Печать
PDF

Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА - § 3. Принципи конституційно-правового статусу особи

Posted in Конституционное право - Конституційне право України (Колісник, Барабаш)

§ 3. Принципи конституційно-правового статусу особи

Одним із важливих елементів конституційно-правового статусу особи в Україні є його принципи, тобто вихідні засади, на основі яких здійснюються права, свободи та обов’язки особи і визначається місце особи в державі і суспільстві.

Такими принципами є: 1) належність людині основних прав і сво­бод від народження і їх невідчужуваність; 2) відповідність правового статусу особи в Україні вимогам і стандартам, які склалися в міжна­родному співтоваристві; 3) поєднання індивідуальних інтересів особи з інтересами інших осіб, держави і суспільства; 4) загальність та за­гальнодоступність конституційних прав, свобод і обов’язків; 5) юри­дична рівність громадян України, їх рівноправність; 6) гарантованість конституційного статусу особи; 7) заборона на незаконне обмеження конституційних прав і свобод громадян України; 8) гуманістична спря­мованість основ правового статусу особи;

Принцип належності людині основних прав і свобод від наро­дження та їх невідчужуваність знайшов чітке втілення в ст. 21 Кон­ституції України, згідно з якою «усі люди є вільні і рівні у своїй гід­ності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непо­рушними». Характеризуючи основні права людини як невідчужувані, Конституція України підкреслює неможливість і неприпустимість по­збавлення людини цих прав і свобод. Цьому служить і положення ч. 2 ст. 22 Конституції про те, що конституційні права і свободи гаранту­ються і не можуть бути скасовані, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Більше того, у ч. 1 ст. 22 Кон­ституції наголошується на тому, що права і свободи людини і грома­дянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними.

Принцип відповідності правового статусу особи в Україні ви­могам і стандартам, які склалися в міжнародному співтоваристві проявляється в тому, що в нормах Конституції України втілені моделі, які апробовані світовою практикою конституціоналізму. Крім того, ст. 9 Конституції встановлюється, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України. У статті 55 Конституції закріплено, що кожен має право після використання всіх національних засобів пра­вового захисту звертатися до захисту своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Визнаючи міжнародні норми з прав людини, Українська держава бере на себе зобов’язання не тільки перед міжнародним співтовари­ством, але й перед усіма, хто перебуває під її юрисдикцією. Кожний індивід має право вимагати від держави виконання взятих нею на себе міжнародних зобов’язань, і з цією метою особа може як використову­вати національні механізми захисту, в тому числі можливості Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини, так і звертатися до міжнародних судових і несудових установ.

Принцип поєднання індивідуальних інтересів особи з інтереса­ми інших осіб, держави і суспільства є одним із визначальних прин­ципів основ конституційного статусу особи в Україні. Він чітко закріп­лений у ст. 23 Конституції: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Принцип поєднання індивідуальних інтересів з інтересами інших суб’єктів пра­ва покликаний забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і кожної людини. Права і свободи людини і громадянина виражають багатоманітність інтересів особи в різних сферах життя. Вони надають людині свободу вибору і самовизначення і разом з тим визначають межі такої свободи. Суспільство з розвинутими демократичними традиція­ми, визнаючи значущість індивідуалізму як чинника суспільного роз­витку, не може допустити, щоб індивідуалізм переростав у неповагу до інтересів інших людей, суспільства, держави.

Принцип загальності та загальнодоступності конституційних прав, свобод і обов’язків означає, по-перше, що закріплені в Консти­туції України права і обов’язки стосуються не окремих осіб, а всіх без винятку громадян Української держави. Не допускається будь-яка дис­кримінація. Норми Конституції поширюються на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить із можливості реалізації його всіма. Обов’язки також несуть не окремі члени суспільства, а всі.

По-друге, загальнодоступність конституційних прав і свобод як принцип конституційного статусу людини і громадянина означає, що конституційні права і свободи належать кожному громадянину України і він їх може в повному обсязі реалізовувати за наявності законних для того підстав. Для володіння правами достатньо їх конституційного за­кріплення, а для користування — необхідні гарантії держави і активність самих громадян. Кожний громадянин, який досяг встановленого законом віку, за наявності інших указаних у законі умов, має фактичну можли­вість користуватися правами і свободами і нести обов’язки.

Юридична рівність громадян України, їх рівноправність як принцип конституційного статусу людини і громадянина в Україні є одним із осно­воположних. Стаття 24 Конституції встановлює, що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом», а ч. 1 ст. 21 проголошує: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». У статті 24 Конституції виокремлені три основних аспекти цього прин­ципу: а) рівність громадян у правах, тобто рівноправність; б) рівність громадян перед законом; в) рівність прав жінки і чоловіка.

