§ 2. Тенденції конституційно-правового регулювання основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Для конституційно-правового регулювання основних прав і свобод людини і громадянина в Україні характерними є такі тенденції: 1) роз­ширення каталога прав і свобод, закріплених на рівні Основного За­кону; 2) новелізація традиційних конституційних прав, свобод і обов’язків; 3) викладення прав і свобод в послідовності їх історичного зародження і розвитку; 4) орієнтація конституційно-правової регла­ментації правового статусу особи на міжнародні стандарти прав лю­дини; 5) посилення гарантій основних громадянських і політичних прав і свобод і певне звуження гарантованості економічних, соціальних і культурних (духовних) прав; 6) звуження кола конституційних обов’язків; 7) посилення в цілому юридичних гарантій прав і свобод.

Розширення каталогу основних прав і свобод людини і громадяни­на є позитивною тенденцією, яка розвивається в руслі прагнення роз­вивати і зміцнювати Україну як демократичну, правову державу. На конституційному рівні в Основному Законі України 1996 р. гаранту­ється право на життя, право на повагу до гідності, неприпустимість позбавлення громадянства, право кожного, хто на законних підставах перебуває на території України на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, на сво­боду об’єднання в політичні партії і громадські організації, на підпри­ємницьку діяльність, яка не заборонена законом, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, на достатній життє­вий рівень для себе і своєї сім’ї, на безпечне для життя і здоров’я дов­кілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, право національних меншин на навчання рідною мовою в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Новелізація конституційних норм про права і обов’язки громадян полягає в тому, що традиційні конституційні права і свободи людини і громадянина (на працю, на соціальний захист, на житло, на охорону здоров’я тощо) в Конституції України набагато краще відпрацьовані передусім у юридично-технічному аспекті.

У Конституції України 1996 р., на відміну від Конституції УРСР 1978 р., розташовані в новому порядку основні права і свободи люди­ни і громадянина. Якщо в Основному Законі 1978 р. на першому місці були соціально-економічні права, то в чинному перше місце посідають права громадянські та політичні. Таким чином Конституція України 1996 р. закріпила права і свободи в тій послідовності, як вони заро­джувались історично. В епоху буржуазних революцій спочатку виникли громадянські й політичні права, тобто права першого покоління, а вже потім соціально-економічні — права другого покоління.

Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу лю­дини і громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в нормативно-правовому закріпленні основних прав і сво­бод особи не тільки в Україні та в інших країнах СНД, а й в усьому міжнародному співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права особи незалежно від країни перебування. Консти­туція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості, закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який уже є за­гальновизнаним у світовому співтоваристві і становить надбання світо­вого конституціоналізму. Права і свободи людини і громадянина ви­знаються і гарантуються в Україні згідно із загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права і відповідно до Конституції України. Найважливішими серед міжнародно-правових документів є Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950). Україна вступила до Ради Європи, підписав­ши при вступі Конвенцію 1950 року, що зобов’язує державу застосо­вувати її з позиції Європейського права в галузі прав людини. Важли­вою подією стало прийняття Верховною Радою України 23 лютого 2006 р. Закону України «Про виконання рішень та застосування прак­тики Європейського Суду з прав людини», відповідно до ст. 17 якого суди при розгляді справ мають застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У Конституції України 1996 р. спостерігається тенденція до по­силення гарантування основних громадянських і політичних прав і свобод особи і певне звуження гарантій соціально-економічних і культурних (духовних) прав і свобод людини і громадянина. Це пов’язано, з одно­го боку, з відходом від патерналістської функції держави, а з другого — з розумінням того, що держава не в змозі в повному обсязі гарантува­ти права людини в соціально-економічній сфері. В економічних, со­ціальних і культурних правах розкривається покликання соціальної правової держави. Держава не може і не повинна роздавати всім гро­мадянам матеріальні, соціальні й духовні блага, але повинна забезпе­чити право на гідне життя, достатній життєвий рівень. Для цього по­трібна зважена політика у сфері перерозподілу матеріальних благ із метою мінімізації різкого соціального розшарування за рівнем доходів, уникнення соціальних суперечностей. Із цього виходив український законодавець, закріпивши в ст. 13 Конституції положення про те, що власність зобов’язує і що вона не повинна використовуватися на шко­ду людині й суспільству, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки, а в ч. 8 ст. 41 Основного Закону підкреслюється, що вико­ристання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Соціально-економічні й культурні (духовні) права громадян Укра­їни невіддільні від особистих і політичних, оскільки всі права і свобо­ди взаємопов’язані і становлять єдиний правовий статус людини і громадянина. Водночас захищеність соціально-економічних прав, а відповідно і їх гарантованість не може бути такою ж, оскільки в су­спільстві з ринковою економікою механізм розподілу створених благ перебуває не лише в руках держави.

В Основному Законі (статті 55-64) уперше детально й чітко вста­новлюються юридичні гарантії прав особи. Гарантії — один із елемен­тів основ правового статусу людини і громадянина. Вони необхідні для правового статусу в цілому і для кожного його елемента. Але насам­перед гарантування потребують права і свободи громадян. Конституція України закріплює такі гарантії: захист прав людини і громадянина судом, право на відшкодування шкоди, на правову допомогу, непри­пустимість зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів, презумпція невинуватості тощо.

Звуження кола конституційних обов’язків пов’язано насамперед із новим розумінням співвідношення прав і обов’язків. Водночас каталог конституційних обов’язків новелізувався за рахунок встановлення нових, досі не закріплюваних обов’язків. Наприклад, у ній записано, що «кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і роз­мірах, встановлених законом» (ст. 67), шанувати державні символи України (ст. 65). Таким чином, звуження кола конституційно закріпле­них основних обов’язків у Конституції України 1996 року поєднано з процесом новелізації традиційних обов’язків і встановленням нових. Це діалектичний процес, який відповідає сучасному етапу державо­творення в Україні.