Розділ 13 Загальні положення криміналістичної тактики

 

§ 1. Поняття та предмет криміналістичної тактики

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знань тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях учених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейн- гарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відображено перші уявлен­ня про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт зазначав, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою поспішністю, не слід діяти не обмірковано та навмання^[1].

Термін «тактика» означає теорію і практику підготовки та веден­ня бою. У більш загальному розумінні — це система засобів, спря­мованих на досягнення певної мети через боротьбу, зіткнення інте­ресів та подолання опору. Злочини звичайно розслідуються у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін «тактика» у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівно­цінна воєнній тактиці та її не слід зводити тільки до тих способів, застосування яких призводить до усунення конфліктних взаємозв’язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. В історії науки існує чимало термінів, що ви­значали її поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналі­стична тактика. Змінювалася не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вивчення особи зло­чинця та засобів учинення злочинів, розроблення ефективних методів їх розкриття до дослідження прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування досудового і судового слідства, які розро­бляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, при­йомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи: перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналі­стичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з орга­нами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів); другий включає положення щодо тактики провадження окремих слід­чих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки щодо окремих слідчих дій.

У теоретичному аспекті судова тактика залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних кри­міналістики відображено у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів у справі, по­слідовність провадження судових дій, побудова судового слідства від­повідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить за мету звільнити суд від вико­нання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати доводи сторін, що змагаються (державного обвинувачення та захисту), про доведе­ність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу в по­данні суду своїх доказів. З урахуванням цього конституційного поло­ження якісно змінюється й тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред’ явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв’язку з цим можна говорити про тактику суду (судді), такти­ку державного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно- розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та досудового слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повин­на посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов’язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності є різною, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необгрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримі­нальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховуван­ня злочинів, форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців у процесі злочинної діяльності виробляються своє­рідні вміння та навички, звички та схильності, тобто «злочинний почерк». Схильність до вчинення злочинів певним способом є пере­думовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих. Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості дослі­джень у галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час провадження про­цесуальних дій, виявлення слідів злочину, встановлення свідомо неправдивих показань.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розши­рення меж її дослідження. За своїм змістом вона повинна мати трирів- неву структуру:

1)  загальні положення (поняття і предмет криміналістичної такти­ки, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.);

2)   підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочинної діяльності);

3)  окремі наукові теорії (теорія прийняття тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деякі її положення. Це можуть бути окремі криміна­лістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у кри­міналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості, тому вона є відкритою системою, яка характеризується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі, який передбачає виділення тих «часток», на яких ґрунтується тактика:

1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спря­мований на досягнення її мети;

2)  тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо обрання і застосування засобів, прийомів та форм поведінки;

3)  система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована су­купність взаємопов’язаних та взаємозумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбінацією);

4)  тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охо­плює весь типовий тактичний комплекс її можливого здійснення, реа­лізації;

5)  система слідчих або інших дій (тактична операція), спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов’ язана з іншими розділами кри­міналістики — криміналістичною технікою та методикою розсліду­вання окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання технічних засо­бів передбачає їх тактичне обґрунтування та доцільність. Взаємозв’ язок криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з урахуванням специфічних рис конкретного виду злочину.