§ 3. Засоби державного регулювання господарських відносин

Загальні положення.

Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби регулюван­ня господарських відносин. До них належать державне замовлення, дер­жавне завдання; сертифікація та стандартизація; застосування норматив­них лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податко­вих та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Законодавець виходить при цьому з того, що правова регламентація господарської діяльності в наш час — в період переходу до соціальної ринкової економіки — і повинна спрямовуватися на закріплення в за­конодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів функ­ціонування економіки в умовах конкуренції.

Проте на саморегулюючий механізм ринку не можна повністю покла­датися. Він сам собою не може забезпечити здорових суспільних відно­син і не гарантує довготермінової економічної стабільності. Держава по­винна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати гро­мадське взаєморозуміння у справах розумного розподілу прибутків, використовуючи такі норми права, під впливом яких посилюється моти­ваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяль­ність суб'єктів господарювання, крім Господарського кодексу: закони — від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»¹, від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»², від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»³, від 17 травня 2001 року «Про стандар­тизацію»⁴, від 23 березня 1996 року «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»⁵, від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньо­економічну діяльність»⁶, Декрет Кабінету Міністрів від 12 січня 1993 року «Про квотування і ліцензування експорту товарів»⁷, Закон Української РСР від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»⁸ та інші.

Господарський кодекс України встановлює, що умови, обсяг, сфе­ри та порядок застосування окремих видів засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробля­ються відповідно до Закону від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального роз­витку України»⁹.

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяль­ності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відпо­відно до Господарського кодексу та інших законів, зокрема Закону від 4 липня 2002 року «Про інноваційну діяльність»¹⁰. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвит­ку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізу­ють в Україні інноваційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форм власності визначає закон від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку малого підприємництва»¹¹. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створенню умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні.

Однак здійснення підприємницької діяльності суб'єктом такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та природ­ному середовищу. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці конституційні засади в згаданому Законі від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності», який визначає, по-перше, певні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження в здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, вироб­ництвом та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними за­пусками із будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяль­ність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первин­них мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).

 

Державне замовлення.

Функціонування держави, її органів неможливе без відповідного матеріального забезпечення. Воно здійснюється за до­помогою поставок продукції для державних потреб — потреб країни в продукції, роботах, послугах, необхідних для вирішення соціально-еко­номічних проблем, підтримання її обороноздатності і безпеки, створен­ня і утримання на належному рівні державних матеріальних резервів¹.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 13), а також до Закону України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»², такі поставки забезпечуються шляхом формуван­ня на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних за­мовлень на поставку (закупівлю) цієї продукції, робіт чи послуг серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державними замовниками, за Законом від 21 грудня 1999 року «Про внесення змін до Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»³, виступають Верховна Рада та інші центральні органи державної влади, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації, державні організації, ви­значені законом про Державний бюджет, а також організації, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовни­ком від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем дер­жавного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зо­бов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб, як уже зазначено, забез­печуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються до цього в порядку, визначеному Зако­ном від 22 лютого 2000 року «Про закупки товарів, робіт і послуг за дер­жавні кошти». Цей Закон встановлює загальні правові та економічні основи здійснення процедур таких закупок з метою створення конку­рентного середовища в цій сфері, забезпечення їх прозорості та опти­мального і раціонального їх використання.

 

Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності.

 

До основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єк­тів господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), на­лежать також ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосуван­ня нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання інвес­тиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів госпо­дарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з консти­туційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, і принципів господарювання, встановлених Гос­подарським кодексом (ст. 14).

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку при вико­нанні ліцензійних умов¹. Відносини, пов'язані з ліцензуванням тих чи тих видів господарської діяльності, регулюються Законом від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»².

Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпе­чення рівності права всіх суб'єктів господарювання, встановлення єди­ного переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуван­ню на території України. Законом встановлено також, що ліцензування не може бути використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської діяльності.

Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, зако­нодавчі основи її проведення визначаються Верховною Радою, а ре­алізацію цієї політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповно­важений орган із питань ліцензування, а також органи виконавчої вла­ди за визначенням Кабінету Міністрів, інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого орга­ну з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради, створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцен­зування, разом з органом ліцензування затверджує ліцензійні умови здійснення певного виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде Єдиний ліцензійний реєстр¹. Для виконання своїх повноважень цей орган організовує свої територіальні органи, які діють на підставі повноважень, що ним затверджуються.

Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої вла­ди, що здійснюють передбачені законом повноваження, можуть деле­гувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. Перелік ор­ганів ліцензування затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року. До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком передбачені види господарської діяль­ності, що ліцензуються цими органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.

Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб'єкта господарювання, який має намір здійснювати певний вид гос­подарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» визначені документи, які подаються в орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноваже­ний орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і поза­планових перевірок. Ним, а також іншими органами ліцензування здійснюється контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов.

Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встанов­лено, що у сферах, пов'язаних з торгівлею за грошові кошти (готівкою, чеками, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі з готівковими платіжними засобами, вираженими в іно­земній валюті та з платіжними картками), у сфері побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснювати патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Визначення і зміст діяльності, що підлягає патентуванню, міститься в Господарському кодексі та в Законі від 23 березня 1996 року «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності»¹. Останній визна­чає також порядок патентування певних видів підприємницької діяль­ності. Документом, який надає право суб'єкту господарювання здійсню­вати діяльність, що підлягає патентуванню, є торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує таке право. Зазначене законодавство передбачає також одержання суб'єктом господарювання спеціального торгового па­тенту, який засвідчує його право на особливий порядок оподаткування.

Торговий патент видається за плату суб'єктам господарської діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів або місцезнаходженням пункту продажу товарів чи надання послуг.

Господарський кодекс передбачає і такий засіб регулюючого впли­ву держави на діяльність суб 'єктів господарювання, як квотування, вста­новлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу (включаю­чи експорт та імпорт) певних товарів і послуг. Експортні та імпортні квоти, тобто граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати чи імпортувати протягом встановленого строку, передба­чені Законом від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньоекономічну діяль­ність»² та Декретом Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)³.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти (контингенти): глобальні — квоти, що встановлюються по товарах без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товари ек­спортуються або з яких вони імпортуються; групові — квоти, що вста­новлюються по товарах з визначенням груп країн, куди товар експор­тується або з яких імпортуються; індивідуальні — квоти, що встановлю­ються по товарах з зазначенням конкретної країни, куди товари можуть експортуватись або з якої вони можуть імпортуватися. По кожному виду товарів може встановлюватися лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під цей режим, і строків його дії.