Печать
PDF

Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Posted in Конституционное право - Конституційне право України (Колісник, Барабаш)

Розділ 6 КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

 

§ 1. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина та його структура

Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізу­ється різними шляхами і способами з допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб’єктами права (напри­клад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу: 1) загаль­ний або конституційний статус людини і громадянина; 2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо; 4) статус фізичних і юридичних осіб; 5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців; 6) галузеві правові стату­си (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус осо­би як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається на­самперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості стано­вища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військово­службовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робіт­ників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на кон­ституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, пе­редбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динаміч­ний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в про­цесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особ­ливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеці­альних статусів — багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського грома­дянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкрива­ється основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря­мованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких де­тальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Кон­ституції України основних прав і свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, прин­ципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особ­ливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері від­носин особа — суспільство — держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв’язок су­спільства, держави і особи.

Структуру конституційного статусу особи в Україні утворюють такі елементи: 1) громадянство; 2) правосуб’єктність, яка включає правоздатність і дієздатність; 3) основні права і свободи; 4) конститу­ційні обов’язки; 5) правові принципи; 6) гарантії правового статусу людини і громадянина. Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її на­родження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно- правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою від­різняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обі­ймати певні державні посади тощо. Права громадянина — це своєрід­не обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іно­земці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачу­вати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші — в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається цілою низкою чинників, до яких належать: а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства; б) ви­хідний або похідний характер належності людині цього права і свобо­ди; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормаль­ного функціонування суспільства, держави. Конституційні права і сво­боди є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які вста­новлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і гро­мадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно- правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, реалізують чи ні вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку, для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом на­лежності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалі­зації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод, основні фіксуються в Конститу­ції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки ці поняття означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» в основному слід розуміти як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розумін­ня поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реа­лізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність лю­дини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інсти­туцій (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місце­вого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для форму­лювання терміна «право» застосовується термін «свобода» (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські органі­зації (ст. 36)).

Конституція України містить вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості кожної людини і грома­дянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, кори­стуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і суспільних інтересах.

Конституційний обов’язок — це встановлена державою в інте­ресах суспільства і людини й закріплена в Конституції необхідність, що визначає кожному громадянину відповідний вид і міру належної поведінки.

Конституційні обов’язки встановлюються як із метою реалізації інтересів усього суспільства, держави, так і в інтересах кожного окре­мого громадянина. Їх, як і конституційні права і свободи, не слід від­ривати від цілей, вираженням яких є інтереси.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному ета­пі характеризується низкою ознак.

По-перше, створена сучасна законодавча база (Конституція Украї­ни, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).

По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і дер­жави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки «держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).

По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», а «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрун­тується на засадах, відповідно до яких людина не може бути приму­шена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція ви­ходить із того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 3 Кон­ституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися як найвища соціальна цінність.