§ 3. Обов'язковість прийняття заяв і повідомлень про злочини, порядок їх розгляду і вирішення

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, у тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню. Такий обов'язок випливає зі змісту принципу публічності, який передбачає необхідність здійснення кримінального переслідуван­ня в кожному випадку виявлення ознак злочину (ст. 4 КПК). Аналогіч­ний обов'язок передбачають й інші нормативні акти (див., наприклад, п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про міліцію»).

Обов'язок прокурора, слідчого, органу дізнання або судді прийма­ти повідомлення про будь-які вчинені або підготовлювані злочини поширюється на всі види злочинів, незалежно від їх характеру і тяжко­сті, а також віднесення їх до кримінальних справ публічного, приватно-публічного чи приватного обвинувачення. Прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя не вправі відмовляти в прийнятті відомостей про злочин навіть у тих випадках, коли мова йде про злочин, що не під­лягає їх віданню (тобто не належить до їх підслідності). У таких ви­падках вони зобов'язані прийняти заяву (повідомлення), яка надійшла у встановленому порядку, і відповідно до п. 3 ч. 1 коментованої статті направити її за належністю (підслідністю). Цей порядок поширюється і на заяви (повідомлення) про вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 27 КПК (тобто у справах так званого приватного обвинувачення): орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані їх прийняти, розгляну­ти і за результатами розгляду передати до суду.

Недопустимим є також неприйняття або повернення заяви чи по­відомлення про злочин під приводом обслуговування іншої території або з мотиву недостатності в них необхідних даних. Органи, до яких надійшла така заява або повідомлення, повинні вжити всіх передбаче­них законом заходів для одержання таких даних. Заявнику ж лише пропонується додатково подати наявні у нього документи, предмети чи назвати осіб, які можуть дати необхідні пояснення, тощо.

Кримінально-процесуальний закон прямо не передбачає можли­вості відмови в прийнятті заяви про злочин публічного обвинувачен­ня. Однак така відмова можлива, якщо в заяві (повідомленні або явці з повинною) завідомо не міститься відомостей про злочин і при цьому відсутнє прохання заявника про притягнення до кримінальної відпо­відальності (тобто навіть на думку самого заявника його повідомлен­ня — не про злочин). У всіх інших випадках органи кримінального переслідування зобов'язані прийняти, зареєструвати, перевірити заяву і винести по ній рішення. Неправомірна відмова в прийнятті заяви про злочин, інші способи приховування злочинів від обліку спричиняють можливість притягнення службових осіб до відповідальності, навіть до кримінальної. Обов'язок здійснювати нагляд за виконанням вимог закону про прийняття, реєстрацію і вирішення заяв (повідомлень) про злочини покладається на прокурора (статті 25, 100 КПК).

Закон не передбачає варіантів з питання про прийняття заяви чи повідомлення про злочин і не допускає спорів із цього приводу. Від­мова в прийнятті заяви (повідомлення) — це нелегітимний варіант поведінки, який означає ухилення від виконання передбаченого зако­ном обов'язку. У такій ситуації повинно ставитися питання про відпо­відність службової особи займаній посаді. Додатковою гарантією за­хисту прав громадян, які звертаються із заявою (повідомленням) про вчинений злочин, є передбачена законом можливість оскарження від­мови в прийнятті заяви (повідомлення) у порядку, передбаченому статтями 110, 234, 236 КПК.

З метою забезпечення реального доступу громадян до органів дер­жавного обвинувачення та забезпечення права заявляти вимоги щодо кримінального переслідування у правоохоронних органах існує систе­ма прийняття та реєстрації заяв (повідомлень) про злочини¹.

Прийняття заяв (повідомлень) про злочини — це дії посадових осіб правоохоронних органів при одержанні заяв і повідомлень про зло­чини, що вчинені або готуються.

В органах внутрішніх справ інформація про злочини незалежно від місця і часу їх вчинення, повноти отриманих даних, а також особи за­явника приймається тим органом внутрішніх справ, до якого надійшло звернення чи повідомлення, цілодобово оперативним черговим, по­мічником оперативного чергового, а також працівниками інших служб, призначеними підмінними черговими в установленому порядку.

Реєстрація заяв (повідомлень) про злочини — це присвоєння кожній отриманій заяві (повідомленню) про злочин, що вчинений або готується, порядкового номера, і фіксація в передбачених відповідними нор­мативними актами облікових документах стислих даних про заяви (повідомлення) про злочини, що вчинені або готуються.

Після прийняття і реєстрації заяви (повідомлення) про злочин (як і будь-якого іншого приводу до порушення кримінальної справи) про­водиться її перевірка, котра доручається уповноваженому співробіт­нику органу, який її прийняв, залежно від спеціалізації, об'єкта чи території обслуговування.

Під такою перевіркою слід розуміти діяльність, спрямовану на встановлення джерел отримання відомостей, що містяться в заяві (по­відомленні) про злочин (іншому, передбаченому ч. 1 ст. 94 приводі до порушення справи), співставлення їх з іншими даними, що є в розпо­рядженні органів кримінального переслідування (або які ними отри­муються з цією метою), та які підтверджують чи спростовують подану заяву.

