Печать
PDF

Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА - § 9. Економічні, соціальні і культурні права

Posted in Конституционное право - Конституційне право України (Колісник, Барабаш)

§ 9. Економічні, соціальні і культурні права

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов ’язані з діяльністю людини в економічній сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завда­ної порушенням цього права шкоди; право на освіту; свобода літера­турної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (статті 41-54 Конституції України). Усі ці права і свободи є взаємопов’язаними.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власні­стю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власні­стю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності на- бувається в порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права дер­жавної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в ч. 4 ст. 41 Кон­ституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але мож­ливе й примусове відчуження об’єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхід­ності і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчу­ження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіс­кація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, забезпечується з боку держави захистом конкуренції. Відповідно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, не­правомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом. Держава повинна за­хищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю й безпеч­ністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності гро­мадських організацій споживачів. Законом обмежується підприємниць­ка діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право користуватися об’єктами публічної власності. Для задо­волення своїх потреб громадяни можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об’єктів загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю визначається як можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Уперше на рівні Конституції України встановлюється, що використан­ня примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважаєть­ся примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. У Конституції містяться такі принципові положен­ня, що стосуються здійснення права на працю: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, що не нижча від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповно­літніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Право на страйк уперше передбачено Конституцією України. Ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політич­ні вимоги. Порядок здійснення права на страйк встановлюється зако­ном із урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страй­ку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здійснен­ня конституційного права на страйк визначаються Законом України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості для захисту своїх економічних і соціальних інтересів вичерпано. Законом встановлюються також гарантії працівників під час страйку, випадки, коли забороняється проведення страйків та ви­знання страйків незаконними.

Право на відпочинок забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, ско­роченої тривалості роботи в нічний час. Відповідно до Конституції України, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші гарантії права на від­починок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист включає право на забезпечення гро­мадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Конституція України (ч. 2 ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов’язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за не­працездатними. Пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло означає, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцево­го самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відпо­відно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово по­збавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш детально це право врегульовано в Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне з найважливіших соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено в Основному Законі. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця норма відповідає положенням ст. 11 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його роди­ни. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конститу­ційного права кожній людині.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне стра­хування забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і до­ступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Держава зобов’язана сприяти розвитку лікуваль­них закладів усіх форм власності. Існуюча мережа державних і кому­нальних медичних закладів не може бути скорочена. Держава зобов’язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно- епідеміологічне благополуччя. Більш детально відносини, пов’язані з охороною здоров’я, регулюються Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Законом України «Про забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Важливим для гарантування права на безоплатність медичної допо­моги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я є Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. про офіційне тлума­чення ч. 3 ст. 49 (справа про безоплатну медичну допомогу), за яким по­ложення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних за­кладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що в цих закладах медична допомога надається всім грома­дянам незалежно від обсягу та без попереднього, поточного або наступ­ного їх розрахунку за надання такої допомоги. Порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі в дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на від­шкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекре­чена. У статті 16 Конституції встановлено, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівно­ваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської ката­строфи, збереження генофонду Українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на життя, на охорону здоров’я й визнається світовим співтовариством як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту гарантується, передусім, обов’язком держави за­безпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на кон­курсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через на­ціональні культурні товариства. Право на освіту більш детально регла­ментується законами «Про освіту» від 23 травня 1991 р., «Про до­шкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року.

Громадянам України гарантується свобода літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права. Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Тому ніхто не може використову­вати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, встановлени­ми законом. Держава зобов’язана сприяти розвиткові науки, встанов­ленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Куль­турна спадщина охороняється законом. При цьому держава повинна забезпечувати збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, здійснювати заходи щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами. Більш детально ці права регла­ментуються законами «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.