих закладів освіти, що засновані на інших формах власності, ніж державна, затверджуються Міністерством освіти. Статути інших закладів освіти (крім вищих), заснованих на інших формах власності, ніж державна, затверджуються місцевими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Закони «Про місцеві державні адміністрації» [128] та «Про місцеве самоврядування в Укра­їні» [112] не містять норм, що давали б змогу розмежувати повноваження місцевих
державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо затвердження статутів закладів освіти. Стосовно приватних позашкільних навчальних закладів пе­редбачено лише погодження з відповідним органом державної влади їх статутів, а за­тверджуються вони власником (ст. 13 Закону «Про позашкільну освіту» [159]).

Стаття 88.     Вимоги до змісту установчих документів

1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної особи,  органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту
не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засно­вницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

3. В установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке переда­ється установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених
вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

(Із змін, від 03.03.2005)

1. У ч. 1 ст. 88 ЦК формулюються найбільш загальні вимоги до змісту статуту товариства та передбачається встановлення додаткових вимог Цивільним кодексом та законом.

2. Крім вимог до змісту статуту і засновницького договору товариства, що встанов­лені ст. 88 ЦК, такі вимоги встановлюються Цивільним кодексом стосовно окремих видів товариств — кооперативів (ст. 164 ЦК), повних товариств (ст. 120 ЦК), командитних товариств (ст. 134 ЦК), товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю (ст. 143 ЦК), акціонерних товариств (ст. 154 ЦК). Вимоги до установчих документів суб'єктів господарювання встановлюються також ст. 57, 82 ГК [42]. Численні норми законів встановлюють особливості змісту установчих документів окремих видів юри­дичних осіб.

3. Стаття 57 ГК до установчих документів суб'єкта господарювання відносить та­кож рішення про його утворення. Але ні Цивільний кодекс, ні Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192] не визнають такі рішення установчими документами.

Затвердження статуту не є правочином. Якщо учасників, які затверджують статут товариства, декілька, всі вони підписують статут. Тільки законом може бути встанов­лено інший порядок затвердження установчих документів юридичної особи (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприєм­ців»). Так, ст. 164 ЦК передбачає затвердження статуту виробничого кооперативу загальними зборами його членів. Відповідно до п. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» [228] статут акціонерного товариства затверджується установчими збора­ми товариства. Підписи засновників (учасників) на статуті повинні бути нотаріально посвідчені (ч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»), навіть якщо засновниками (учасниками) є юридичні особи.

4. Порушення вимог до установчих документів юридичних осіб приватного права є підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Лише стосовно установчого акта установи, який міститься в заповіті, передбачається встановлення органом, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, положень, які повинні міститись в установчому акті установи, але не були встановлені.

5. Положення ч. 2 ст. 88 ЦК стосуються тільки засновницького договору, що є уста­новчим документом товариства (повного, командитного). Вони не стосуються договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК), засновницького договору, що укладається засновниками акціонерного товариства (ч. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства»).

У ч. З ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» прямо зазначається, що заснов­ницький договір не є установчим документом акціонерного товариства. Із заголов­ка ст. 88 ЦК також випливає, що в цій статті йдеться тільки про засновницький до­говір, що є установчим документом товариства.

Стаття 89.     Державна реєстрація юридичної особи

1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку,  встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у держав­ній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені зако­ном.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

1. Усі юридичні особі приватного і публічного права підлягають державній реє­страції. Таке загальне правило вперше встановлено ст. З Закону «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Об'єднання підприємств зазвичай визнаються юридичними особами, а тому і вони підлягають реєстрації від­повідно до названого Закону. Термін «об'єднання» інколи використовується стосовно
такого правового зв'язку підприємств, який не означає створення нової юридичної особи. У ст. 5 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138] передбачається така ситуація, коли на боці інвестора «виступає об'єднання юридичних осіб». Але тут же  зазначається, що таке об'єднання не є юридичною особою. Господарський кодекс [42] (ст. 118) визнає об'єднання підприємств юридичною особою, але відносить до категорії об'єднань і промислово-фінансові групи, які статусу юридичної особи не отримують. Такі об'єднання не реєструються відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]. Але промислово-фінансові групи реєструються Міністерством економіки (п. 21 Положення про створення (реє­страцію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп [282]).

