§ 3. Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне у правосвідомості

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існують і взаємодіють безліч різних культур. Неминуче виникає запитання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього люд­ства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто, якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рам­ках тієї чи іншої культури?

Для нас важливо усвідомити можливості та межі реалізації уні­версальної ідеї права в українській культурі в процесі модернізації суспільства і реформування правової системи на засадах свободи і прав людини.

У розв’язанні проблеми співвідношення універсально-цивіліза- ційного і специфічно-культурного можуть бути виділені дві основні концепції:

1) універсалістсько-ліберальна, представники якої стверджують, що ідея права універсальна, вона єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція призводить до поділу на цивілізовані народи, що засвоїли цю ідею, і нецивілізовані, які від­стають у своєму розвитку і цю ідею мають засвоїти.

2)  партикулярно-комунітаристська, що базується на принципі мно­жинності і різнорідності культур та прагненні їх зберегти й захистити свою ідентичність; репрезентанти цієї течії стверджують, що ідея пра­ва не є універсальною і тлумачиться по-різному, залежно від типу куль­тури (С. Хантінгтон, А. Тойнбі).

Друга концепція самобутності культур — саме актуальна на даний час. Прихильники цієї концепції стверджують, що кожна культура самодостатня. Треба дати жити усередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак захист культурно- цивілізаційної своєрідності може виявлятися іноді як обмеження прав на свободу та інший світ. Отже, у сучасних умовах ближче до істини помірковано-ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універ­сальність самої ідеї права, а з другого — не забороняє врахування та розвиток культурно-історичної специфіки, проте відносить цю спе­цифіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент, оскільки своєю суттю і підста­вою має свободу.

Для функціонування в рамках визначеної культури право зобов’язане бути визнане таким, що має в ній значення і цінність, тобто виправданим. На цей процес впливають специфічні риси на­ціонального характеру («дух народу»), визначена система цінностей («національна ідея»), а також пов’язані з ними особливості філософ­ського світогляду.

Ідея права в українській культурі та науковій літературі розгляда­ється у двох контекстах:

-   суспільно-державницькому — обґрунтування права українсько­го народу на політичну, економічну та духовну незалежність;

-   громадсько-особистісному — розвиток ідей щодо індивідуаль­них прав і свобод українців, збереження традицій та звичаїв україн­ського народу.

На думку фахівців з філософії права, особливості розуміння пра­ва та правосвідомість того або іншого народу фіксуються у такому понятті, як «правовий менталітет». Правовий менталітет — це став­лення і оцінка щодо правових норм, ролі держави, індивідуальних прав і свобод, які містяться у світосприйнятті певного народу. Право­вий менталітет репрезентує суспільну психологію і включає в себе правові традиції, знання, навички, оцінки та поєднує в собі як раціо­нальні, так й ірраціональні компоненти.

Слід зазначити, що правова культура та правовий менталітет укра­їнців розвивалися у загальнослов’янському руслі, зазнаючи впливу російської, польської, угорської та румунської культур. Порівнюючи український та російський правові менталітети, дослідники визна­чають як спільні, так і відмінні риси. Відмінності українського та російського правових менталітетів є такими:

-    російський правовий менталітет більшою мірою базується на колективістських ідеалах, а український є більш індивідуалістич­ним;

-    російський правовий менталітет формувався в межах сильної абсолютистської держави і тому йому притаманний патерналізм; у свою чергу український правовий менталітет складався в процесі боротьби нашого народу за свою державність, культуру, мову, релігію і тому патерналістські тенденції в ньому є значно слабшими;

-    російському і українському правовим менталітетам притаман­ний етатизм, але у різних значеннях: для українців створення власної держави стало історичною метою задля захисту національних інте­ресів; в свою чергу росіяни державу сприймають як всепоглинаючу силу, яку одночасно і бояться, і поважають.

Разом з тим очевидною є близькість української і російської інте­лектуальних традицій, включаючи й традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних джерел (православ’ я), а та­кож спільністю історії як дорадянського, так і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного політико-правового та інтелектуального простору), спільністю сучасного правового дискурсу, зумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їхнього розв’язання. Для духовної ситуації ХХ-ХХІ ст. ст. як у Росії, так і в Україні, на думку Є. Соловйова, характерні не меншою мірою, ніж для ситуації XIX ст., і дефіцит правосвідомості у національній свідомості, і дефіцит право­свідомості у вітчизняній філософії. З огляду на наведене зазначимо, що український і російський правові менталітети містять низку спіль­них рис. По-перше, правовий нігілізм — заперечення (несприйняття) дієвості та справедливості позитивного права, ігнорування юридич­них норм та правових цінностей. По-друге, визнання релігійних і світ­ських традицій та звичаїв вищими за правові норми. По-третє, на­магання створити власні «закони» життя, які не завжди збігаються з чинним правом. По-четверте, визнання та внутрішнє сприйняття існування патрон-клієнтельних зв’язків — розв’язання конфліктів не у судовому порядку, а шляхом орієнтації на владні можливості окре­мої посадової особи.