Коли в самому приводі вже містяться підстави до порушення спра­ви чи направлення заяви або повідомлення за належністю, то переві­рочні дії не проводяться, а приймається відповідне рішення. Напри­клад, коли приводом до порушення справи є рапорт про результати оперативної перевірки, то, як правило, достатньо даних для порушен­ня справи.

Перевірка отриманої інформації про вчинений злочин до порушен­ня кримінальної справи здійснюється певними процесуальними спо­собами (тобто такими, що вказані, а окремі з них докладно регламен­товані в КПК):

а) відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (ч. 4 ст. 97 КПК). Пояснення повинно відбиратись за правилами про­вадження допиту, а оформлюватися за правилами, які закон висуває до протоколу допиту. При опитуванні особа має право говорити рідною мовою, ознайомлюватися із змістом пояснення, засвідчувати його правильність. Опитування малолітніх свідків проводиться в присут­ності педагога. Як і при допиті, при опитуванні особи, які беруть у ньому участь, можуть подавати докази. Для процесуального закріплен­ня цього факту достатньо відобразити його в поясненні. Після відо­браження пояснення робиться, наприклад, запис: «У процесі дачі по­яснення опитаний передав виявлений ним у своєму будинку ніж..».

Відмінність між поясненнями, які отримуються в результаті їх віді­брання (опитування) у процесі перевірки приводу до порушення кримінальної справи, і показаннями, які даються під час провадження такої слідчої дії, як допит, полягає в тому, що: по-перше, особа, у якої відбирається пояснення, не попереджається про відповідальність за відмову від дачі і за дачу завідомо неправдивого пояснення (хоча, ду­мається, за змістом ст. 63 Конституції України роз'яснювати це перед опитуванням потрібно); по-друге, пояснення відбирається, як правило, за місцем перебування (проживання, роботи) особи, в якої воно від­бирається. В окремих випадках ця особа може бути викликана в орган дізнання або слідства, однак у разі її неявки до неї не можна застосу­вати привід;

б) витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). Факт витребування документів оформляється, як правило, запитом із по­силанням на відповідну статтю КПК і факт попередньої перевірки заяви (повідомлення) про злочин. Однак можливі й інші письмові форми закріплення факту витребування. До них належать: вимога, до­ручення, постанова про витребування результатів дослідження;

в) вимога про проведення ревізії (ч. 1 ст. 66 КПК), документальних перевірок, інвентаризацій;

г)  у невідкладних випадках може бути проведена така слідча дія, як огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК);

ґ) з метою запобігти злочину можуть бути проведені ще й такі слідчі дії, як арешт, накладений на кореспонденцію, і зняття інформа­ції з каналів зв'язку (ч. 3 ст. 187 КПК).

Таким чином, за загальним правилом, провадження слідчих дій (як примусових процесуальних дій) до порушення кримінальної справи не допускається, за винятком огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку. В юридичній літературі, на нашу думку, цілком правомірно неодноразово вислов­лювалися думки щодо необхідності регламентування в законі можли­вості провадження до порушення кримінальної справи й інших слідчих дій (зокрема, освідування та окремих видів експертиз).

Поряд з процесуальною перевіркою приводу до порушення кримі­нальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор можуть використову­вати засоби адміністративної, оперативної, прокурорської перевірки.

Так, у рамках адміністративної перевірки міліція вправі: переві­ряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію; викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами, що знаходяться в її провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викли­ком піддавати їх приводу у встановленому законом порядку; складати протоколи про адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів; перебувати на зе­мельних ділянках, у жилих та інших приміщеннях громадян за їх згодою, а також на території і в приміщеннях підприємств, установ і організацій з повідомленням про це адміністрації з метою забезпечен­ня безпеки громадян, громадської безпеки, запобігання злочину, ви­явлення і затримання осіб, які його вчинили; одержувати безперешкод­но і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що перебувають у провадженні мілі­ції, тощо (ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» засобами оперативної перевірки, яка може здійснюватися відповідно до ч. 5 ст. 97 КПК з метою перевірки інформації про вчи­нений злочин, є: опитування; контрольні закупки, перевірка фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій та окремих осіб; негласне проникнення в жилі приміщення, візуальне спостере­ження в них із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів; зняття інформації з каналів зв'язку; здійснення контролю за телеграфно-поштовими відправлен­нями тощо.

Кримінально-процесуальний закон (ч. 5 ст. 97 КПК) лише перед­бачає допустимість, необхідність і мету вжиття оперативно-розшукових заходів. Правова ж регламентація оперативно-розшукової діяльності в КПК відсутня, що вказує на її непроцесуальний характер. Саме тому, попри те, що ст. 97 КПК передбачає можливість провадження оперативно-розшукової діяльності з метою перевірки інформації про вчинений злочин, ми не віднесли її здійснення до одного із самостійних процесуальних способів перевірки приводу до порушення криміналь­ної справи.

При здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосу­ванням законів прокурор має право: безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань грома­дян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власнос­ті, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до до­кументів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, у тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємни­цю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, ви­дачі необхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юри­дичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних із перевіркою. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність»; вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпе­чення; вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних під­приємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і грома­дян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону (ст. 20 Закону України «Про прокуратуру»).