2. Державна реєстрація юридичних осіб полягає у внесенні запису до Єдиного дер­жавного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців та у видачі свідоцтва про державну реєстрацію. Порядок ведення Реєстру і користування ним визначається Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприєм­ців». Зміст цього Закону дає підстави для висновку про те, що втрачають чинність ті акти законодавства, які встановлюють спеціальний порядок реєстрації окремих видів юридичних осіб. Разом з тим, зберігають чинність акти законодавства, якими на допов­нення до основного порядку реєстрації юридичних осіб встановлюються спеціальні правила реєстрації. Так, фінансові установи створюються в будь-якій організаційно-правовій формі, встановленій для підприємницьких товариств (ст. 8 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177]). Вони підлягають державній реєстрації як юридичні особи. З моменту державної реєстрації вони набувають статусу юридичної особи. Але статусу фінансової установи вони на­
бувають з моменту внесення запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ (ст. 7 того ж Закону).

Ведення Державного реєстру страховиків (перестраховиків), як це передбачено ч. 1 ст. 36 Закону «Про страхування» [180], не виключає їх державної реєстрації в порядку, встановленому для юридичних осіб.

Реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до По­ложення про порядок створення і реєстрації комерційних банків шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків (ст. 17 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» [163]). У ст. 17 Закону «Про Національний банк України» [132] вживається назва «Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ». Але і банки набувають статусу юридичної особи з дня держав­ної реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

3.  Поряд із викладеним передбачено включення підприємств і організацій України в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, ведення якого по­кладено на органи статистики. Воно не впливає на статус підприємства чи організації як юридичної особи. Однак з 1 квітня 1996 року органам податкової служби було за­боронено приймати звіти, декларації, розрахунки податків підприємств та організацій, не включених до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, і тих, що не отримали ідентифікаційний код із зазначеного Реєстру (п. 7 постанови Кабінету Міністрів «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України»). В Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України юри­дичній особі присвоюється ідентифікаційний код. Про те, що з введенням в дію Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» не при­пиняється ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, свідчить зазначення на цей Реєстр в ч. 7 ст. 25 названого Закону.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦК підставами для відмови в державній реєстрації юридичної особи можуть бути тільки порушення встановленого порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону. Це правило не скасовує положень законів про додаткові підстави відмови в державній реєстрації юридичних осіб. Так, більш широкий перелік підстав відмови в державній реєстрації
юридичних осіб встановлено ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». Додаткові підстави щодо цього встановлені ст. 18 Закону «Про банки і банківську діяльність». Крім того, деякі закони встановлюють додаткові вимоги щодо порядку створення юридичних осіб. Попередній дозвіл потрібен для створення банку з іноземним капіталом (ст. 21 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Стаття 18 Закону «Про освіту» [98] передбачає врегулювання законо­давством порядку створення закладів освіти. Відповідно до цього п. 5 Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації навчально-виховних закладів [274] встановлює, що рішення про створення навчально-виховних закладів, заснованих на інших формах власності, ніж державна та комунальна, приймається засновником за наявності дозволу відповідної сільської, селищної, міської ради.

5. Порушенням порядку створення юридичної особи, що дає право на відмову в її державній реєстрації, є недодержання інших вимог законодавства. Так, заклади освіти створюються відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб в них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, педагогічних кадрів (ч. 1 ст. 18 Закону «Про освіту»).

6. У ч. 4 ст. 89 ЦК визначаються відомості про юридичну особу, що заносяться до Єдиного державного реєстру. Зокрема, стосовно установ визнається необхідним заносити до Єдиного державного реєстру відомості про мету установи. Щодо інших юридичних осіб занесення відомостей про мету не передбачається. Більш розгорнені правила щодо відомостей про юридичну особу, що повинні міститись в Єдиному дер­жавному реєстрі, встановлюються в ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб і фізичних осіб — підприємців».

7. У ч. 5 ст. 89 ЦК вирішується питання про момент набуття чинності рішенням про зміни установчих документів. Щоправда, це питання вирішується тільки стосовно третіх осіб, тобто осіб, які не є учасниками, засновниками чи іншими особами, яким надається право приймати одноособове чи колегіальне (колективне) рішення про внесення змін до установчих документів. Стосовно третіх осіб рішення про зміни до
установчих документів набувають чинності з моменту їх (змін) державної реєстрації. Законом може бути встановлено, що такі зміни набувають чинності з моменту спові­щення органу державної реєстрації про їх внесення. Якщо треті особи у відносинах з юридичною особою діяли з урахуванням змін, внесених до установчих документів але не зареєстрованих, юридична особа не вправі посилатись на відсутність реєстрації
таких змін.

