§ 3. Іудаїзм і традиції права й судочинства єврейського народу

У найдавніші часи батько, як голова роду, мав право і владу судити всіх його членів, аж до вирішування пи­тань їхнього життя та смерті (Бут. 38:24). Згодом ці по­вноваження перейшли до голів родів (колін), на які поділявся еврейский народ. За часів Мойсея з числа ста­рійшин обирались наймудріші, правдиві та бескорис- ливі, які виконували обов’язки начальників та суддів над сотнями і тисячами людей. Вони були зобов’язані суди­ти чесно і правильно — відповідно до норм Тори. У від­носинах між суддями не було ієрархії, кожен з них прий­мав рішення самостійно.

Суди в містах розташовувались на відкритому місці — біля міської брами чи на ринковій площі. Для вирішен­ня важких справ збирався вищий суд, який засідав у го­ловному Святилищі і складався зі священиків та суддів під головуванням первосвященика і світського судді. Згодом вища судова влада перейшла до царів, які поча­ли призначати суддів у різні міста для вирішення як ре­лігійних, так і світських справ.

Вже за часів Ісуса Христа в єврейського народу роз­різнялося три рівня судів.

1.  Суд першої інстанції, який складався з трьох осіб і займався розглядом найпростіших справ.

2.  Міський суд у складі 23 осіб, який розглядав більш масштабні справи.

3. Верховна рада і водночас Верховний суд або си­недріон, який складався з 71 судді і засідав в Єрусалимі на чолі з первосвящеником Храму. В ньому вирішувались найважливіші релігійні та світські справи.

На відміну від практики багатьох інших сусідніх дер­жав, для іудейського судочинства була характерна від­сутність тортур як засобу дізнання. Рішення суду прий­малося привселюдно.

Ті, хто звертався до суду, особисто прибували на засі­дання; скарги та звертання викладалися в усній формі. Якщо обвинувачуваний або відповідач не з’являлися добровільно, то суд приймав рішення про їх примусовий привід. Адвокатів або повірених не було. Судді мусили досконало дослідити обвинувачення, позови і пояснен­ня (Втор. 1:16, 13:14). Для встановлення істини у сімей­них справах було достатньо просто слова батька або ма­тері, які, скажімо, звинувачували непокірного сина (Втор. 22:25). Традиційним засобом встановлення істи­ни вважалося звернення до показань свідків, особливо в кримінальних справах (Втор. 17:6). Пропонувалося суво­ре випробування свідків, а в разі з’ясування неправди­вості показань брехливого свідка піддавали тому ж пока­ранню, що й засудженого. При недостатній кількості до­казів вдавалися до клятви (Євр.6:16). У разі відсутності доказів і взагалі будь-яких засобів до відкриття істини закликали до божественого вирішення шляхом кидання жеребу (1 Цар. 14:40).