Глава 5 Економічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи. Перехідна економіка - § 2. Еволюція економічних систем як форм господарювання. Типи, види та моделі економічних систем
§ 2. Еволюція економічних систем як форм господарювання. Типи, види та моделі економічних систем
Більшість економістів характеризують економічні системи як соціально створений механізм прийняття економічних рішень (що, як, для кого) у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі, тобто як форми господарювання. Економічні системи при цьому визначаються: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом (механізмом) координації та управління економічною діяльністю.
Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феодалів була притаманна натуральна економіка, тобто такий тип організації виробництва і координації економічних зв’язків, коли люди виробляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне господарство було замкнутою системою організаційно-економічних відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних виробничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, традиції та звичаї.
Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді автаркії—господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спрямованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних господарських зв’язків зі своїми партнерами. Однак у сучасному суспільстві переважають зовсім інші економічні системи. Розглянемо їх.
Командна (командно-адміністративна, соціалістична, планова) економіка. Ця модель економічної системи була втілена в життя в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності. Командному господарству властиві:
1) одержавлення суспільної власності практично на всі матеріальні ресурси;
2) одержавлення робочої сили: централізоване вирішення питань підготовки і використання працівників на підприємствах, у регіонах; застосування примусових методів активізації працівників;
3) централізоване регулювання економіки на основі державних директив і планів, встановлення основних народногосподарських пропорцій;
4) централізований розподіл виробленого національного продукту;
5) існування величезного бюрократичного апарату управління.
Суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного центру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом.
Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів виробництва і регулятора економіки.
Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівартості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо.
Однак все це не вирішує основної економічної суперечності командної економіки — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привласненням окремими представниками суспільства — державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають отримання доходів без будь-якого зв’язку з результатами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи вдаються до економічних страйків.
Відомий японський економіст Наохіро Амая назвав командну економіку моделлю Сталіна. З часом така модель неминуче трансформується в модель, що називається Пастка розвитку (рис. 5.1).
Дійсно, у СРСР з 1960 до 1985 р. темпи зростання продуктивності праці знизилися майже у 2,5 разу, частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила в 1985 р. лише 25 %, темпи зростання доходів населення знизилися з 5,9 % у 1960-1970-х роках до 1,4 % у 1985-1988 роках. Командно-адміністративна система виявилася неспроможною забезпечити інтенсивний економічний розвиток і належний рівень суспільного добробуту. Подальше функціонування виробництва й існування суспільства вимагали реформування економічної системи в напрямі її демократизації.
«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основними принципами є:
1) приватна власність на матеріальні ресурси та вироблену продукцію;
2) свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм- виробників — у виборі сфери діяльності, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпорядженні ними;
3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб’єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;
4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;
5) господарські ризики: а) загальноекономічного характеру, які можливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих галузях; б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйками тощо; в) виробничого характеру на рівні підприємств; г) комерційного характеру як результат зміни господарської кон’юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;
6) ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.
«Чисто» ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. У чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.
Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. Їх суть полягає в тому, що на мікроеконо- мічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному — законами держави. Економічними функціями держави при цьому є:
1) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом створення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів монополізму;
2) розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки — за власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одночасному державному регулюванні нерівності розподілу економічними методами;
3) забезпечення повної зайнятості;
4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;
5) реалізація програм економічного зростання;
6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.
Економіка узгоджень. Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень з питань політики заробітної плати та споживчого попиту. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв’язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки. Найбільш очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Так само між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.
Великого поширення у наш час дістала концепція соціального ринкового господарства. Такий термін запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мирної. Однак із часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку було реалізовано в 1950-х роках. Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі ринкової економіки, конкурентного ладу.
Соціальне ринкове господарство (соціально орієнтована економіка) реалізується в кількох моделях.
Континентальна (німецька) модель (Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, частково — Франція) характеризується високими обсягами перерозподілу ВВП через бюджет (до 50 %), формуванням страхових фондів переважно за рахунок роботодавців, розвиненою системою соціального партнерства, орієнтацією на повну зайнятість населення.
Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) передбачає, навпаки, низький рівень перерозподілу ВВП (до 40 %), переважно пасивну державну політику зайнятості, високу частку приватних і суспільних компаній у наданні соціальних послуг.
Середземноморська модель (Греція, Іспанія, Італія) спрямовує соціальну політику в основному на соціально вразливі верстви населення.
Скандинавській моделі (Швеція, Данія, Норвегія і Фінляндія) властива найактивніша соціальна політика, спрямована на постійне зростання добробуту населення, забезпечення соціальної солідарності. Основним джерелом фінансування соціальних програм є державний бюджет, через який перерозподіляються 50-60 % ВВП. Така модель належить, скоріше, до соціал-демократичних, а не до соціальних ринкових економік.