§ 5. Права індивіда і колективні права

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть реалі­зовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально (ч. 1 ст. 43 Конституції), а право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ч. 1 ст. 44 Конституції) — тільки колективно. Лише колективно може бути реалізовано право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації (ч. 1 ст. 39 Конституції), об’єднуватися в політичні партії та громадські організації (ч. 1 ст. 36).

Індивідуальні і колективні права є тісно взаємопов’язаними, хоча вони й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв’язку є принцип: реаліза­ція колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. По­рушення природних прав людини деформує нормальний розвиток суспільства. Міжнародне співтовариство виробило принцип «людсько­го виміру», який в останній чверті ХХ ст. став орієнтиром у складних і суперечливих процесах, що мають місце і сьогодні у світі.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асо­ціацій) не є природним, оскільки вони формуються в міру становлен­ня інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу. Їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визна­чаються цілями й інтересами колективних утворень. Які б не були різноманітні ці права, їх правомірність повинна визначатися людським виміром — правами індивіда. Колективні права не повинні ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої людини, а отже, меті, що об’єднує таку спільноту, є актуальними і протиправ­ними. У сучасному світі не завжди є змога чітко поєднати індивідуаль­ні й колективні права. Таким чином, суперечності, які виникають між правами людини, правами держави, народу, нації, національних мен­шин, малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких кожна зі сторін висуває свої аргументи справедливості та за­конності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що тлума­чаться на свою користь, відстоюючи право на самовизначення.