Рівність усіх перед законом означає, що закон, його приписи рівною мірою є обов’язковими для всіх його адресатів; що суд рівною мірою є доступним для всіх і суд у своїй діяльності з розгляду спорів повинен керуватися тільки законом, а не якимись іншими підставами. У части­ні 2 ст. 24 Конституції наголошується на тому, що не може бути при­вілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, ре­лігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка чітко визначені в ч. 3 ст. 24 Конститу­ції України, яка встановлює, що така рівність забезпечується: а) надан­ням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; б) правовим за­хистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитин­ства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагіт­ним жінкам і матерям. Ці конституційні положення досить важливі, оскільки для жінок в Україні досі реально не забезпечуються рівні можливості реалізації прав. Жінок мало на керівних посадах, серед народних депутатів України, підприємців, міністрів. В умовах розши­рення безробіття насамперед звільняють, як правило, жінок. Тому ця конституційна норма спрямована на забезпечення захисту прав жінок від будь-яких форм дискримінації за ознакою статі.

З 1 січня 2006 р. набув чинності Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Метою цього Закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовува­ти рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Гарантованість конституційного статусу особи як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина виразно зафіксована в положенні ч. 2 ст. 3 Конституції України: права і свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвер­дження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком. Кабінет Міністрів України «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (п. 2 ст. 116 Конституції). Місцеві дер­жавні адміністрації на відповідній території забезпечують «законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян» (п. 2 ст. 119 Консти­туції). На прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян у суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх по­садовими та службовими особами (пп. 2, 5 ст. 121 Конституції).

Суб’єктом, який насамперед гарантує права і свободи особи, є держава. її роль як гаранта випливає з перелічених та інших консти­туційних норм, особливо положень ст. 3 Конституції. Держава забез­печує захист прав і свобод через діяльність усієї системи державних органів. Так, Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102 Конституції). Парламент України приймає закони, які спрямовані на забезпечення прав людини і громадянина, призначає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Завдання по створенню умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина виконують не тільки державні інституції, а й недержавні: органи міс­цевого самоврядування, громадські об’єднання, насамперед профспіл­ки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські, правозахисні орга­нізації.

Заборона незаконного обмеження конституційних прав і свобод громадян України як один із принципів конституційного статусу осо­би випливає з гуманістичної сутності і призначення Конституції Укра­їни, демократичних засад конституційного ладу. У загальному вигляді він закріплений у ч. 3 ст. 22 Конституції: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це положення доповнюється такою нормою Конституції: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома насе­лення у порядку, встановленому законом, є нечинними» (ч. 3 ст. 57 Конституції).

Заборона на обмеження прав і свобод не є абсолютною. Людина живе в суспільстві, і її інтереси пов’язані з інтересами інших осіб. Тому у ст. 23 Конституції наголошується на тому, що людина не повинна порушувати права і свободи інших людей. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можливі, але лише за наявності підстав, визна­чених Конституцією України. Так, стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи не можуть бути обме­жені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть діяти окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Водночас і в цих умовах не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені стаття­ми 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Окремі обмеження в реалізації прав і свобод містяться в статтях Конституції України, що закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. Так, у ч. 3 ст. 13 Конституції зафіксовано: «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству»; у ст. 41 Основного Закону підкреслюється непорушність приватної власності. Разом з тим встановлюється можливість примусового відчуження об’єктів права приватної власності. Але це може бути застосовано лише як виняток із мотивів суспільної необхідності та за умови попередньо­го і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускаєть­ся лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Частина 3 ст. 13 Конституції України деталізується в ч. 7 ст. 41 Основного Закону таким чином: «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі».

Гуманістична спрямованість основ правового статусу особи найбільш чітко відбивається в конституційному положенні про те, що людина є найвищою соціальною цінністю. Історичний зміст гуманізму полягає в боротьбі за справедливе, засноване на рівноправності су­спільство. Соціальна справедливість є головною рисою гуманізму. Гуманізм як основоположний принцип державного і суспільного ладу становить основу конституційно-правового статусу людини- громадянина. Положення ст. 3 Конституції України визначають гума­ністичну спрямованість конституційного регулювання суспільних відносин, демократичний вектор розвитку національної правової си­стеми. Ідеї гуманізму знайшли юридичне втілення в чинній Конститу­ції України, в поточному законодавстві.

У Конституції України другий розділ починається не з соціально- економічних, а з громадянських (особистих) прав і свобод, тобто з прав і свобод, які утверджують гідність людини, її честь та репутацію.

Про гуманістичну спрямованість конституційно-правового статусу людини і громадянина свідчить також надання окремим категоріям осіб пільг та додаткових гарантій. Виходячи з гуманістичних принци­пів, Конституція України і поточне законодавство передбачають си­стему пільг і переваг для тих, хто потребує захисту (діти, жінки, хворі, інваліди тощо). «Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (ч. 3 ст. 52). Головна мета надання пільг і переваг окремим категоріям осіб полягає в тому, щоб певною мірою вирівняти фактичну соціальну не­рівність громадян України, створити більш-менш рівні можливості для розвитку нерівних за своїм станом людей, зрівняти поки що не одна­кові їх житлові умови. У цьому досить яскраво виражений демокра­тичний потенціал Конституції України, конституційного законодавства в цілому.