Частина 4 ст. 16 Закону «Про господарські товариства» [53] встановлює, що з дня внесення змін до Державного реєстру набирають чинності рішення господарського товариства про зміну розміру статутного фонду. Стосовно ж учасників господарського товариства рішення про внесення змін до установчих документів (крім змін розміру статутного фонду) набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший момент не встановлений відповідним рішенням.

Стаття 90.     Найменування юридичної особи

1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування.

Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.

3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вно­ситься до єдиного державного реєстру.

4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих за­собах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію
юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у до­говірних відносинах.

5. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

1. Юридична особа повинна мати своє найменування. Воно зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру (ч. 1 ст. 89 ЦК; ст. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»). З метою запобігти використанню різними юридичними особами одного і того ж найменування ч. 1 ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців» [192] визнає підставою відмови у проведенні державної реєстрації наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, що має зареєструватись. Забороняється використовувати найменування іншої
юридичної особи. Порушення цього правила є підставою для пред'явлення до по­рушника вимоги про відшкодування збитків, завданих неправомірним використанням найменування іншої юридичної особи.

2. Стосовно підприємницьких товариств встановлено спеціальне правило про те, що вони можуть мати комерційне (фірмове) найменування. Воно може реєструватись відповідно до ч. З ст. 489 ЦК.

Сформульовані численні обмеження щодо включення до найменувань юридичних осіб окремих слів. Так, слово «банк» та похідні від нього дозволяється використову­вати в назві лише тим юридичним особам, що зареєстровані Національним банком як банк та мають банківську ліцензію (частина третя ст. 15 Закону «Про банки і банків­ську діяльність» [163]). Назва «торгово-промислова палата» та утворені на її основі словосполучення можуть використовуватись лише стосовно організацій, що створені відповідно до Закону «Про торгово-промислові палати в Україні» [121] (ч. 7 ст. 1 цього Закону). Пункт 8 Положення «Про національний заклад (установу)» [251] обмежує можливість використання поняття «національний» у назві закладу (устано­ви). Це формулювання не дає змоги поширити його дію на інші юридичні особи (що не відносяться до категорії закладів чи установ).

3. Найменування будь-якої юридичної особи (в тому числі і фірмове найменуван­ня) повинне містити інформацію про її організаційно-правову форму, яка має бути достатньо конкретизованою. Вказівка на господарське товариство буде недостатнью. Вона і не є необхідною. Треба зазначити вид господарського товариства (повне, командитне тощо). Не має сенсу і включення до найменування юридичної особи слів
«непідприємницьке товариство». Треба зазначити конкретну організаційно-правову форму — «товарна біржа», «торгово-промислова палата» тощо.

4. Для установ є обов'язковим включення до їх найменувань інформації про харак­тер їх діяльності. Стосовно закладів освіти встановлено, що вони повинні мати власну назву, в якій обов'язково вказується тип закладу освіти — дитячий садок, школа, гімназія,  ліцей,  колегіум,  коледж,  інститут,  консерваторія,  академія,  університет (ч. 7 ст. 18 Закону «Про освіту» [98]).

5. Зміна найменування юридичної особи потребує внесення змін до її установчих документів та реєстрації таких змін відповідно до ч. 5 ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —  підприємців».  Що стосується ого­лошення про зміну найменування юридичної особи в друкованих засобах масової інформації, то з цього приводу ч. 4, 17 — 20 ст. 22 названого Закону встановлюють
такі спеціальні правила: 1) підставою для публікації повідомлень у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації є внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; 2) повідомлення підлягають опублікуванню спеціально уповно­важеним органом з питань державної реєстрації в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації протягом десяти робочих днів з моменту внесення відповідного
запису до Єдиного державного реєстру.

7. На юридичну особу покладається також обов'язок сповістити про зміну найме­нування всіх осіб, з якими вона перебуває в договірних відносинах. Це положення відповідно до його букви не слід поширювати на всі правовідносини, які не можуть кваліфікуватись як договірні, тобто такі, що виникли на підставі договору. Порушення цієї вимоги може тягти за собою обов'язок відшкодування завданих збитків.