Попередня перевірка інформації про вчинений злочин повинна бути закінчена прийняттям одного з таких рішень: про порушення кримі­нальної справи; про відмову в порушенні кримінальної справи; про направлення заяви або повідомлення за належністю.

Рішення про порушення кримінальної справи надає посадовій собі органу розслідування, який прийняв справу до свого провадження, право вживати в межах своєї компетенції будь-які слідчі та інші про­цесуальні дії, застосовувати запобіжні заходи та інші заходи процесу­ального примусу.

При наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 КПК, про­курор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести поста­нову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і під­стави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.

Якщо злочин є неочевидним і невідома особа, яка його вчинила, кримінальна справа порушується за фактом злочину, передбаченого відповідною статтею КК України. Якщо ж на момент порушення кри­мінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи.

КПК України (ст. 27¹ КПК) передбачає особливості порядку по­рушення кримінальних справ з приводу вчинення одного з діянь, пе­редбачених статтями 235¹, 235², 235³ КК України. Ними є: а) діяннями повинно бути заподіяно шкоду інтересам виключно юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми; б) приводом до порушення справи є заява власника (співвласника) цієї юридичної особи (а у виняткових випадках, якщо такої заяви від ньо­го не надійшло, — його згода); в) такі справи порушуються тільки прокурором, слідчим або органом дізнання (ч. 2 ст. 98 КПК).

Копія постанови про порушення кримінальної справи обов'язково та негайно вручається особі, щодо якої порушено справу, та потерпі­лому. При неможливості негайного вручення копія постанови вруча­ється не пізніше трьох діб з моменту її винесення (ч. 1 ст. 98² КПК).

Після порушення справи:

1)    прокурор направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання;

2)    слідчий починає досудове слідство, а орган дізнання — дізнан­ня;

3)    справу про злочин, зазначений у ч. 1 ст. 27 КПК, суд призначає до розгляду.

У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, про­курор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі ви­їжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу) (ст. 98¹ КПК).

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є одним із варіантів завершення кримінального судочинства. Воно виключає таку кримінально-процесуальну діяльність за даним фактом. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні справи по тому ж факту є однією з підстав закриття кримінальної справи.

При відсутності підстав до порушення кримінальної справи про­курор, слідчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмовля­ють у порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінте­ресованих осіб і підприємства, установи, організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав до порушення кримінальної справи, але ма­теріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміні­стративного або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя вправі, відмовивши в порушенні кримінальної справи, надіслати за­яву або повідомлення на розгляд громадській організації, службі в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підпри­ємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для за­стосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення (ст. 99 КПК);

Рішення про направлення заяви або повідомлення за належні­стю — це проміжне рішення, яке не виключає необхідність прийнят­тя одного із вказаних рішень. Згідно із законом орган, який отримав таку заяву чи повідомлення, зобов'язаний прийняти по них конкрет­не рішення — про порушення кримінальної справи чи про відмову в цьому.

Заявник інформується про передання його заяви про злочин за на­лежністю протягом доби з часу прийняття рішення. Роз'яснення ж заявнику та особі, щодо якої було подано заяву про вчинення нею зло­чину, права на оскарження, а також направлення копії постанови про­курору при прийнятті рішення про направлення заяви за належністю закон не передбачає. Вважаємо, що такий підхід є правильним, оскіль­ки за своєю сутністю це рішення не є остаточним і за поданою заявою в подальшому повинно бути прийнято одне з двох рішень: або про по­рушення, або про відмову в порушенні кримінальної справи.

На практиці прийняття рішення про направлення заяви або повідом­лення за належністю оформлюється, як правило, супровідним листом. На наш погляд, згідно з вимогами ч. 2 ст. 97 та ст. 130 КПК України прийняття цього рішення (як і рішення про порушення та відмову в порушенні кримінальної справи) доцільно оформляти постановою, яку разом з відповідною заявою та іншими матеріалами, якщо такі є, на­правляти із супровідним листом відповідному адресату.

Прийняття інших рішень у цій стадії, зокрема, списувати одержані повідомлення про злочин «у справу», долучати до матеріалів опера­тивного обліку, справ про адміністративні правопорушення тощо за­бороняється.

За результатами перевірки та розгляду заяв і повідомлень про зло­чин¹ одне з вказаних вище рішень має бути прийнято в триденний строк з моменту надходження інформації про вчинений або підготовлюваний злочин. Відповідно до ч. 1 ст. 89 КПК при обчисленні цього строку день, від якого починається відлік (тобто коли надійшла заява чи по­відомлення), до уваги не береться.

Коли заяви і повідомлення про злочини були направлені за належ­ністю, то строк їх перевірки обчислюється з моменту їх отримання органом розслідування чи судом, якому вона направлена.

Якщо в триденний строк зібрати достатні дані для прийняття рі­шення в порядку ст. 97 КПК неможливо, то перевірка отриманої ін­формації про злочин здійснюється в строк не більше десяти днів. Можливість подальшого продовження зазначеного строку чинним кримінально-процесуальним законом не передбачена.