§ 2. Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стане для нас ще зрозумілішим, коли ми розглянемо ставлення його до спорідненої сфери — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв’язку з мораллю — одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі і права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємо­стосунків. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв’язку з ка­тегоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у те­оретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

Для пояснення наведеного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну зна­чущість права. Космологічні погляди стародавніх греків і римлян від­бивали цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу, що панував тоді. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися загальною мірою «діке» — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявлялося в необхідності «добрих» законів, «спра­ведливих» правителів, «правильних» форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, а Сократ характеризував її як незаперечний обов’язок громадянина. Платон ставив «помірне користування свободою» (тобто правом) в якісну залежність від того, «чи є в душі чесноти», а Аристотель підкреслю­вав, що людина, яка живе поза законом і правом, — «найгірша із усіх». Таким чином, притаманне античності нормативне розходження пра­ва і моралі ще не означало їх автономності та диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі і права. Мораль і право в цей період вже не були синонімами, розрізнялися як внутрішня сфера, так й «надіндивідуальна сила», тобто відбувало­ся становлення системи права, автономної від моральних настанов, і подальше теоретичне розмежування права та закону. Закон при цьо­му не втрачав свого абсолютного та тотального морального значення, а взаємостосунки права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиним і для етичних, і для правових установлень. Він у найзагаль- нішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, Божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права та його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозумінні та правоза- стосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі і права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження у класичних концепціях Просвітництва, презентованих такими іме­нами, як Т. Гоббс, Д. Юм, Ш. Монтеск’є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо. І хоча тема права в цих концепціях, як і раніше, зали­шалася темою моральної філософії, право вже осмислювалося не просто як конкретизація і деталізація моральних обов’язків, а як фе­номен, що здобуває свій вищий зміст та значення в сукупності з етич­ними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права вбача­лися в його зумовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний та аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інстру­ментальних функцій права, а другий — виразом абсолютної цінності права. Тією мірою, в якій право мислилося в контексті свого безумов­ного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.

У вченні Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно припускають та взаємно доповнюють один одного: моральність ін­дивіда з самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських сво­бод), право ж (тією мірою, в якій воно є «істинним», чи «суворим пра­вом») означає насамперед визнання публічною владою моральної само­достатності підданих і відмову від патерналістської опіки над ними.

Питання про співвідношення моралі і права в розглядуваній пло­щині стало предметом дискусії й у російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії співвідношення права і моралі можуть бути зведені до декількох типів. Представники першого типу не проводять ніякої відмінності між правом і мораллю (частина слов’янофілів, на­приклад К. Аксаков). Представники другого типу вважають, на проти­вагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спіль­ного (як правило, західники, наприклад Б.Чичерін). Представники третього типу розглядають право як частину моралі, «мінімум мо­ральності» (В. Соловйов).

Очевидно, що зіткнення конкретних моральних і правових цін­ностей залишається характерною рисою взаємовідносин моралі і пра­ва й на сучасному етапі. Зазначимо, що ці відмінності притаманні у співвідношенні позитивного (а не природного) права і моралі та визначаються за такими критеріями:

-   за походженням: право виникає разом з державою, а мораль — разом з суспільством;

-   за формою виразу: право фіксується у певних документах, а мо­раль — у суспільній пам’яті та релігійних текстах;

-   за засобом забезпечення: право гарантується силою державних органів, а мораль — силою суспільної думки;

-   за структурною організацією: право систематизовано, а мораль безсистемна;

-   за ступенем конкретності: право передбачає певну реакцію на конкретну дію, має регламентовану процедуру, більш динамічно, а мо­раль лише формулює загальні настанови без конкретизації дій, не передбачає певних санкцій та базується не на регламенті, а на сус­пільній думці і є більш консервативною.

Найповніше спільність ціннісних основ моралі і права втілюєть­ся в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним «дублюючим» регулюванням підкреслюють особливу зна­чущість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності життя, свободи, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності. Отже, за­гальні риси моралі і права є такими. По-перше, нормативність, тобто наявність імперативних орієнтирів для поведінки людей і їх спільнот. По-друге, мораль і право виконують регулятивну функцію. По-третє, моральні і правові норми виникають до певної міри як відображення матеріальних відносин у суспільстві (первинна детермінація), а потім ці норми об’ єктивуються у діяльності людей, сприймаються мораль­ною і правовою свідомістю (вторинна детермінація) і знов відтворю­ються у матеріальних та ідеологічних відносинах людей.

Отже, мораль і право є необхідними та взаємозумовленими скла­довими загальної системи регуляції суспільних відносин. Разом з тим різноманітні цивілізаційні системи надають великого значення або релігійно-моральним нормам (ісламські країни), або правовим (за­хідні демократії).