§ 4. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єк­тивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими ком плексами, галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правиль­но обрати правову норму для реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками; між ними є конк­ретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зумов­леності та характерним ознакам схожості (відмінностей) пра­вових норм, усе право можна подати як визначену систему¹.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є явищем другорядним порівняно з економікою і входить до надбудови суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

а) воно розвивається через правовідносини, породжувані економічними відносинами, а вже потім установлювані чи санкціоновані державою;

б) під впливом правовідносин і правосвідомості розвиваються не тільки норми права, а й правова система і правова надбу­дова;

в) право не слід зводити тільки до правових норм, його нале­жить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової си­стеми (наприклад, правове регулювання та його механізм, правовідносини, правосвідомість тощо);

г) система норм права є елементом системи правового регулю­вання, взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, правовідно­син і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні тенденції (приміром конкуренція норм права);

ґ) ступінь розвиненості системних властивостей права бага­то в чому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної право­вої системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права, об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь -якої держави право функціонує як єдина, юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'яз­кових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права як закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-право­вий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі дер­жавно-владне веління нормативного характеру, встановлюєть­ся, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Існують певні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:

—вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;

—розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

—адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволя­ють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;

—діють у часі та просторі неперервно;

—чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нор­мативного характеру. Стаття нормативно-правового акта й нор­ма права часто збігаються, коли структурні елементи норми пра­ва відображені в статті закону. Проте здебільшого в статті викла­даються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.

Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи нор­ми права містяться у статті нормативно-правового акта; поси­лальний, — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, об­ставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні пра­ва та юридичні обов'язки, тобто само правило поведінки.

Санкція — це така частина норми права, в якій подано юри­дичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Правові норми можна пізнавати залежно від певних кри­теріїв. Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-пра­вовий акт, норми права можуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими та контрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, всім на­селенням.

Залежно від галузі права розрізняють конституційні, адміні­стративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові нор­ми; за характером диспозиції — уповноважувальні, зобов'я­зальні, заборонні; за способом виразу правила в диспозиції -імперативні, диспозитивні; за функціями у правовому регулю­ванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміном дії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавні та місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діють на всіх грома­дян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові (усу вають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

Норми права як первинні ланцюжки системи права можуть об'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадян ство України є головним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а) певну сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);

в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

До ознак інституту права належать: наявність сукупності нормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднання правових норм стійкими закономірнос­тями та зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Отже, інститут права можна визначити як відокремлену гру­пу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний еле­мент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів пра­ва: за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.; за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно від відносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно від закріплення загальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чи зобов'язань — загальні та спеціальні.

Важливим є також питання об'єднання інститутів права, роз­гляд комплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузя­ми права не існує закритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститути права, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання та­кож називають інститутами права.

У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кож­ний простий інститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститу­тів є підгалузь права — об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне пра­во у земельному праві.

Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Ще одним структурним елементом системи права є галузь права, ознаками якої є:

а) сукупність юридичних норм (приписів) і правових інсти­тутів;

б) регульована такою сукупністю певна сфера суспільних правовідносин;

в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод правового регулювання;

г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.

Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань тако­го регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами. Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне, адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.

За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права, вони бувають основні та комплексні.

Основні галузі права — це структурні утворення у масиві пра­ва. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні), процесу­альні, спеціальні тощо.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язко­ву частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).

Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосу­вання матеріального права (цивільний, кримінальний, адмініс­тративний та інші процеси).

До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудо­ве, аграрне, екологічне, земельне, сімейне та фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основ­ними галузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо, страхове, банківське, морське, заліз­ничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове право)¹.

Отже, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.