Важливу роль у встановленні певного типу правосвідомості того чи іншого народу відіграє національний характер. Український на­ціональний характер (або менталітет) досліджували такі відомі віт­чизняні вчені, як Дмитро Чижевський, Михайло Грушевський, Воло­димир Потульницький. У своїх наукових працях вони підкреслювали наявність характерних рис, притаманних українському національно­му типу, а також визначали певні відмінності у світосприйнятті між українцями з різних регіонів. Так, Чижевський визначав такі риси українського національного характеру.

Перша риса — «емоціоналізм» — означає переважання емоційно- почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «го­ловою»), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емо­ційно забарвленому ставленні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що ця риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Проте вона ж веде до акцентування на «внутрішньому», розвитку здатності до самообмеження, моральної автономії як «клі­тинки правосвідомості».

Друга риса — «індивідуалізм і прагнення до свободи» — є ви­разом вольового моменту. Але при зближенні свободи з рівністю «во­ля до свободи» веде не тільки до несприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), а й до негатив­ного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індиві­дуальної свободи найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим біль­ше, що з цією рисою пов’язуються «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерне визнання великої цінності суб’єктивного права, безпо­середньо не пов’язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.

Третя риса — «неспокійність і рухливість» — за Д. Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму з його прагненням до нових форм та індивідуаліз­му, що не хоче мати ніяких стійких підстав поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. В основі негативних проявів цієї риси — «пихатості», «тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм» — лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, при цьому їй не вистачає витриманості та ціле­спрямованості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, недостатньої цілеспрямованості в здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Цей момент є ключовим для якісної характеристики української пра­восвідомості. У цьому пункті прихована таємниця, чи початкова під­става розв’язання проблеми української правосвідомості і визначен­ня соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної си­туації полягає саме в тому, що автономна («самозаконна») особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших як базис право­вого життя.

У той же час, аналізуючи твори вітчизняних науковців, можна дійти висновку про те, що правосвідомість українського народу має таке психологічне підґрунтя: в першу чергу слід виокремити почуття власної гідності та повагу до гідності чужої, схильність до певних зовнішніх форм, що традиційно встановилися, та до так званих «за­конних речей» — етикет, любов до чистоти і порядку, до краси життя. На думку Володимира Потульницького, перелічені риси наближають українців до західноєвропейської культури — в дечому до німців, з їх солідністю, діловитістю, любов’ю до комфорту, чистоти, порядку, в дечому до романської культури — потягом до форми, елегантності, бажанням внести у все красу, висвітлити нею кожну сферу життя.

Отже, через релігійно-екзістенційне виправдання права україн­ською та російською філософсько-правовою думкою було знайдено свій специфічний спосіб включення ідеї права в контекст духовної культури (національного світогляду), що відкрив шлях до пізнання народної правосвідомості. Нагромаджений нею досвід об’єднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного в правосві­домості має бути врахований у процесі розбудови української держа­ви на сучасному етапі.

Таким чином, український національний характер, як і російський, амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як їхня фатальна несу­місність, так і схильність українського народу до ствердження права. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без ма­сового визнання безумовної цінності права і відтворення цього став­лення у щоденній діяльності соціальних суб’єктів, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка б зорієнтувала їх на стиму­лювання розвитку у громадян «позитивно-правових» якостей і бло­кування «негативно-правових» нахилів та проявів.

 

Висновки

1. Правосвідомість — це сукупність правових почуттів, уявлень та настанов (змістів), що виражають ставлення людей до чин­ного права і визначають орієнтацію особистості у сфері право­вої реальності.

2. Структурно-змістовна складність правосвідомості зумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і неінституційній формах буття. За способом мислення остання сфера поділяється на дві: повсякденну і теоретичну право­свідомість.

3.  Мораль і право являють собою дві універсально значущі нор­мативні системи суспільства, що займають відносно самостій­ні сфери в житті соціуму. Мораль і право є співвідносно протилежними та перебувають у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.

4.  Для функціонування в рамках певної культури право повинно бути визнане як таке, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси наці­онального менталітету і певна система цінностей.

 

Контрольні запитання

1.  Який зміст Ви вкладаєте в поняття «правосвідомість» і «право­ва культура»?

2.  У чому полягає роль правосвідомості щодо правового життя суспільства?

3.  Які існують елементи, форми та рівні правосвідомості?

4.  Сформулюйте основні постулати (логічні аксіоми) правосві­домості.

5.  Як співвідносяться право і мораль?

6.  Які концепції співвідношення універсального та культурно- історичного у правосвідомості Вам відомі?

7.  Що таке правовий менталітет? Як співвідносяться правосві­домість і правовий менталітет?

8.  Які спільні риси притаманні українському та російському пра­вовим менталітетам?

9.  У чому, на Вашу думку, відмінності українського і російсько­го правових менталітетів?

10. Чим відрізняються один від одного західний (європейський) і східний (азійський) типи ментальності?