§ 3. Сикхізм

Сикхізм — ще одна з національних релігій Індії. Її на­зва походить від санскритського слова «шиття» (учень). За етнічним походженням майже всі сикхи живуть у штатах Пенджаб і Харіана, тому створили досить ком­пактну громаду. У сучасній Індії сикхи складають 2,0% (близько 50 млн.). Їх більше буддистів і джайнів, але менше індусів, мусульман і християн.

Сикхізм склався в Індії в XV ст. як спроба своєрідного синтезу індуїзму та ісламу. Його засновником був гуру (вчитель) Нанак (1464-1539). Відомо, що він народився в родині дрібного торговця з касти кшатріїв і при народженні йому була передвіщена слава великого духовного вождя.

Нанак рано відмовився від торгівлі і, роздавши бід­ним своє майно, пішов з дому. На відміну від індуських аскетів і мусульманських святих, він не шукав тиші і са­мотності. Навпаки, він пішов до людей, у міста і селища, поклавши початок традиції, якої дотримувалися потім усі сикхські гуру. Жоден з них не закликав до аскетизму і відходу від життя, а вважав гідним способом життя пра­цю, активність і взаємодопомогу.

Майже чверть століття гуру Нанак мандрував краї­ною з проповідями і гімнами у славу бога у супроводі му- сульманина-музиканта і індуса, що записував вчителеві гімни. Головною темою його проповідей була рівність людей перед богом.

Кінець життя гуру Нанак провів у Картапурі, де й по­чала складатися сикхська громада. Обов’язковими для її членів були ранкові і вечірні збори (сангаги), на яких ви­мовлялися проповіді, співалися гімни і читалися релігійні вірші. Влаштовувався також «стіл гуру» — загальна трапе­за, на якій збиралися всі бажаючі незалежно від касти, віку, статі і релігійної приналежності. Пізніше цей риту­ал став для сикхів одним з найважливіших. Він і зараз не втратив свого першорядного значення.

Тоді ж були закладені основи релігійно-філософської доктрини сикхів, успадковані від індуїзму та ісламу. На ранніх етапах свого становлення сикхізм був близький до індуїстської традиції бхакті і мусульманського суфізму. З самого початку в ньому утвердилися ідеї монотеїзму і принципи індо-мусульманскої єдності, пов’язані з усвідо­мленням спільної долі індусів і мусульман. Організація сикхської громади мала багато спільного з суфійськими орденами.

Спілкування з богом відбувається через внутрішнє споглядання, це глибоко містичний процес. Він не ви­магає священиків-посередників і не має потреби у свя­щенному каноні. Звідси — різке несприйняття мусуль­манських і індуських священнослужителів, канонічних текстів, у тому числі Корана і вед. Однак ця позиція зго­дом не була послідовно витримана, і деякі сикхські гуру посилалися на авторитет вед.

Шлях порятунку в сикхизмі — нам-марг, або сахадж- йога, передбачає п’ять послідовних стадій духовного са­мовдосконалення. Як обов’язкові настанови слід пос­тійно думати про бога і повторювати його ім’я, а також здійснювати медитацію. Але щире служіння богові — це насамперед служіння людям, і тому головним у житті вважається активне життя і праця на благо людей. На­ставити на цей шлях і повести по ньому може лише гуру, а учень-сикх повинен йому беззаперечно підкорятися. Всі сикхські гуру вели звичайний сімейний спосіб жит­тя і піклувалися про духовний розвиток своїх учнів.

Центром релігійного життя були молитовні будин­ки— гурдвари («Ворота Гуру»). В них знаходилася голо­вна святиня сикхів — священна книга «Аді Грантх». Гурд- вари будувалися, як правило, в місцях, де жили сикхські гуру, і вважаються джерелом сили сикхів.

Під час правління гуру Ангада (1539—1552), стали влаштовуватися безкоштовні ідальні — лангари, де мог­ли безперешкодно одержувати їжу члени різних каст. З того часу лангари є невід’ємною частиною сикхських гурдвар. Вважається, що при Ангаді було розроблене особливе письмо гурмукхи («з вуст гуру»), призначене для запису сикхського священного канона.

У XVH—XVIII ст. Пенджаб входив до складу імперії Великих Моголів, і існування потужної сикхської грома­ди не могло не турбувати монархів. Протистояння було неминучим. Результатом його стали перетворення при гуру Харгобіаді (1606—1645) мирної релігійної громади на могутню військову організацію. Саме з цих часів сик­хи набули відомого у всій Індії войовничого духу.

Гуру Гобінда Сінгх (1689—1733), зробив серйозну ре­організацію: скасував посаду гуру і створив нове співто­вариство сикхів — хальсу, а також його армію. Тоді ж були введені атрибути сикхізму (довге нестрижение волосся, кинджал, гребінь, сталевий браслет, особливий одяг).

Єдиним гуру Гобінд Сінгх проголосив священну кни­гу «Аді Грантх». Того ж, хто претендував на посаду гуру, сикхи стали вважати віровідступником. Це положення стало головною причиною розколу й утворення сект у сикхізмі (удасі, бедіта ін.).

Наприкінці XVIII ст. правитель одного з сикхських князівств Ранджит Сінгх (1780—1839) створив військо­ву державу, яка спромоглася довше за інших чинити опір англійським колонізаторам. У колоніальний період сик­хи вели боротьбу проти махантів — союзників англійців. Результатом боротьби стало створення «Сінгх сабхі» та інших організацій, що відстоювали чистоту сикхської віри. З 1920 р. справами сикхської громади займається Комітет з управління гурдварами.