Тема 11 Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли модернізується суспільство і реформу­ється правова система, осмислення можливостей та меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі набуває осо­бливо важливого значення. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка знаходиться сьо­годні на стадії реформування, з одного боку, ґрунтується на універ­сальній ідеї права, а з другого — зобов’ язана орієнтуватися на визна­чену традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосві­домості в історії культури і філософії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто пра­вових норм, поведінки та відповідних інститутів, тому вона в першу чергу виступає предметом філософського осмислення права.

 

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Поняття «правосвідомість» є багатозначним. В юридичній і філо­софській літературі існує низка визначень щодо сутності та змісту правосвідомості. Наведемо деякі з них.

На думку Олександра Спіркіна, правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання 174 міри в поведінці людей з точки зору прав і обов’язків; це правові те­орії, правова ідеологія. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним виразом об’єктивних суспільних відносин, які у свою чер­гу відображають пануючі в суспільстві економічні та соціальні від­носини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосві­домість реалізується в праві та правосудді.

У контексті побудови в Україні правової держави доцільним буде визначення правосвідомості, сформульоване Еріхом Соловйовим. Він вважає, що правосвідомість — це орієнтація на ідеал правової дер­жави, який має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоча правової держави ще немає, людина починає жити так, нібито вона утвердилась.

Разом з тим слід підкреслити, що у філософсько-правовій літера­турі дослідники (зокрема І. Ільїн) проводять чітку межу між поняттями «правосвідомість» та «законознання», оскільки наявність у громадя­нина достатньої інформації щодо чинного законодавства не означає автоматично високого рівня правосвідомості та правової поведінки.

Правосвідомість як суспільне явище репрезентована різноманіт­ними формами. За класифікацією Олега Дробницького і Валентини Жєлтової, існують такі форми буття правосвідомості:

1)  інституційна форма буття правосвідомості, яка представлена у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів- професіоналів, що погоджується з обов’язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законоузгодженості суджень і рішень; це є сфера «законоположень», «юридичного закону», «чинного права»;

2)  неінституційна форма буття правосвідомості або недокумен- тальна і неофіційна форма правового мислення, волі та почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого в писемній формі заднім числом (теоретична праця, художня літера­тура, особисті документи).

У свою чергу за способом мислення неінституційна форма буття правосвідомості поділяється на дві сфери:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття та волевиявлення людей, їхнє суб’єктивне ставлення до чинного пра­ва, знання про існуючі закони та їхню оцінку, переконання в право­мірності чи неправомірності судових дій, справедливості чи неспра­ведливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, до якої можна віднести юридичні «доктрини», розроблені теоретиками права, а також обговорення пи­тань про право, законність, справедливість, взаємні права і обов’язки суспільства та особистості, основні інститути законодавства в працях учених-гуманітаріїв.

У філософсько-правовій літературі повсякденна правосвідомість також поділяється на декілька форм:

-   правові почуття, пов’язані зі сферою особистісних, суб’єктивно- психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може стикнутися людина;

-    правові навички: вміння і здатність людини вчиняти необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, від­шкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми; на­вички в основному звільняють свідомість від необхідності кожного разу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій та дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних ці­лей, умов і засобів виконання, контролі за їх результатами;

-   правові звички — це стійкі внутрішні потреби і настанови сві­домості індивіда на постійне додержання віднесених до права стан­дартів поведінки (наприклад, додержання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги);

-    правові знання — це наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб’єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оці­нок, настанов, образів повсякденної свідомості.

Правосвідомість формується в процесі правової соціалізації. Відо­мий американський психолог Лоуренс Кольберг визначає такі етапи морального розвитку людини, безпосередньо пов’ язані з формуван­ням правосвідомості особистості:

-   передконвенціональний етап (чи доморальний) — на цьому ета­пі дитина вчиться виконувати вимоги дорослих, адаптується до сі­мейних реалій, а також «вчиться» системі обміну за схемою: вико­нання вимог в обмін на блага;

-   конвенціональний етап (чи моральний) — на цьому етапі фор­мується моральна та правова свідомість індивіда у вигляді шкали цінностей про позитивне та негативне;

-    етап формування морально-правової автономії особистості етап — на цьому етапі людина здатна самостійно оцінювати події та вчинки як правові або неправові, моральні або аморальні, а також регулювати свою поведінку самостійно на основі власних знань і гро­мадянської позиції.

Система правової соціалізації діє в суспільстві на декількох рівнях, визначаючи відносини людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дозволяє ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутріш- ньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі по­треби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, наста­нови, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх по­колінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі.

У сучасній філософсько-правовій літературі виокремлюються три основні функції правосвідомості: пізнавальна, оцінювальна і регуля­тивна.

Пізнавальна функція правосвідомості є соціально та історично зумовленою. Суб’єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями та ролями, професією і походженням, майновим станом, етнічними ознаками, світоглядною позицією. Звід­си — багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рів­нів пізнання права в різних суб’єктів (індивідів, соціальних груп, класів).

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій («благо», «добро», «користь», «шкода», «зло», «справедливість», «несправедливість», «правомірність», «неправомірність»). Суб’єкт, що оцінює, може по­зитивно чи негативно сприймати право як таке залежно від того, від­повідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені в праві, йо­го становищу, інтересам і цілям. Ступінь точності виробленої суб’єктом оцінки права залежить від повноти і глибини правових знань, якими він володіє.

Регулятивна функція правосвідомості зводиться до перероблення і трансляції інформації про об’єктивні ознаки права, а також до пред­метного втілення цього знання в конкретні вчинки та дії.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції право­свідомості відіграє самосвідомість суб’єкта як учасника правовідно­син. Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виді­лення, окреслення та пізнання змісту правових явищ. Стійкі, повто­рювані, необхідні відносини між правовими змістами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Це поняття запроваджено І. Ільї- ним у праці «Про сутність правосвідомості». Аксіоми як універсаль­ні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За І. Ільїним, основ­ними аксіомами правосвідомості є: закон духовної гідності (само­ствердження), закон автономії (здатності до самозобов’ язування і са­моврядування) та закон взаємного визнання (взаємна повага та дові­ра людей один до одного).

І. Ільїн зазначає, що почуття власної гідності, яке становить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідним моментом духовного життя, знаком духовного самоствердження. З визнання своєї духов­ної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосві­домості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає само­визначення та самоуправління особистості згідно з існуючими мо­ральними нормами. Автономія виражається як духовна зрілість, необ­хідна громадянину для побудови свого життя. Але для цього, на дум­ку І. Ільїна, потрібно, аби внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, а також правове визнання і правову гарантованість особистої свободи.

Третя аксіома правосвідомості говорить про те, що в основі будь- якого правопорядку і держави мусить бути взаємне духовне визнан­ня людей — їх повага і довіра одна до одної. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духо­вних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і свободи.

Таким чином, правосвідомість є не тільки і не стільки усвідом­ленням чинних законів, а й здатна судити про саме державно вста­новлене право, піддавати його оцінці, критиці та перегляду. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов’язування і самоврядування, взаємна повага і довіра грома­дян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по­зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з позиції його відповідності правовому ідеалу, його соціальному і політичному змісту.